Без особливого статусу: ставлення населення Донбасу до країни змінюється, виникає розуміння її, - письменник та поет

"Після триденних виступів у будинках культури, бібліотеках та військових частинах, збираємось додому, на Харків. Наші старобільські знайомі, з якими ми робили наш фестиваль «Дорога на Схід», несподівано пропонують приєднатися до них і відвезти допомогу одній місцевій багатодітній родині. Заїжджаємо до супермаркету, набираємо кілька пакетів харчів – цукор, борошно, консерви. Добираємось на місце. Дорога розбита, як більшість місцевих доріг. Після дощів усе це виглядає особливо невесело. В родині п’ятеро дітей. Діти дещо налякані – до уваги просто не звикли. Але швидко призвичаюються, посміхаються", - розповідає письменник Сергій Жадан у своєму блозі на НВ, передають Патріоти України.

В Старобільську війни не було. Але ось для цієї родини й жодної війни не потрібно, аби почуватись викинутими й забутими в часі та просторі. У них свій «особливий статус» - виживати, незалежно від того, що декларують політики в телевізорі. За великим рахунком, скільки їх тут, таких родин? Багатодітних, нікому не потрібних. Місцевих чи таких, що виїхали сюди з окупованих районів. Вони й до війни почувались не надто впевнено, а війна просто зробила їхні проблеми другорядними й такими, що можуть зачекати. Війна загалом найзручніший спосіб зняти з себе відповідальність. Чим українська влада другий рік і займається.

Демагогія, пропаганда, популізм, прокляття загарбникам. Іноді складається враження, що це загарбники мають ремонтувати наші школи, дороги, мости, наповнювати наші бібліотеки, підтримувати наші лікарні. Про все це думаєш, коли спілкуєшся з місцевими – адже владі претензій не висловиш, влада далеко, вона не почує, а ось усім цим волонтерам та активістам можна й поскаржитись. Хтось і справді скаржиться. А волонтери у відповідь намагаються бодай чимось допомогти. Оскільки ж влада все одно не допоможе – у них куди серйозніші справи, вони в цей час гроші рахують.

Поза тим Луганщина живе своїм життям, призвичаївшись до того, що війна триває й коли завершиться – сказати ніхто не може. Військові вітаються з місцевими, всі давно перезнайомилися, на посту до бійців підходять дівчатка, очевидно, порушуючи всі можливі приписи, і про щось мило говорять. Самі військові в тилових луганських містечках мають цілком доглянутий (і підтягнутий) вигляд, на відміну від тих, хто сидить нині в окопах, за кілька десятків кілометрів звідси. Там усе, звісно, простіше й безпосередніше – чистою має бути передусім зброя.

Стоїмо в Старобільську на площі перед автовокзалом. Посеред площі – величезна баюра. Нею повільно прокочується джип із номером «Капелан». Хтось із місцевих підходить, розговорюється, каже, показуючи на калюжу: це ж візитна картка міста. Та ладно, відповідаємо йому, візитна картка – це ви. Десь так воно і є – міста можна відбудувати, дороги можна полагодити, а ось любов бюджетними коштами не поповниш.

З місцевим населенням (добре-добре – з частиною місцевого населення) сьогодні справді відбуваються важливі речі – крім прив’язаності до місця народження, вони починають відчувати ще й відповідальність за це місце, намагаються щось для нього зробити, намагаються бодай щось зробити з довколишніми ямами та баюрами. З активізму, стрічок та прапорів усе це перетворюється на проекти, громадські ініціативи, роботу з місцевою владою, себто ідея стає реальністю, бодай якось, бодай трішки цю реальність змінюючи.

Здалеку цього не видно, через інтернет цього не побачиш, а ось спілкуєшся з бібліотекарями, сільськими та міськими головами, лікарями та вчителями, й розумієш – щось справді змінюється, змінюється насамперед у їхньому ставленні до країни, до розуміння її, до відчуття. Можливостей у них у всіх не так багато, і страшенно важливо, щоби хоча б цих можливостей вони завтра не були позбавлені. Бо чого варті будуть усі ці проекти та ініціативи, якщо за їхніми спинами хтось знову надумає зливати території, надавати комусь особливий статус, торгуватися з кимось за керівні крісла та джерела прибутку. Дуже важливо триматися за цих людей, не відпускати їх, не зраджувати врешті-решт.

Із цікавого. В кабінеті директора школи висить портрет президента (так-так – президента України), в новопсковському краєзнавчому музеї новий зал, присвячений АТО, в Сватовому паралельно з нашим фестивалем відбулися міжрайонні змагання з волейболу. Починається весна, повітря прозоре й легке, темно-сині долини прогріваються на березневому сонці. На вулицях усе більше яскравих китайських курток і кросівок. Розбитою дорогою в напрямку російського кордону їдуть пасажирські автобуси. У кожного своя дорога на Схід.