Чому не використовуємо резерви "культурної дипломатії"?

Поряд із суто військовими заходами, до яких нашу державу спонукає воєнна агресія Росії, а також бажання Кремля змусити нас витрачати дедалі більше коштів на війну, а не на реформи і розвиток економіки, велике значення для комунікації Києва із зовнішнім світом має системно побудована зовнішня політика. Одним із потужних резервів зов­нішньої комунікації України є культурна дипломатія, тобто, за визначенням польського дипломата Єжи Онуха, «продаж іміджу країни засобами культури».

На жаль, вона поки що використовується Україною не дуже ефективно. Це, відповідно, позначається на ставленні іноземців до нашої держави та, що головне, на її підтримці міжнародною спільнотою у важкій боротьбі з агресором. Адже, як бачимо, про Україну у світі знають все ще недостатньо.

Безперечно, багато чого тут можна пояснити прямими наслідками інформаційної війни та шаленої антиукраїнської імперської пропаганди, яку Росія цілеспрямовано проводить у глобальних масштабах з метою дискредитації України. Втім, чимало залежить і від спроможності самої України та її влади налагодити постійне й системне інформування світової спільноти про події та процеси, які відбуваються в країні після Революції гідності.

За таких умов ще торік у червні в Києві відбувся Перший форум культурної дипломатії України, ініційований МЗС України за партнерської підтримки Київського офісу Інституту Кеннана (США). Цей майданчик оцінювали як платформу для взаємодії всіх зацікавлених сторін у просуванні українського культурного продукту та інтеграції України у світовий культурний простір. Зокрема, міністр закордонних справ України Павло Клімкін особисто оголосив тоді про рішення створити у МЗС підрозділ з питань культурної дипломатії, причому наголосив, що розглядає її як цілісну концепцію. Він закликав усі зацікавлені сторони сприяти створенню сучасної спільноти для об’єднання зусиль у цьому напрямі. У грудні 2015 року в структурі МЗС справді створили такий підрозділ — Управління публічної дипломатії — у складі трьох відділів: культурної дипломатії, іміджевих проектів та зв’язків із медіа. За словами посла з особливих доручень Дмитра Кулеби, задум полягає в тому, щоб ключем політики культурної дипломатії стали синергія й горизонтальна взаємодія.

За даними МЗС, одним із провідних інструментів культурної та іміджевої промоції України за кордоном новостворене управління вважає наш кінематограф, тому, зокрема, передбачається проведення низки українських кінофестивалів. Планується також істотно збільшити використання Інтернету й соціальних мереж. А пріоритетними напрямами публічної дипломатії визначено країни ЄС, США та Канаду.

Наприкінці квітня 2016 року в Дипломатичній академії відбувся вже Другий форум культурної дипломатії України, а на початку травня — також Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Обидва заходи стали платформами для широкого та конструктивного обговорення важливих питань культурної дипломатії. То що змінилося за цей час? Що вже зроблено і, головне, як треба рухатися далі?

Провідною темою Другого форуму була взаємодія держави та суспільства у просуванні за кордоном української культури та позитивного іміджу України. Представники уряду, Верховної Ради України, громадські активісти та міжнародні експерти вкотре обговорювали важливість і напрями державної стратегії розвитку культурної та публічної дипломатії України, аналізували, що було зроблено за час після минулорічного форуму, жорстко критикували владу за недоліки в роботі державних структур у цій сфері та визначали, що і як слід робити далі.

Зокрема, Київський офіс Інституту Кеннана представив черговий випуск журналу «Агора» на тему «Зброя та культура як чинники зов­нішньої політики України», назва якого говорить сама за себе. Випуск присвячено двом аспектам зовнішньої політики України на сучасному етапі, а саме: україно-американській співпраці в рамках забезпечення гарантій безпеки та надання нам летальної зброї в умовах іноземної агресії, а також, що не менш важливо, розвитку публічної та культурної дипломатії задля кращої поінформованості міжнародних партнерів нашої державі щодо її історії, культури, мистецтва й суспільно-політичних змін, що відбуваються після Євромайдану. Експерти спільно з громадською організацією «Глобал Юкрейніанс» презентували результати незалежного аудиту ефективності культурної дипломатії України впродовж 2014–2016 років у різних регіонах світу, проаналізували шляхи інтенсифікації державних і волонтерських зусиль для формування лідерського потенціалу України за кордоном.

Громадські активісти і волонтери навели різні приклади роботи за кордоном. Одним із цікавих прикладів стало долучення українських активістів до протестних акцій, що відбувалися у світі у липні 2014 року, проти передачі Росії двох побудованих у Франції десантних вертольотоносців типу «Містраль». Завдяки активній позиції українські волонтери спромоглися шляхом поширення правди про агресію Путіна проти України залучити до протестного руху навіть багатьох етнічних французів, які попри офіційну проросійську політику свого уряду все ж вийшли на вулиці й вимагали від президента Ф. Олланда не давати Путіну кораблів. Подібні акції, в яких брали участь представники української діаспори, відбулися також у Парижі та Сен-Назері (Франція), а також у США, Канаді, Німеччині. Вкупі з іншими заходами це досягло своєї мети, контракт із Росією було скасовано.

Слід відзначити внесок у нашу культурну дипломатію у Франції міжнародного проекту «Глобал Юкрейніанс», заснованого Віолеттою Москалу. Без перебільшення, ця жінка значною мірою позбавила Путіна одразу двох потужних кораблів загальною вартістю 1,2 млрд. євро!

Утім, цей приклад є скоріше винятком, бо системність української сторони в таких акціях зазвичай відсутня. Та й протестні акції не є головною метою. Тому, на думку Ганни Гопко, Голови Комітету ВР України у закордонних справах, незважаючи на певні здобутки, такі, як створення у складі МЗС управління громадської дипломатії або ж приєднання до проекту «Креативна Європа», на жаль, українську культуру за кордоном надалі просувають переважно волонтери, митці та ентузіасти. Задля покращення ситуації пропонується створити Український інститут з відповідною мережею українських культурних центрів за кордоном та використати вже наявні там українські культурні осередки. Також слід радикально збільшити фінансування культурної дипломатії, яке наразі не перевищує 7 млн. гривень на рік (за загального бюджету у 300 млн.!).

А ось директор Київського офісу Інституту Кеннана Катерина Смаглій вважає: Україна поки що, на жаль, програє РФ у сфері культурної дипломатії. Зокрема, через відсутність єдиного координаційного центру публічної дипломатії в Україні. Відсутня єдина державна стратегія, а також співпраця з цього питання між МЗС і Міністерством культури України, відомчі інтереси поки що вище від державних. Але не можна забувати, що культурна дипломатія — один із видів інформаційної зброї заради підтримки нашої держави громадянами країн-союзниць, від яких залежить допомога Україні. Адже саме на них спрямована російська пропаганда, яка має на меті геть протилежне: внести розбрат, розколоти та навіть знищити ЄС. Агресор активно грає вже на полі Європи, аби позбавити Україну подальшої підтримки, впливаючи саме на свідомість громадян ЄС з метою створення паралельної реальності, дискредитації усього українського.

Треба визнати, що саме через зазначені та інші недоліки ми значною мірою програємо інформаційну війну.

Хоча й правда на нашому боці, але Росія використовує потужний ресурс, заздалегідь підготовлені кадри та безсоромну тактику відвертої брехні, перекручування фактів і шантажу. Адже Росія, за великим рахунком, у своїй пропаганді просуває імідж і культуру минулого, її ідеали також належать минулому: «в історичних хащах» це зазвичай Російська імперія, загарбницькі війни, царі й одіозні російські генерали-загарбники або ж Сталін.

На відміну від РФ Україна має пропагувати нову країну і європейське майбутнє!

Недостатнє використання ресурсу культурної і публічної дипломатії також відчутне. Наприклад, у Лондоні вже успішно працює Український інститут, але без підтримки бізнесу та уряду ці зусилля мізерні. Особливо порівняно з коштами, які спрямовує РФ на промоцію власної культури за кордоном. Вона стратегічно випереджає Україну, створивши ще у 2008 році спеціальну структуру під назвою «Россотрудничество». Російські дипломати планують свої дії в цій сфері заздалегідь, на 6 місяців наперед, і систематично проводять масштабні культурні заходи в столицях провідних країн: там діють різні представництва та культурні центри. Тобто РФ провадить активну політику, тоді як Україна — реактивну, віддавши ініціативу противнику й лише реагуючи на його дії. Така політика не може бути переможною.

Та й економічні можливості української діаспори не можна порівняти з фінансовими витратами російської сторони. Порівняно з активністю Росії та ефективністю її культурної дипломатії в містах Європи українська присутність там майже нульова. Проте мова не про перегони в цій сфері, а виключно про активізацію української культурної дипломатії, адже це вимога часу.

Негативні результати референдуму в Нідерландах, на думку Катерини Смаглій, змушують замислитись про брак «кіборгів» в українській політиці та культурі. Фактична наша поразка на референдумі в Нідерландах стала прогнозованою внаслідок не лише потужних позицій та культурних зв’язків РФ із цією країною, а й слабкої системної роботи у сфері культурної дипломатії нашого посольства та особисто посла. Усе робилося якось несистемно, спорадично й лише напередодні референдуму. І це не може не хвилювати громадянське суспільство, яке цілком слушно вимагає від влади активнішої діяльності. Хоча водночас цей референдум дав нам можливість здобути навички такої агресивної промоції в світі, а самим голландцям — дізнатися про Україну.

Навіть там, де щось почали робити, справи майже не просуваються. Зокрема, як виявив моніторинг, Український культурний центр при посольстві в Бельгії існує лише на папері, жодних заходів не проводить, хоча й належно фінансується. І це столиця Бельгії та ЄС!

Деякі експерти вважають, що ми занадто «заексплуатували» образ Євромайдану й жертв Революції гідності, це подекуди вже не сприймається, принаймні як візитівка України. Сюди можна додати також теми Чорнобилю, вишиванки тощо, що межує вже з примітивною рекламою. Не можна цим обмежуватися, бо культура — це не лише героїчне революційне очищення від старого. Світ має дізнатися про Україну більше, треба побудувати цю роботу системно й надовго. Але чому ніхто в МЗС не планує цього й навіть не готує кадри? Призначення керівника ключового відділу культурної дипломатії тривало майже 10 місяців (!), що в умовах війни неприпустимо. Як зазначалося на «Книжковому Арсеналі», транслювати в зовнішній світ нові українські парадигми мають не лише неформальні структури, а й державні інституції, які нині представлені «забалаканим Українським інститутом, нереформованими культурно-інформаційними центрами, застарілими європейськими україністиками, інертними дипломатами та мінімальним бюджетом на культуру».

Дуже заважає прогресу нереформованість МЗС, що все ще залишається закритою та консервативною установою, яка, до того ж, фінансується за залишковим принципом. Ми використовуємо по можливості українську діаспору, особливо у США, Канаді, Австралії та інших країнах, проте все ще бракує системності й державної підтримки. Більше того, за даними експертів, у понад 20 країнах (Казахстан, Грузія, Угорщина та ін.) і навіть у ЄС наші диппредставництва впродовж тривалого часу залишаються без послів. То про який рівень культурної або іншої дипломатії можна казати?

І чи допоможе розв’язати проблему активізації культурної дипломатії створення Українського інституту, як це пропонує Міністерство культури України? Мабуть, ні. До причин відсутності прогресу можна віднести й певне нерозуміння українською владою, а не лише МЗС важливості кадрового потенціалу, брак фахівців, піарників, які могли б пропагувати Україну. Адже культура, повторімо, є потужною зброєю нашої держави в гібридній війні з Росією.

Недарма на «Книжковому Арсеналі» відомий французький філософ і політолог Філіпп де Лара заявив, що Україна в громадській думці французів стала незалежною і суверенною лише після Євромайдану 2014 року. Адже раніше навіть безумовно позитивний резонанс Помаранчевої революції сприймався там як наслідок подій десь «у російському регіоні».

А директор Польського інституту в Києві Ева Фігель радить, аби українці самі на професійному й менеджерському рівнях почали визначатись щодо власного образу у світі, а найголовніше — усвідомити себе самі.

Нині цей стереотип нарешті зламано. Україну вже знають, але скоріше поки що тільки впізнають. Хоча нещодавня перемога української співачки, кримськотатарської красуні Джамали на Євробаченні-2016 надає натхнення усім не байдужим до долі цього багатостраждального народу, Криму та всієї України. Цю перемогу можна і слід вважати справжнім культурним проривом України, попри численні брудні спроби кремлівської пропаганди всіляко завадити цьому, очорнити та дискредитувати нас. Не вийшло, адже світ побачив, хто є хто, і це добрий знак для нашої культурної дипломатії. Тож рухаємося далі!

За традицією Україна, як країна-переможець, проводитиме наступне Євробачення-2017, отже, маємо використати цю чудову можливість для активізації культурної дипломатії у просуванні в світі нашої культури, наших чудових традицій.

За наслідками роботи згаданих форумів експерти відпрацювали низку рекомендацій українському урядові, неурядовому сектору та іншим суб’єктам репутаційної політики стосовно шляхів покращення культурної дипломатії України та виведення її на новий рівень ефективності й стратегічного планування. Тож долучаймося до них також. Маємо бути активні та єдині, тоді ми непереможні й жодний Путін не зламає нас і не заважатиме подальшому рухові вільної та незалежної України до європейського майбутнього власним, хоча й вис­тражданим шляхом.

Автор: Владислав Ккостров.

Джерело