"Я все віддам, тільки витягніть мого чоловіка!" - дружина полоненого АТОвця

«Літо 2014 року. Старобешеве. Купа озброєних до зубів російських окупантів, цілковита розруха, безліч побитої, спаленої техніки… Ми ж без зброї, бо лише за такої умови противник погодився пустити нас на територію, яку він контролює. Заздалегідь визначений маршрут ворогам не сподобався — вони запропонували свій. Чи думав я, що мене будь-якої миті можуть узяти в полон або вбити? Ні. Я думав лише про загиблих, поранених і полонених, яких треба забрати. До восьмої години вечора нам надали «зелений» коридор, але все затягнулося до другої години ночі. Довелося ночувати в тилу ворога. Удалось навіть перекинутися слівцем з офіцером ворожої армії. Найбільше здивувало його запитання: чи довго їм іще тут перебувати та коли все це закінчиться. Відповів коротко: «Ми ж вас сюди не запрошували».

Під час поїздки у ворожий табір підполковникові Миколі Гордієнку вдалося вивезти понад 150 полонених, 43 поранених і 12 убитих. Тоді сміливий десантник і гадки не мав, що очолить відділ зі звільнення заручників при Міністерстві оборони. І хоч завдання-максимум стосовно повернення додому всіх полонених поки що не виконано, команда докладає всіх зусиль, аби це було реалізовано якнайскоріше.

— Питання звільнення заручників останнім часом знову вийшло в топ-теми…

— На жаль. Адже навіть одне необережне слово може призвести до зриву обміну. До завершення кожної операції треба дотримуватись режиму повної тиші. Влаштовувати публічну подію з обміну, як це іноді буває, категорично не можна. Не так давно ми зіткнулися з неприємною ситуацією, коли через гучні заяви кількох блогерів російські окупанти не хотіли віддавати нам тіла загиблих воїнів. У соціальній мережі почали поширювати інформацію, що українських героїв закатували в полоні. Насправді ж хлопці загинули в бою, смерть настала внаслідок кульових поранень, утрати крові. Ми знайшли свідків загибелі, є відео з моргу.

Знову ж таки, через активність у медіа минулого року зірвався процес обміну вченого Ігоря Козловського. Інформація про нього прогриміла в ЗМІ, стали заявляти, що в полоні тримають людину зі світовим ім’ям. Ворогам це не сподобалося. Сказали: «Раз він так вам потрібен і такий відомий, то нехай іще посидить».

— Тобто надмірна активність у медіа — є однією з основних причин гальмування процесу обміну?

— Це тільки одна з причин. Часто процес зупиняється через небажання з боку Росії. Представники «ДНР» і «ЛНР» — несамостійні люди, вони самі такі питання не вирішують, а озвучують те, що їм кажуть із Кремля. Переговорний процес прив’язано до Мінських домовленостей. Забрати людей, які офіційно потрапили в список полонених, без команди Росії неможливо.

— А обміняти полоненого до того, як він потрапив у цей список, є змога?

— Улітку 2016 року був такий випадок. Наші хлопці проїхали блокпост і заїхали в Донецьк. Водночас у руки нашим воїнам потрапив боєць із команди Безлера. Тож ми оперативно домовились про обмін. Встигли здійснити операцію до того, як хлопці потрапили в ті списки. Та це скоріше виняток. Зазвичай кожне визволення — то складний і тривалий процес.

— Чому неможливо реалізувати обмін «усіх на всіх»?

— Через неузгодженість між польовими командирами самопроголошених республік і Росії. До того ж у нас просять віддати людей, яких було затримано ще до початку АТО. Серед таких є засуджені на значні терміни злочинці, трапляються і насильники, і вбивці… Також та сторона хоче обміняти таких цінних для слідства людей, як колишній мер Слов’янська Неля Штепа. Однією з найважливіших умов є те, щоб людина, яку ми передаємо, не була засудженим злочинцем.

— Безумовно, життя наших героїв набагато дорожче за життя ворогів, котрих просять віддати. Але все-таки як не прогадати під час обміну?

— Дуже вимогливо ставимося до процесу. Заявляє та сторона: «Хочемо трьох забрати. Що за них?» Ми перевіряємо, чого вони варті, починаємо торгуватися. Був випадок, коли обміняли одного російського окупанта на сімох наших офіцерів.

— Відомо, в яких умовах утримують полонених?

— На сьогодні всі полонені перебувають у Макіївці, у слідчому ізоляторі. Поки вони були в Донецьку, у так званому «СБУ», ми передавали туди матраци, харчування, медикаменти, теплі речі.

— Проблема зниклих безвісти залишається актуальною?

— Нині їхня кількість значно зменшилася порівняно з минулими роками. Багатьох ідентифікували за ДНК, експертиза дає 100-відсотковий результат. Але матері не завжди хочуть вірити, що їхні сини загинули. ДНК збіглося, а мати каже: «Це не мій син».

— Напевно, найважче спілкуватися з рідними?

— Дуже важко. Листи постійно надходять від дружин загиблих і зниклих безвісти. Знаю, як вони чекають на відповідь, а пишеш стандартно: «робота триває», аж самому гірко. Нічого від себе написати не можу, є стандартна форма… Недавно приїжджала дружина полоненого старшого лейтенанта. Каже: «Ми маємо квартиру, машину, я все віддам, тільки витягніть чоловіка!» Серце стискається, коли дивлюся в заплакані й втомлені очі цієї жінки. Дуже хочеться їй допомогти, і ми неодмінно зробимо все можливе для неї і десятків інших родин.

Анастасія Олехнович

Джерело