Їдьте, але потім повертайтеся! Бо поки самі не спробуєте, доти й не знатимете, почім фунт емігрантського хліба - український письменник до охочих емігрувати

"Минулого тижня українським сегментом інтернету знову прокотилася хвиля розмов про еміграцію." Про це пише Андрій Любка на сайті Радіо Свобода, передають Патріоти України, продовжуючи:

Мовляв, запанувала в нашій країні атмосфера загальної готовності виїхати в пошуках кращого життя. Тези лунали різноманітні: економічні (зарплатні, перспективи, вакансії, реалії ведення бізнесу), соціальні (освіта для дітей, якість і доступність медицини), ментальні (важко жити серед людей із совковим світоглядом).

Приглядаючись до палких дискусій на цю тему, я помітив, що хвилю вподобань і перепостів можна зібрати, якщо напишеш щось погане про Україну і водночас щось хороше про закордоння. Хоча я сам незлим тихим інколи відгукуюся про батьківщину, все ж вирішив піти проти течії й розказати нерепрезентативну приватну історію повернення в Україну.

Рим збудовано не за день

Навесні 2014 року, коли почалася російська агресія проти України, я закінчував магістерські студії у Варшавському університеті. То були такі часи, коли дехто з моїх українських друзів у Варшаві не наважувався навіть поїхати в Україну на ювілей до батька.

Йшла мобілізація, і ті самі люди, які сьогодні поширюють статуси про еміграцію, розповсюджували інформацію про те, що молодих хлопців забирають в армію просто на кордоні, водіїв ловлять на виїзді з міст біля пунктів ДАІ, військкомати влаштовують облави у сільських церквах, а потім ненавчених вояків без амуніції кидають на фронт.

Попри те, що диплом Варшавського університету давав мені можливість безпроблемного працевлаштування (дозвіл не потрібен), і я мав, та й досі маю, конкретну пропозицію робочого місця, я вирішив повертатися в Україну - у невідоме, не маючи тут ані перспективи роботи, ані власного житла. І це в той момент, коли десятки знайомих і незнайомих людей розпитували мене про можливість вступу у польський вуз, просили підшукати роботу, цікавилися цінами на нерухомість у Варшаві.

Чому я повернувся? Відповідь проста: моя країна надихає мене. У ній я почуваюся, як риба у воді. Тут я вдома. Я знаю її вади, але не можу без неї жити. Я знаю, що своєю позицією, своєю працею змінюю її, і коли ми досягнемо нарешті результату - він буде і моїм також, у ньому буде і мій скромний вклад.

Не раз повертаючись із далеких закордонних мандрів, я з тривогою дивився на кількість кілометрів до українського кордону: існував підсвідомий страх, що поломка станеться ще в зарубіжжі, і доведеться невідомо що робити, невідомо до кого звертатися. Що б там не казали, а в Україні я знаю, як дати собі раду, і навіть упевнений, що легко знайдуться люди, які захочуть мені допомогти - взяти на буксир, відлити пального, просто зупиняться поцікавитися ситуацією й почнуть дзвонити знайомим механікам. Розумію, що це приклад банальний, буденний, але саме з таких ситуацій і складається життя, саме за наявністю чи відсутністю таких тривог людина відчуває себе вдома чи в чужому середовищі.

І щойно переїхавши кордон, завжди починався важкий процес акліматизації в рідній країні. Дороги одразу погані, розмітки й знаків немає, сервіс сповнений хамства, скрізь щось недороблене - навіть нові бордюри нерівні, не кажучи вже про реформи держави. Бо хіба вкладається в голову, що громадянин може отримати внутрішній паспорт у вигляді ID-картки, але до нього видається ще листочок-довідка з пропискою? Такі новації на сміх курям, звісно, але я завжди згадую, що і Рим не за день збудували. О'кей, сьогодні принаймні вже маємо паспорт-картку, ще вчора її не було. І так щодня.

Моя порада проста - їдьте!

Крім того, проживши сумарно понад три роки в різних країнах ЄС (Польща, Швеція, Угорщина, Румунія, Австрія, Латвія), я можу сказати, що більшість емігрантів, які живуть там, не завжди «там» живуть. Маю на увазі, що люди там працюють, мають житло, певне середовище і так далі, але продовжують майже у всьому орієнтуватися на Україну.

Життя для них ділиться на період між святами, коли вони заробляють, і власне свята, на які вони повертаються до своїх родин в Україні - обов'язково з подарунками, вбрані з голочки, з дорогими ґаджетами; словом, все для того, щоб продемонструвати, довести, що «там» їм добре ведеться.

Я певен, у кожного з вас є друзі чи знайомі серед емігрантів. Зайдіть на їхні сторінки в «Фейсбуці» і пересвідчитеся, що ведуть їх вони переважно українською - розказують про своє життя, тішаться успіхам діточок, хизуються покупками. Але пишуть про це рідною мовою, бо головне їхнє середовище - друзі, родичі, однокласники, колишні колеги тощо - живуть в Україні.

І саме їхня думка, їхній «лайк» найважливіші емігрантам. Це вже не кажучи про те, що чимало з емігрантів плекають мрію підзаробити грошей і повернутися з капіталом в Україну, коли з'являться сприятливі умови для ведення бізнесу.

Тому, хоч я й належу до людей, які повернулися на батьківщину, усім охочим емігрувати раджу: їдьте! Бо поки самі не спробуєте, доти й не знатимете, почім фунт емігрантського хліба. Набирайтеся досвіду, вчіть мови (до речі, знаю десятки російськомовних українців, які українську вивчили й заговорили нею у Варшаві!), заробляйте гроші і плекайте свою тугу за рідним краєм.

Знаю по собі, як людині не вистачає українських страв (і як «валютою» серед емігрантів стають барбариски, гречка, квас), як вона хоче повернутися в рідне місто, як захоплено закордонним друзям розказує за столом про красу Карпат, як у неї день за днем з мрії вибудовується план про повернення «до себе» й початок власної справи вдома. Тож їдьте, але потім повертайтеся!