"Його система зазнала руйнувань у перший вечір, коли ми сиділи на нашій кухні і пили звичне для себе дуже непогане херсонське вино", - як польский історик пізнавав українців

Письменник Тарас Прохасько розповів про історика з Польщі, який, відвідавши Україну, зрозумів: йому не вдасться під час цієї подорожі знайти відповідь на питання, що його дуже переймало – чого хочуть українці, яка їхня візія майбутнього свого і своєї країни. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на "Збруч".

"Один наш приятель з Варшави, варшав'як у кількох поколіннях, є великим фахівцем з історії і антропології. Найбільше він цікавиться якраз історією та історією способів життя Варшави. А ширше – так званою міською історією. Їдучи сюди, на Східну Галичину, до колишнього Станиславова, він – як то водиться серед освічених людей – переглянув багато розвідок про наші міста і урбанну культуру. Тож уже мав досить сформоване уявлення про те, як тут було перед війною, як пізніше, що є тепер. Треба було лиш приїхати і подивитися, побачивши те, що знав.

Його система зазнала руйнувань у перший вечір, коли ми сиділи у нашій кухні і пили звичне для себе дуже непогане херсонське вино. Планування і кухні, і помешкання, і цілого будинку було йому добре знане. Власне такі доми з тридцятих у інтернаціональному функціоналістському стилі є його улюбленими об'єктами на рідному нерозбомбленому варшавському Мокотові. Але це він сприйняв нормально, хоч і збуджено – читав, що навіть у провінційному Станиславові свого часу збудували кілька таких камениць. Трохи дивніше йому було бачити, що у такому будинку живемо ми – прості незаможні українці. Бо він знав, що після виселення поляків в таких місцях зажили росіяни, партійні або військові. Ще більше здивування викликало те, що помешкання виглядало так, як було створене. Ніщо не перебудовано, перегороджено, проламано, функціонували двері, вікна, клямки, печі сімдесятирічної давності.

Але справжнє потрясіння сталося тоді, коли він довідався, що цей будинок від самого початку належав українській родині, що вони його збудували. Що вони були лікарями і інженерами, що жили у місті віддавна, що студіювали у Карлсруе і Відні, були старшинами і австрійської, і української армії, що бували в Італії і Норвегії, купували картини українських модерністів. При цьому не були ні комуністами, ні націоналістами, ні землевласниками. Ціле життя говорили українською, не вітали ні Сталіна, ні Гітлера, сиділи у тюрмі. І не були якимось екзотичним винятком.

За тією версією історії, яку вивчав приятель, таких українців мало би не бути, бо їх не могло бути. Образ українця був і залишався зовсім іншим. Врешті, той приятель дуже інтеліґентний. Після першої емоційної хвилі він зумів злапати просвітління, раптом осягнувши, що ніякого типового українця взагалі не існує. Так само, як і поляка (якраз це йому вже давно здавалося очевидним). І зрозуміло, що така відсутність схематично сконструйованого українця стосується не тільки історії, не тільки культури, традиції і минулого. Але й сучасного. Будь-який найвдаліший узагальнений репортаж про наш народ буде тільки вибірковим набором штрихів, фраґментів, моментів, який, звичайно, можна самому собі перетворити на якісь притчі, але він все одно залишатиметься звітом про власну хроніку пізнання світу.

Дійшовши такого просвітління, приятель зробив уже логічний висновок, що йому не вдасться під час цієї подорожі знайти відповідь на питання, яке його дуже переймало – чого хочуть українці, яка їхня візія майбутнього свого і своєї країни.

Він виразно побачив такий образ: кожна людина – це купка піску. Вона складається з маси рухливих піщинок, кожна з яких – якась особливість, якась обставина, якийсь фактор, якесь пережиття, якісь контакти і знання, які насипаються, досипаються, присипаються, опиняються в глибині чи на одній із сторін поверхні. Той шар, який видимий тепер, видно саме тепер. Але жодна піщинка нікуди не пропадає, формуючи цілу купку. Люди, подібні одне на одного, як дві купи піску, відрізняються одне від одного, як пісок у двох купах.

Найважливіше, що приятель зрозумів, що все це стосується і українців. Українців також.

Відтоді з ним стало набагато простіше і приємніше спілкуватися. Вже не треба було вигадувати якихось моделей. Не треба було обтяжуватися не своєю відповідальністю. І можна було керуватися найважливішим законом комунікації: як би ясно не висловлював свої думки, навіть найближчий і найрозумніший не зрозуміє їх точно так само, як розумієш ти. Бо ж пісок, піщинки і так далі.

А щодо приятеля, то невдовзі після того візиту він зголосився матросом на козацьку чайку. Дуже добре себе проявив, справжній козак", - пише Прохасько.