Мрії здійснюються: Як студентка з Луцька отримала освіту у Відні

Тим хто, думає про навчання за кордоном, дівчина радить не відкладати рішення, а визначатися дуже швидко.

Ірина Єрошко на навчанні у Відні. Фото: uainfo.orgПро те, як наважитися вирушити за освітою в іншу країну, витримати перевірку мовним бар’єром, і не збожеволіти від стресу далеко від дому розповіла фотограф Ірина Єрошко, зазначають Патріоти України.

Я займалась фотографією з 14 років. Коли мені було 16, ми поїхали із татом на День відкритих дверей в Київський національний університет технологій та дизайну. Я привезла свої малюнки та фото, щоб показати їх викладачам факультету фотодизайну. Там був один дуже суворий вчитель, який чомусь всі мої роботи хотів обрізати по краям, до форми ідеального квадрату. Я дивилась на все це і думала: «Таке мені не треба». На щастя, знайшлась одна викладачка, яка сказала, що мої роботи хороші. Такі прості слова, але вони були дуже важливі для мене. Я ще ніколи не бачила, щоб батько так мною пишався. Він же завжди критикував мою творчість. Аж ось викладач мене хвалить, і він розцвітає. Достатньо однієї людини, яка повірить у вас, тоді ви самі у себе повірите, і всі інші навколо також.

Я закінчила гімназію в Луцьку в 2012 році. Мріяла потрапити в Київ на навчання, хотіла на спеціальність «Оператор кіно» або «Фотограф». Але з «Фотографом» тоді не склалося, бо для вступу на цю спеціальність треба було здавати ЗНО із хімії, яку я ненавиділа. Звісно, була думка «а чи не поїхати вчитися за кордон?». Але у мене не було жодного знайомого, хто так зробив, і я не мала уявлення, на які навчальні заклади варто звернути увагу. Тому вирішила спробувати в Україні.

«Вам тут не місце»

Я вступила в КНУКіМ, на бюджет спеціальності «Англійська мова», бо на оператора кіно пройшла лише на контракт. Вже через півроку зрозуміла, що треба щось терміново робити, вчитися там мені було не цікаво. Я почала паралельно працювати − викладала англійську мову, працювала журналістом в Kyiv Post. І якось так вийшло, що потрапила у Відень, в один місцевий Університет Прикладних Мистецтв на День відкритих дверей. Я тоді взяла з собою свої фотороботи, і вирішила при нагоді показати їх тамтешнім студентам факультету «Фотографії». Всі вони казали, що мені із моїми світлинами тут не місце. На їхніх фото я бачила дуже сучасні концепти, сюрреалістичні, метафоричні, словом все заплутано і нічого не зрозуміло. А на моїх фото − перші несміливі проби вуличної зйомки і портрети подружок.

Мені порадили спробувати сили у Вищому федеральному навчально-науковому інституті графіки у Відні. Я просто знайшла його в інтернеті, виписила адресу, і з’явилась там посеред звичайного навчального дня. Повз бігали студенти і викладачі, а я намагалась когось із них зловити і вмовити відвести мене на факультет фотографії. В результаті, сяк-так порозумівшись (в Австрії далеко не всі знають англійську, а я тоді не знала німецьку) мене представили завідувачу кафедри. Він направив до мене якусь зі своїх студенток, а сам побіг на пари. Порозглядавши класи, учнів, вчителів, я зрозуміла, що це і є мій університет мрії, а значить, треба вступити будь-якою ціною.

В школі я вчила німецьку, але погано. Після випуску обіцяла собі ніколи до неї не повертатися, але як то кажуть: «Розкажіть Богу про свої плани, і він посміється». Коли я шукала куди саме податися на навчання за кордоном, то зрозуміла, що найбільше шансів − у німецькомовних країнах, бо цю мову я хоч трохи знала, не довелося б вчити з нуля. В Німеччині були суворіші візові вимоги, крім того, при вступі в тамтешні університети, треба мати на рахунку 8 тисяч євро − кошти на весь навчальний рік. В Австрії можна було обійтися 5 тисячами.

Жаль чи талант?

Університет, в який я пішла, був безкоштовним для всіх − і для іноземців, і для австрійців. Це плюс, але мінус в тому, що до мене вимоги були такі ж, як і до місцевих абітурієнтів. Я здавала екзамен, проходила інтерв’ю, виконувала завдання наперед, показувала портфоліо і відповідала на 13 розгорнутих питань щодо самого процесу вступу та навчання. В результаті зрозуміла, що найбільше шансів у тих, хто талановитий і показує величезне бажання вчитися.

Мені було дуже страшно їхати на екзамен, я не знала німецької, і думала що весь іспит буде незнайомою мені мовою. На щастя, деякі викладачі знали англійську, в інших же випадках, зокрема, на письмовому екзамені я сиділа із Google Translator в одній руці, і з Lingvo в другій. Вчителі дивилися на мене і зітхали, певно бачили мій відчай. Я потім думала, що вступила, бо мене пожаліли, нещасну українку з бідної країни. Але через півроку навчання, коли я спитала у одного з викладачів, він запевнив, що жаль тут ні до чого, мовляв, я просто талановита.

Що зазвичай кажуть люди про навчання за кордоном? «Це так класно, новий досвід, нові друзі, нова культура!». Ніхто чомусь не каже, що це також вибух мозку, постійні нерви; відчуття, що ти ідіот; страх, що ти випадково порушиш якийсь закон і доведеться платити штраф. Мене досі кидає в холодний піт, коли бачу на екрані телефону дзвінок із незнайомого номера. Це точно або гуртожиток, або банк, або страховка.

Перед від’їздом я трохи походила на курси німецької, але це не допомогло, в Австрії я не розуміла майже нічого з розмов навколо. Думала, що після першого семестру мене відправлять додому. Насправді, я спакувала валізу вже після першого тижня навчання, про всяк випадок. До всього, я ще й страшенно переживала за батьків. То був 2015 рік, я думала, що батька заберуть в армію, а значить, мені точно доведеться повертатися і шукати роботу. Тато завжди підтримував мене і казав, що я в будь-який момент можу приїхати назад, бо я не в рабстві. В моменти паніки треба було давати собі ментального ляпаса і казати: «Збирай свої соплі в кулак, і роби хоч щось, тобі дали шанс вчитися у Відні!».

Складнощі комунікації

На моєму курсі було 35 людей, з них четверо − іноземці: я, дівчина з Словакії, дівчина з Франції, і хлопець з Італії. Але він був родом з Тіроля, там є велика німецькомовна община, тому мову знав, і не почувався таким чужим, як решта студентів з-за кордону. На диво, англійську мову мої одногрупники знали погано, а у мене були проблеми з німецькою. В результаті, перший рік я в основному мовчала, і по вечорам ходила на мовні курси. Без знання мови там ніяк, почуваєшся останнім ідіотом. На парі щось запитали, всі підняли руки, а я навіть питання не зрозуміла.

Перед тим, як приїхати туди, я думала що всі будуть раді зі мною зустрітись, будуть розпитувати «Як там у вас в Україні?», бо то ж був 2015 рік, ми були в усіх новинах! Але всім було пофіг, у кожного своє життя, своя компанія, навчання, робота. Моїх проблем вони не розуміли, а я не розуміла їхніх. Мені здавалося, що австрійцям, порівняно із українцями, нема на що скаржитись, їхня країна така розвинена. Та навіть попри це, багато хто з них ходить до психолога, переживає свої власні драми.

В своїй групі я була аутсайдером ще й тому, що єдина серед студентів цікавилась фотодокументалістикою та фотожурналістикою. Зараз я займаюся концертною зйомкою, і знімаю особисті документальні історії.

В Австрії популярні вечірки вдома, із алкоголем і танцями. Такий тип соціалізації не зовсім мені до душі. Я зрозуміла, що друзів тут я не знайду. Зате, їх вдалося знайти через церкву та на курсах німецької. На другому році навчання я вже підтягнула свою мову і була більш відкрита до спілкування. Не просила своїх одногрупників перекладати мені кожне слово вчителя і почувалася більш незалежно. Проблеми з німецькою все ще були, я вигадувала якісь власні закінчення слів, всіх це дуже веселило. На другому курсі я досі говорила з помилками, чим викликала постійний сміх, але перестала цього соромитися.

Про шанси залишитися за кордоном

Працевлаштуватися в Австрія виявилося важче, ніж я думала. Іноземцю треба пройти сім кіл пекла, перш ніж отримати всі необхідні папери для допуску на роботу. Всі студенти в Австрії, по закону, можуть працювати не більше 10 годин на тиждень. Іноземний студент − великий напряг для роботодавця, оскільки він має сам піти в департамент праці і написати заяву на дозвіл прийняти на роботу людину з-за кордону. Я часто змінювала роботу − то няня, то репетитор з російської мови, то фотограф на хрестинах. Будь-яка робота за кордоном − це краще, ніж взагалі нічого.

Ілюзія про те, що після навчання я можу залишитися в Австрії, швидко зникла. Робочу візу в Європі отримати дуже важко. Тому наприкінці навчання у Відні, я подалась на програму для фотожурналістів у Німеччині, і змогла потрапити туди на стипендію. Зараз я навчаюсь в Ганновері. Залишатися в Німеччині не хочу, думаю повернутися в Луцьк.

Як наважитися?

В Україні, як на мене, навчання дуже формальне. Треба прийти на пару, щоб викладач тобі щось розказав, потім з’явитися на іспиті і отримати бал, для галочки. Не треба ніякого критичного мислення, власної думки, говори все по підручнику. В Австрії на парах 90% часу ти маєш дискутувати, висловлювати своє бачення. Я не звикла до такого, протягом першого року я переважно мовчала. Наприклад, нам показували фото, і всі мої одногрупники починали його обговорювати, розбирати. А я сиділа як дерево, і тримала рот на замку. Єдине що я могла − це сказати чи подобається мені фото. Розвивати свою думку мене не вчили ані в школі, а ні в університеті.

Тим хто, думає про навчання за кордоном, я пораджу не відкладати рішення, а визначатися дуже швидко. Відкиньте думки про те, чи правильно це, чи зможете ви, чи вистачить сил. Просто наважтеся, скажіть «так», а потім думайте як це зробити. Не бійтеся, що все буде погано. Хоча погано таки буде, принаймні перші 6 місяців. Але це можна пережити, головне бути до цього готовим і вірити в себе.

Джерело: Uainfo.org
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Трупы, трупы, трупы наших бойцов. Они везде. Насколько достаёт глаз - везде мертвецы": Z-воєнкор опублікував сповідь недобитого окупанда з Вовчанська

п’ятниця, 22 листопад 2024, 7:25

Поки живі окупанти на півночі Харківщини нажахані втратами своїх військ і сприймають поранення та евакуацію з полю бою як щасливий квиток, єдина можливість ще пожити, зазначають Патріоти України. Ось який матеріал з цього приводу знайшов та переказав Ю...

Хіти тижня. Народні прикмети на 22 листопада: Цього дня не варто дарувати квіти, випивати та позичати сусідкам сьогодні не варто позичати сіль і цукор, тим більше - гроші

п’ятниця, 22 листопад 2024, 7:05

Православне свято 22 листопада за новим календарем (5 грудня за старим) - день пам'яті святителя Прокопія, який володів даром чудотворення і привів у християнську віру чимало людей (У народі - Прокоп'єв день, - Патріоти України). Українські віряни тако...