"На екрани Польщі виходить кіноепос Войцеха Смажовського "Волинь". Тягне написати: не бачив, але засуджую", - Юрій Андрухович

"Що мало статися – врешті сталося: й от на екрани Польщі виходить кіноепос Войцеха Смажовського "Волинь". Я його ще не бачив, і ці нотатки не рецензія. Хоч усе одно так і тягне написати: не бачив, але засуджую. Якщо ж без жартів, то нам від цього фільму нікуди не дітись, і це тривожно", - написав Юрій Андрухович у статті для zbruc.eu, передають Патріоти України.

Тривожність різного штибу зі зрозумілих причин супроводжувала цей проект протягом усього його зародження і становлення. Втім один з найперших рецензентів фільму, він же провідний польський кінокритик, відразу ж заспокоює: дарма ми, мовляв, так переживали, що фільм вийде антиукраїнським, нічого подібного, режисер досліджує не зло конкретного народу, а зло як таке, зло націоналізму, котрий, як відомо, не має нації, тобто перед нами, що не кажіть, великий фільм.

Він так і пише – великий, і десь чомусь навіть промайне порівняння з Достоєвським. Таких великих фільмів польське кіно не мало з 1989 року, нагнітає афект кінокритик. Головне ж – фільм Смажовського цілком вільний від будь-якої пропаґанди. Мистецька, сказати б, вершина. Акме у чистому вигляді.

Про чистий вигляд ще поговоримо – можливо, після перегляду. Тим часом з іншої публікації я дізнаюся, що фільм відкривається епіграфом із висловів доволі неоднозначного (а дехто стверджує – однозначно навіженого) ксьондза Ісаковича-Залєського. Від цієї звістки робиться дивно за першого рецензента. Як можна вважати вільним від пропаґанди фільм, у перших кадрах якого програмова цитата з найлютішого, навіть як на Польщу, антиукраїнського пропаґандиста? Залишається припускати, що перший рецензент або не в темі, або трохи запізнився на початок перегляду, й епіграф про криваві "сокири українців" залишився поза його розчуленою увагою.

Історик Мотика, експерт з волинських питань, дає інтерв'ю, в якому підтверджує, що Смажовський неодноразово звертався до нього по консультацію. Хоч тут-таки не без жалю констатує: режисер не завжди прислухався до його рекомендацій. Наприклад, у фільмі є сцена, де український священик (припускаю – греко-католицький, хоч їх на Волині й не дуже водилося) святить сокири й коси, якими його українські парафіяни вбиватимуть сусідів-поляків. Підтверджень для таких фактів ми не знайшли, чесно палить режисера історик. Так ніби вони, історики, успішно знайшли підтвердження для багатьох інших "фактів", що ними мав би рясніти фільм.

З розкиданих тут і там по перших післяпрем'єрних публікаціях деталей випливає доволі сумний висновок: якщо рекомендації "польської сторони" режисер Смажовський ще сяк-так вислуховував, то з українцями та Україною він не спілкувався взагалі. Тобто діалогу, а з ним і правди, він не шукав. Він зробив фільм про країну, якої зовсім не знає (ні мови, ні історії, ні культурних кодів) і якою, смію припускати, насправді зовсім не цікавиться. Що його натомість цікавило – це дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний міф. Тут він виявив неабиякий хист чуйності, і є всі підстави очікувати, що 7 жовтня, в день виходу "Волині" у широкий прокат, поляки вилаштуються в черги до кінотеатрів. Якими вони з тих кінотеатрів виходитимуть – питання дуже тривожне.

Гаразд, "польський Тарантіно" (чи радше "пізній Михалков"?) зробив своє. На цьому місці полишмо тим часом його фільм – тим більше, що на "Оскара" він, дякувати Богу, вже не претендуватиме. Хоч напевно знайде собі широке і вдячне застосування в Росії.

Натомість маємо контекст, який називається "українсько-польське pojednanie". Це життєво важливий для Європи і світу, не кажучи вже про самі наші дві країни, процес, який фактично розпочався тоді ж, коли й наша (і зрештою, поляків теж) незалежність. Проте на думку нинішньої польської влади (а з нею, на жаль, і більшої частини польського суспільства), все це дотеперішнє pojednanie слід коли не цілком анулювати, то засадничо перезавантажити. Через зрадницьку метушню всієї тієї "ліберальної жидо-комуни", всіх отих "дітей Ґедройця" – міхніків, куронів, валенс, кваснєвських та іже з ними – Польща, мовляв, так і не дочекалася від України чого прагнула, натомість усі ці роки була Україною підступно використовувана. (Ми єйо пользовалі.) І цьому пора покласти край. І вони кладуть.

Найкраще про це в одного зі згадуваних рецензентів: "Фільм Войцеха Смажовського це ніби команда "перевір!", після якої стає ясно, що більш як за чверть сторіччя від падіння комунізму в історичному діалозі з українцями ми все ще у вихідному пункті. Салонні жести, декларації чергових президентів і дебати істориків безсилі проти нищівної дикості зла, яке ллється з екрану. Потенціал цієї перевірки непорівнянний з вихолощеною зі змісту і протягом років знеціненою фразою "пробачаємо і просимо пробачення".

Ось так. Ключова фраза pojednanja виявляється вихолощеною і знеціненою, бо й саме pojednanie вже начебто визнали фікцією. Коротше і ясніше лише у згаданого навіженого ксьондза: "Фільм "Волинь" уб'є pojednanie, якого не було ніколи". I o to chodzi партії та урядові, ідеологічне завдання яких режисер Смажовський вочевидь виконав із приголомшливим успіхом. Гіркота цього жарту в тому, що насправді режисер позиціонує себе аж ніяк не прихильником саме цих партії та уряду.

P. S. На фестивалі у Ґдині, де фільму "Волинь" пророкували всі найважливіші призи та відзнаки, переміг інший фільм – "Остання Родина». Виконавець головної ролі, великий (вживу-но і я тепер це слово!) актор Анджей Северин, присвятив свою нагороду Олегові Сенцову. Дякуємо! Нині кожен жест польської солідарності з Україною вже на вагу золота.

P. P. S. У глушині Біловезької пущі, де ми з карбідами в ті фестивально-прем'єрні дні продовжували безнадійну справу pojednania, працюючи над новим альбомом, зустрілася нам бриґада українців-будівельників. На запитання, звідки вони, наймолодший відповів "з Волині" – і по-дитячому широко усміхнувся.

Мені за нього тривожно. Ця дитина навіть не знатиме, за що його віддухопелять до напівсмерті у першому-ліпшому тутешньому пивняку.