Під час Революції Гідності Українці показали: проплатити народне невдоволення владою неможливе в принципі

Українці три роки тому продемонстрували те, що проплатити неможливо в принципі. Про це пише у блозі на сайті "Новое время" журналіст Олег Шама, інформують Патріоти України.

На початку 1940 року у передмістях Лондона відкрилися відразу кілька психіатричних лікарень. Місто було беззахисним перед авіанальотами. Навіть з найпотужнішою ППО бомбардувань уникнути було неможливо. Вінстон Черчілль говорив, що для ворога Лондон - «найпривабливіша ціль у світі, величезна вгодована корова, прив'язана, щоб приманити хижаків».

Військове керівництво країни очікувало, що масовані нальоти заберуть щонайменше 600 тис. життів, залишать 1,2 млн поранених і головне - посіють масову паніку на вулицях. Люди відмовляться ходити на роботу. Промислове виробництво зупиниться. Армія буде ні до чого, оскільки наводитиме лад серед цивільного населення, охопленого панікою.

Власне, для цього і були створені психлікарні з персоналом і всім необхідним. Прогнозувалася неймовірна кількість пацієнтів - адже лондонці до цього ні з чим подібним не стикалися, і їхня нервова система просто не витримає таких потрясінь.

Очікування авіанальотів виправдалися. На початку вересня 1940-го група літаків люфтвафе збилася з курсу і помилково скинула бомби на Лондон. Британці одразу відповіли авіаударом по Берліну. Це розлютило Гітлера, і він наказав стерти британську столицю з лиця землі. У вересні-жовтні того року Лондон і інші міста бомбили щодня по кілька разів. Потім з перервами до травня 1941-го.

Однак лондонці повелися всупереч всім прогнозам і приготуванням. Вони вивезли з міста всіх дітей, яких розселили в сільській місцевості до кінця війни. Поїхала якась частина жіночого населення. Але решта мешканців не рушили з місця навіть під час найжорстокіших нальотів. Більш того, в Лондон постійно прибували добровольці з провінції - в першу чергу лікарі, медсестри, а, в основному, просто робочі для ліквідації пожеж та розчищення руїн.

Тоді 6 тис. пожежників були прийняті на постійну роботу і ще 13 тис. добровольців були весь час на підхваті, коли нальоти були особливо нищівними. Робота в офісах не припинялася, часто понаднормово. І ніхто не просив підвищення зарплати. Не було жодного навіть натяку на страйк.

Виявилося, що психіатричні клініки побудували даремно. За час війни в них ніхто не звернувся, і їх використовували як звичайні госпіталі.

Канадський соціолог Малькольм Гледуелл в книзі Давид і Голіаф. Як аутсайдери перемагають фаворитів цитує одного британського психіатра, який жив на початку війни в Лондоні: «У жовтні 1940 року мені довелося проїжджати південно-східною частиною міста відразу після серії ударів по цьому району. Приблизно кожні сто ярдів виднілася воронка від бомби або руїни будівлі. Завила сирена, і я почав озиратися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Якась монахиня схопила за руку дитину біля себе і прискорила ходу. Здавалося, ми з нею єдині, хто почув сирену. Хлопчаки продовжували грати на тротуарі, покупці поспішали в магазини, поліцейський регулював потік машин з величною неквапливістю, а велосипедисти носилися, знехтувавши смерть і правила дорожнього руху. Ніхто, наскільки я бачив, навіть не глянув у небо».

А це уривок зі щоденника молодої жінки, будинок якої зруйновано вибухом: «Я лежала, відчуваючи невимовне щастя і торжество. «Мене бомбили!» Я продовжувала повторювати ці слова раз по раз, намагаючись приміряти фразу, ніби нове плаття. «Мене бомбили! Мене бомбили! Мене!» Жахливо так казати, коли стільки людей загинуло і постраждало, але за все своє життя я не відчувала такого безмежного і абсолютного щастя».

Американський журналіст Ерні Пайл, що жив в Лондоні під час нальотів, писав: «Завивання сирен попереджало про повітряну атаку. За півгодини після початку вогню я взяв з собою пару друзів, і ми вийшли на затемнений балкон, звідки перед нами відкривалася третина всього Лондона. Щойно ми вийшли, неймовірне внутрішнє хвилювання опанувало нами. У ньому не було ні страху, ні жаху, тільки трепет».

До кінця весни 1941 року люфтвафе здійснили 57 нальотів на Лондон. Загинули близько 40 тис. жителів і 46 тис. були поранені. Зруйновано близько мільйона будинків. Але це не посіяло очікуваної паніки, а лише зміцнило бойовий дух.

Спочатку феномен лондонців пояснювали відомої особливістю британців - холодним самовладанням. Але таку ж реакцію під час війни продемонстрували жителі інших міст. І не тільки британських.

Гледуел пропонує подивитися на це явище очима свого співвітчизника, психіатра Джона Маккерді. Він зауважив: «Ми не просто схильні до страху, ми також схильні боятися страху, і подолання страху викликає збудження ... Контраст між колишніми похмурими передчуттями і відчутими зараз полегшенням, безпекою культивує впевненість, яка і є проявом хоробрості».

Хай там як, але агресори тоді замахнулися на саму природу людини. Якщо хочете, на якусь її божественну константу. І про лондонців щоразу згадується, коли чуєш про проплаченому Майдані.

Я не кажу про те, що всілякі товстосуми, кожен зі своїми міркуваннями, давали гроші на революцію. Могли. Нещодавно Інна Богословська в одній телепрограмі сказала, що навіть регіонал Юрій Бойко щось там перераховував для Майдану.

Ніхто не пояснює іншого: як могли озброєні дерев'яними щитами і палками люди йти проти снайперів? Адже у них на очах від куль замертво падали їхні друзі?

У найважчу ніч з 18 на 19 лютого, коли вбитих і поранених було найбільше, і про це постійно повідомлялося в ЗМІ, повсталими, здавалося, опанувала ейфорія. Звичайні люди бігли з Михайлівської площі назустріч швидким з убитими - захищати барикади. Я бачив, як у ворота монастиря вносили трупи, а назустріч виходили молоді люди і про щось голосно жартували.

От тоді теж ще не повалена влада не врахувала людської природи. Колективне відчуття ворога стало однією з умов подолання страху. Адже оточення тодішнього президента повело себе як окупанти. На Майдані тоді неможливо було посіяти паніку. Так само як неможливо було пропонувати людям зарплату за відбиті атаки Беркута. На барикадах і в тилу люди подолали страх і, головне, очікування страху. І хто скільки давав грошей на польову кухню або медикаменти - це була вже десята справа.

Не знаю, чи було це зрозуміло головним ораторам і умовним «лідерам» Майдану. Чи замислюються вони про це, сидячи в урядових кріслах? Адже їх рішення і дії зараз все частіше нагадують окупаційні. А українці три роки тому показали, як з цим боротися. І проплатити це неможливо в принципі.