"Поїздка, яку хочеться забути": Мешканка окупованого міста про "подорож" до Станиці Луганської

"Вчора я ходила в Станицю. У нас так кажуть: "Сходити в Станицю". У чомусь мають рацію - більшу частину подорожі справді потрібно йти пішки", - пише Яна Вікторова для BBC, передають Патріоти України.

Моя подруга інколи придумує навмисно грубуваті слівця, щоб надати заходу іронічного відтінку. Вона би сказала: "Лазила в Станицю?" І ми обидві усміхнулися б. Та як не називай мій вчорашній рейд, він залишив важкий післясмак.

Дістатися до блокпоста з боку "ЛНР" на Станицю можна лише одним шляхом, який долають на таксі, велосипедах чи рейсових автобусах за 10 рублів з людини. Їхати автобусом лише хвилин 20. Місце висадки вкрите недопалками і порожніми пляшками. До 8 ранку приїжджає на вахту карета "швидкої", чергує МНС, є бак з питною водою. Навіть лавочки є, хоча це не рятує ситуації.

Вчора я опинилася в черзі о 7:34 ранку. За години чекання в цьому живому потоці я дізналася, що місце в таксі коштує 50 рублів, а все таксі - 200, що вагітних, інвалідів і батьків із дітьми пропускають без черги, і ще є ті, кого за гроші без черги пускають обидві сторони - і українська, і "ЛНР". Це переважно заповзятливі торговці помідорами, на які зараз особливий попит.

Добре це чи ні, але я не належу до жодної пільгової категорії, а брати з собою дитину, щоби пройти без черги, мені здалося абсурдним. Хоча після шести годин очікування на сонці жодна з думок мені вже не здавалася абсурдною.

У черзі стояли переважно пенсіонери, які у Станиці знімають з карток українську пенсію. Були й ті, хто вирушив до Станиці за дешевими овочами, взявши для цього ящики і візки, рюкзаки і картонки... Звичайно, на цьому тлі дуже виділялися всі ті, хто вирушив підкорювати Станицю без речей і був молодий.

Позаду мене кілька годин у цій нескінченній черзі на самому сонці стояли чоловік із дружиною. Вона шепотіла йому: "Стань у тінь, з твоєю зачіскою можна отримати сонячний удар!" Я посміхнулася, побачивши його лисину. Але найбільш зворушливим було те, що він стояв з дружиною ці три години просто проводжаючи її... Коли черга трохи зрушила, він, поцілувавши дружину, пішов. Такі картинки чомусь врізаються в пам'ять найбільше.

Ох, ці години чекання... Я легковажно не взяла з собою нічого - ні капелюха, ні води. І вже за кілька годин відчайдушно шкодувала про це. Багатьом літнім людям ставало погано на сонці - хтось міряв тиск у "швидкій", хтось прикладав мокрі пов'язки до голови. Випробування дорогою - перевірка на стійкість. "Скількох "покосить" ця дорога?" - не звертаючись ні до кого, сказав старий позаду мене.

Вже потрапивши на міст - о, благословенний міст! - я побачила літню жінку, яка присіла за високою травою, по-старечому не згинаючи колін. І всі ми, хто йшов повз, удавали, що не бачимо, як вона випорожнюється за два кроки від нас...

Ще одна черга - перед українським блокпостом. Два дерев'яних туалети, крита дерев'яна альтанка, носилки, МНСники на чергуванні.

Військові жартують, розглядаючи виснаженій натовп: "Ви можете тут співати, танцювати! Навіть кохатися - я не скажу нічого!" Всі заздрісно дивляться на дівчат у коротких шортиках, яких проводять без черги. За шість годин очікування я прокляла своє рішення йти у Станицю. Мої мотиви на сорокаградусній спеці почали здаватися такими несуттєвими...

"Пустіть, я взагалі повинна йти без черги! Я йду по "смертній" - у мене чоловік на міні підірвався!". Я йшла і туди, і назад за цією дивною жінкою. В руках у неї був старий віник, замотаний пакетом, а в старій сумці - газети. Свій дивний вантаж вона несла і туди, і назад.

Як же багато дивних людей я побачила в тій дивній дорозі! Люди котили по мосту стару жінку в інвалідному візку, нову пральну машинку на тачці, швабри, дитячу машинку, старий холодильник... Але особливим попитом, звичайно, користувалися овочі та фрукти, які в Станиці коштують копійки, в той час як на ринках Луганська їх продають неймовірно дорого (для порівняння: помідори в Станиці коштують 3 гривні за кілограм, у Луганську вони ж - від 65 до 95 рублів за кіло).

На останньому відрізку шляху український військовий пожартував: "У нас зараз акція! У кого сьогодні день народження, пускаємо без черги! Нема таких? Добре. Друга акція: хто знає, коли народився наш великий український поет Тарас Шевченко? День і місяць називаєте правильно, але року не знаєте. Добре, тоді третя акція: у кого ЛНРівській паспорт, пропускаємо просто зараз. Немає таких? Тоді стійте". Літні люди запобігають перед військовими - і з одними, і з іншими. Хтось із чоловіків повчає: "Не розмовляйте з ними, не сперечайтеся. Мовчіть!"

Станиця зустріла спекою і розпеченим повітрям, розрухою і пам'ятником жінці із носом, відбитим снарядом. Але я так втомилася, що мене, ймовірно, не здивувало б уже нічого. У скронях билося: "Назад не прийду". Люди розсіялися - в банк і на ринок, а потім в місцеві магазини, скуповуючи буквально все: сало, сир, ковбасу, олію, туалетний папір.

Переді мною, вже звично запопадливо, жінка звернулася до продавця: "Ми у вас немісцеві, ми у вас гості..." Назад тяглася нескінченна вервечка людей: із тачками, покупками. Раніше так їздили за покупками в місто, а ще раніше - на ярмарок. Знову запобігливість перед військовими і пошепки лайливе: "Розсівся, пускай уже, бивень!"

Я йшла назад крізь спеку, неймовірно щаслива, що мій день добігає кінця і вранці я зможу забути його, ніби його й не було. Йшла, байдужа до всього, під надривні голосіння на тому ж мосту древньої немічної бабусі: "Будь ласка, дайте постояти хвилинку, хоча б хвилинку, інакше я помру..."

А діти завзято тягли її під руки назад - з рейду за пенсією. Дивно, що після таких днів черствішаєш і загартовуєшся. Покриваєшся байдужістю до всього. І ще хочеться, щоб уже зранку все було як раніше, а цього дня не було.