Про паскудне ставлення до інвалідів у київському метро

Патріоти України пропонують пряму мову.

Мене вчора публічно зґвалтували.

Досі трясе від згадки. Я відчув повну безпорадність.

А ви питаєте як людям з інвалідністю живеться?

Прелюдія почалась на вході в метро Арсенальна.

Спершу одна працівниця станції запитала чи потрібна мені допомога. Я відповів, що не треба, сам впораюсь. Як з-за спини інша працівниця посміхаючись до вух перегороджує мені вхід зі словами.

- А не пущу!

І не пускає. "Нащо ж питали, коли всеодно "допомагатимете"?" Мороз.

Ок. Зачекаю, часом і 20 хвилин чекаєш цієї "допомоги", щоб в метро пустили.

На диво, цього разу за 3 хвилини організувались. Тут приходить тьотка в помаранчевому жилеті і починає тягти мене спиною назад з жорстким ствердженням "відпусти колеса, не чіпай! Я сама все зроблю". Я намагався пояснити, що мені потрібен контроль над ситуацію, хоча б до ескалатора самому доїхати, та їй було байдуже. Вона тягла мене далі.

Я ніколи в житті не відчував такої безпорадності. Мою гідність повільно ґвалтували на очах купи людей, а я не міг ніяк їй протистояти. Бо "такі правила" і якщо я хочу скористатись метро, то повинен заплатити (і гроші тут ні до чого). Я не міг нікому дивитись в очі. І це був не сором, а щось гірше. Так я з нею проїхав перший довгий ескалатор. Сильно пригнічений, втекти я не встиг. Це повторилось і на другому.

Мене тіпало ще довго, і опісля ніщо не зараджувало. Я не міг себе пересилити жити моментом, бо той випадок вразив до глибини. Трохи менше б внутрішніх сил і я б закрився вдома і хрєн куди виходив після такого. Та я розумію, що ніхто не може впливати на моє життя окрім мене самого і тому постараюсь викинути зсередини.

Однак, питання до КП "Київський метрополітен": "шо за х?йня?!".

Легше автостопом по селах, аніж кілька станцій метро в столиці.

Ваші правила по наданню послуг пасажирам з інвалідністю забирають час і вбивають бажання жити.

Дмитро ЩЕБЕТЮК