Письменник Шкляр назвав наймогутнішу "зброю" українців

Наймогутнішою зброєю українців є їхня мова. Про це в інтерв'ю Главкому заявив письменників Василь Шкляр, аналізуючи причини збройного конфлікту на Донбасі і анексії Криму, передають Патріоти України.

Українське мистецтво не доходило на Донбас та в Крим. Саме тому там стали можливі ті провокації, які спричинили катастрофу. Ви згодні з цим?

Так, звісно. Там, де нація не має власного культурного та інформаційного простору, утворюється сприятливе поле для загарбника. Але головний тут фактор – це, звичайно, мова, український дух. У нас цей чинник якось замовчується через пропаганду «російськомовного патріотизму», і ніхто не наголошує на тому, що окупант не пішов на північну Луганщину. А не пішов він туди тому, що там україномовні села. І звідси висновок: наймогутніша зброя українців – це їхня мова. Мова – це щит, це той найвищий кордонний мур, якого в сучасному світі не зможе здолати жоден агресор.

Мені легше переживати втрату Криму, бо для мене він ніколи не був українським. Я вимірюю свою Вітчизну територією духу, власним простором. Можливо, Крим колись відійде від Росії, але українським він не стане. Хотілося б, щоб він став Кримськотатарською Республікою, адже у цього народу іншої землі немає.

А як щодо Донбасу? Чи є для нього шлях в Україну? В одному з інтерв’ю ви заявляли, що Донбас для України – як валіза без ручки. Чи змінилися ваші погляди за останній два роки?

Щодо Донбасу, то ми повернемо в українське лоно ті території, де більшість людей відчують тугу за Україною. А більше нам і не треба. Якщо прагнути більшого, то можна приєднати до себе і всю Росію. Вона на це погодиться, навіть погодиться перенести столицю до Києва. Тільки тоді від нас нічого не залишиться.

То як переконати чергову українську владу, що фінансування культури треба розглядати в площині національної безпеки країни?

Кого ви хочете переконувати? Тих, що на найвищому рівні проводять наради тією самою мовою і тим же матом, що й сепаратисти? Тих, що під час війни скалять зуби на «Вечірньому кварталі»? Чи той парламент, який на підтримку національної культури набирає до сімдесяти голосів? Далі шкода говорити.

Оксана Забужко зазначала, що українці тільки в розпал війни на Донбасі раптом «відкрили» для себе, що Донбас, виявляється, має багато поетів. Чи погоджуєтеся з думкою, що присутність луганських чи донецьких митців у всеукраїнському культурному процесі могла б «демонтувати» кордон між двома Українами?

Ні, у всеукраїнському літературному процесі були присутні письменники Донбасу. Василь Голобородько з Луганщини взагалі є поетом світового рівня. А Іван Світличний! Крім того, Донбас дав нам багато знакових націоналістів-мислителів.

Це – письменник, засновник Української Гельсінкської спілки Микола Руденко, це Олекса Тихий, Іван Дзюба, Анатолій Лупиніс… Але на Донбасі ми не гострили свою бритву на цих іменах, не переконували співвітчизників, що патріотичні ідеї походять від них. Тими людьми зайнялися наші вороги. І поки що домоглися свого.

Є думка, що мешканці Криму та східних регіонів не надто цікавляться літературою, тим паче, українською, і тим паче, сучасною. Ви неодноразово там бували. Кого на Донбасі найбільше читають із сучасних українських письменників?

Читацькі смаки мало чим відрізняються у різних куточках України. Але правда у тому, що, наприклад, галичани набагато більше читають, ніж кримчани чи донбасівці. Колись брати Капранови зробили, можна сказати, наукове відкриття. Вони дослідили, що під час президентських виборів за Януковича голосували найбільше в тих краях, де було найменше бібліотек. Що менше бібліотек – то прямо пропорційно більше голосів за регіонала. А якось я запитав в одного юного україномовного донеччанина: «Як ти таким виріс у тому зросійщеному місті?» На що він відповів: «Коли інші батьки приносили додому горілку, мій тато приносив мені книжки».

Якою ви бачите роль літераторів у сьогоднішній ситуації в країні? Що вони можуть і мають робити?

Вони повинні робити те, що й роблять. Багато хто їде на Схід – чи то у військові частини, чи то на зустрічі з читачами. Серед наших воїнів багато інтелектуалів, шанувальників літератури, і для них такі зустрічі завжди бажані. Письменник Борис Гуменюк пішов добровольцем у батальйон ОУН і написав блискучу збірку поезій «Вірші з війни». Власне це і є головна роль письменника за всіх часів – добре писати.

Кого ви бачите письменником номер один сьогодні в Україні?

Колись Павло Тичина писав: «Товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній?» Література не спорт, тут змагальність зайва. Кожен письменник має свій власний простір, який не перетинається ні з чиїм іншим.

А кого ви читаєте з української сучасної літератури?

Намагаюся стежити за всіма – від Тараса Прохаська з Івано-Франківська до Дмитра Білого з Донецька – і радію кожному успіху. Що більше у нас цікавих авторів, тим сильнішим почуваюся і я. Адже письменника великою мірою формує середовище.

Над чим працюєте зараз? Чи буде в вашій наступній книзі Майдан чи війна?

Війна буде. З тим самим ворогом, але трохи давніша. Це буде роман про Українську повстанську армію.