"Рідні хотіли відвезти мене в психушку", - власник давнього замку на Закарпатті

Йосип і Тетяна Бартоші вже 17 років орендують замок у Чинадієвому, повідомляють Патріоти України.

60-річний Йосип Бартош у солом’яному капелюсі та шортах. 17 років тому орендував замок у Чинадієвому – за 10 км від Мукачевого на Закарпатті.

Замку Сент-Міклош півтисячоліття. Має два поверхи, черепичний дах і ряд бійниць під ним. На задньому дворі ходять у робочому одязі жінки-флористи. Вони приїхали на фестиваль квітів “Кохання в Сент-Міклоші”.

– Цього року до нас знову прилітають ангели, – тихо каже Йосип Йосипович. – Інакше не можу назвати жінок, які весь рік думають: яку композицію на тему кохання представити навесні. Торік на стіні замку зробили 12-метровий килим із живих троянд.

У замку діє виставка картин. Екскурсоводи розказують туристам історію кохання угорської княгині Ілони Зріні й на 14 років молодшого графа Імре Текелі, які зустрічалися тут і були розлучені.

Йосип Бартош веде до триповерхового адміністративного блоку. У його кабінеті стоять старі масивні меблі. Поруч з антикварним буфетом – столик із вишуканими порцеляновими чашками, джезва. Йосип Йосипович готує каву й сідає за робочий стіл із бронзовою статуеткою лицаря на коні. Час від часу виглядає у вікно на гул вантажівки, що з’являється на подвір’ї.

Ви – поет, композитор і художник. Не ображає, що про вас більше говорять як про господаря замку?

– Взагалі не хотів би, щоб про мене говорили і щоб про замок знали багато людей. Не хочу, щоб сюди приходили випадкові. На рекламу не дав жодної копійки. Я не комерсант. Митець. Чиню, як говорить серце.

Замок хоч трохи зробив вас комерсантом?

– Ні. У нас досі нема вхідних квитків. Після екскурсії гості можуть залишити благодійні внески. Буває, приходить велика група, а у скриньці знаходимо 5 гривень. Це добре, бо показує, кому це все потрібно, а кому – ні.

Інші розуміють, що сьогодні кинуть 100 гривень, а завтра матимуть більше. Через два роки приходять, кажуть: “Як у вас все змінилося!” А це ваші гроші.

Як ставляться місцеві жителі до замку?

– Спочатку їм не подобалося. Люди не розуміли, чого хочу.

З часом став організовувати заходи. Зокрема, фестиваль середньовічної культури “Срібний татош”. Були питання, чому місцевих не запускають безкоштовно. Написали на мене скаргу. Я сказав: добре, товариші, зроблю безплатний вхід. Але хто буде лицарям квитки на поїзд оплачувати? Хто їх годуватиме? Лицар за свій обладунок заплатив кілька десятків тисяч гривень. Тут його побили, і він має його відремонтувати. Чи вони повинні робити все безкоштовно, бо Чинадієве – пуп Землі?

Зрозуміли?

– Частина.

Менша?

Йосип Йосипович усміхається, киває.

– Дещо змінюється у кращий бік. Мене зробили почесним громадянином селища – з ініціативи голови. Він єдиний, коли був депутатом, підтримав мою ідею дати нове життя замку. Підтримував і як людина. Ми з дружиною жили на квартирі. Часом у нас на вечерю не було що їсти. Тоді якась сила приносила Івана Івановича – і він казав: “Купляю цю картину”. І вже ми мали на декілька днів.

Як поставилися до вашої ідеї із замком рідні?

– Як почули, що хочу його взяти в оренду, порадили відвезти мене у психіатричну лікарню. Я в житті багато робив несподіваного для них.

Мали би звикнути.

– Коли запросив їх на презентацію своєї першої збірки віршів “Танець місяця” і моєї музики, вони сказали: це якийсь блеф, я розігрую. Повірили лише тоді, коли побачили книжку і поважних людей, почули музику, яку тепер виконують у Європі.

– Ні. Я з дитинства викидав усякі вибрики. Малюю картини, а через місяць працюю слюсарем на заводі – на знак протесту проти думки, що я раб мистецтва.

Як вдалося орендувати замок?

– Коли зайнялися цим, такого у країні ще не було. Приблизно два роки пі­шло на оформлення паперів. Замок був маленький і непомітний. Може, тому ніхто на нього більше не посягав.

Територія замку колись займала близько 10 гектарів. Зараз відвоювати все практично неможливо. Це були оборонні споруди. Дивилися на супутникову зйомку Google, побачили їх контури – зірку. Вулиці тут так і розташовані – по її контурах.

Коли тут було найважче?

– Завжди було важко. Замок хотіли підпалити, підірвати, мене вивезти машиною в ліс і прив’язати до дерева. Думка багатьох: “Для чого це старйо відновлювати? Коли його треба знести і звести красиву будівлю”.

Це питання смаку?

– Його часто плутають з адекватністю. Людина стверджує, що їй щось подобається. “Ти упевнений, що подобається? Ти сам до цього дійшов? – запитаєш. – А це чому не подобається?” І тут настає біда: людина починає верзти дурниці замість того, щоб розібратися.

Чому в деяких країнах люди і не подумають поставити пластикове вікно в історичну будівлю, а в нас це роблять?

– Там збережена традиція.

Кому муляв замок?

– Наприклад, місцевим. Думали, що відмиваю гроші. Решта людей, від яких залежала доля замку, просто махали на мене рукою: перебіситься. Коли побачили, як насправді живемо і що робимо, напади припинилися.

Яку роль зіграло те, що ваша дружина звідси?

– Якби не вона, мене просто з’їли б. Вона була посередником з цією агресивною місцевістю і моїми брєдовими ідеями. Її батько – Михайло Петричко – був Героєм України, січовим стрільцем, почесним громадянином селища. І це сприяло.

Звідки ви взялися у Чинадієвому?

– Я з’явився на світ у Мукачевому. Але друге моє народження відбулося в Румунії. Там зустрів маленького скромного чоловіка, завдяки якому став розуміти світ набагато глибше.

Був 2002 рік. Цей чоловік розказав мені, як урятував село, що мало вимерти. За кілька місяців у ньому виріс дитячий будинок із королівськими умовами. І село розцвіло. Дерев’яні ворота в кожному дворі були витворами мистецтва. Дівчата й жінки ходили в національних костюмах такої роботи, що їх можна розглядати годинами. Я питав: як? Гранти, підтримка міністерства культурної спадщини Угорщини.

Перший грант на мільйон форинтів я отримав від Угорщини саме за його рекомендаціями. Хоча мені довелося їздити до Будапешта весь рік і доводити, що наш замок стосується угорської історії. Той чоловік показав, як прожити так, аби бути в центрі подій, завдяки яким розвивається життя.

Як ви жили до цього?

– З кінця 1980-х був музикантом, королем барабанщиків у групі “Кредит”. Ми взяли за основу хеві-метал, який виходив із барочної музики. І це в Мукачевому. Умов для виникнення такої групи – жодних. Залізна завіса ще нікуди не ділася. Закордонну музику чули тільки по радіо.

Взялися робити рок-оперу за мотивами казки Гофмана “Золотий горнець”. Завадили нестача коштів та агресія адміністрації театру. Бо всі їхні актори стали до нас бігати. Нас просто, – Йосип Йосипович грюкає долонею об стіл, – привалили. Група почала займатися суто концертною діяльністю.

Зараз граєте?

– Не граю роками. Став писати музику, вступив до Спілки композиторів. Але давно не писав нічого. Бо ця дівчинка, – робить коротку паузу і дивиться у вікно, – забирає від мене все.

Дівчинкою називаєте замок?

– Так, вона дуже гарна і вередлива.

Як опинилися за кордоном?

– Це була дурість. У 1990-х почалася мода, яка повертається: їхати за кордон і там робити бізнес. Усі їхали за магнітофонами з Югославії, зводили будинки, купляли машини. Відчув себе білою вороною. Всі заробляють, а я сиджу в підвалі в Мукачевому і вдосконалюю техніку старого живопису. Поїхав.

Жив у Німеччині, Словаччині. Знайшов людей, які оцінили мої картини. Роботи побували на виставках у різних країнах. У Словаччині розписував церкву. Вівтар благословив Папа Римський Іван Павло ІІ. Тепер туди їздять паломники. Я був у Папи на аудієнції двічі. Подарував йому свою картину.

Яким запам’ятався Папа?

– Це була дуже харизматична людина.

З якими думками вийшли від нього?

– Думок не було. Лише відчуття безмежності.

Закордон виявився помилкою?

– Я просто довів, не знаю кому, що теж можу податися туди й реалізувати себе. У Словаччині хотів поїхати в Африку за місіонерською программою. Хазяйка, в якої жив на квартирі, сказала: “Для чого тобі в Африку? Їдь додому. Там буде тобі Африка”. І я повернувся.

Угорщина давала гранти на проекти замку. Останнім часом вона активно підтримує на Закарпатті культурну та освітню сферу.

– Так, ці процеси посилилися. Було дві хвилі. На початку 2000-х угорці виділяли гранти на проекти і контролювали їх виконання. Стало випливати, що звіт у Будапешт прийшов, а насправді – робота не виконана. Трохи прикрили допомогу. Зараз почалася нова хвиля. Але дивляться, кому давати і для чого.

У нас так було з дахом. Два роки доводив їм, що маю в оренді замок і що не втечу з їхніми грошима. Угорських коштів вистачило на часткове перекриття даху. З рештою покрівлі нам повезло. Тоді в Ужгороді будували чотиризірковий готель. Його власник замовив у нас картини. Ми з Тетяною рік малювали величезні полотна, щоб доробити дах.

Після того угорська сторона почала нам довіряти. Виграли грант на туристичний інфоцентр, нам дали гроші на комп’ютер. Отримали допомогу на побудову трибуни для глядачів на подвір’ї, купили коней для наших лицарів. На території замку є конюшня XVI століття. Пізніше там був гараж автобази. Конюшні відновлюємо.

– Це непорозуміння, яке має швидко розв’язатися. Виникали політичні моменти, але стосунки між нашими землями завжди були хороші. Коли у ХІІ–XIV століттях ці території були під Угорщиною, їхні магнати запрошували сюди галичан. До них толерантно ставилися, дозволяли будувати свої церкви, сповідувати культуру. За Австро-Угорщини магнати навіть мали проблеми з Віднем через те, що не брали податки із закарпатських селян, бо ті дуже добре працювали.

Угорці часто приїжджають у замок. Почуваються тут, як удома чи як у гостях?

– Як у гостях. Згадують, що це була їхня земля. Часто в них питають, чи не хочуть знову її собі приєднати. Вони відповідають запитанням: “Назвіть хоч одну причину, з якої Закарпаття має цікавити Угорщину?”

Амбіції влади.

– Дай їм Бог вирішити свої економічні й політичні проблеми. А ще брати на себе такий горб. Причому хворий. Якби це було років 40 тому – можливо. Зараз тут доведеться все переробляти.

Але можна нічого не робити. Як чинить Росія.

– Це різні менталітети. Хоча угорці теж прийшли з-за Уралу, були запеклими язичниками, воїнами. Але хрестилися, асимілювалися з європейцями. Не мали іншого виходу.

Йосип Бартош запрошує до замку. На високих дерев’яних сходах центрального входу стоять дві жінки з бейджами на шиях – екскурсоводи. Група з понад 20 людей оглядає експозицію. На кам’яних облуплених стінах розвішані картини. Часто – із зображенням замку. На деяких прикріплені цінники. Крім благодійних внесків, замок утримується з продажу полотен.

– Он моя Тетяна, – Йосип Йосипович показує через вікно на жіночу постать у панамі й робочому одязі, що йде двором. – Тут буде парк “Похід до Снігової королеви”. Попередній знищила радянська армія.

Ваші мрії збуваються?

– Сам не знаю чому.

Вас це лякає?

– Один монах говорив щовечора перед сном: “Боже, дякую, що ти не зробив так, як я хотів”. Наші бажання й думки такі недосконалі й невизначені, що невідомо, до чого приведуть.

Спробую брати в оренду інші замки на Закарпатті. Вже сама місцева адміністрація просить це зробити. Від замку тамплієрів ХІІІ століття у Середньому відмовився, бо на охоронній зоні людям дозволили брати ділянки. Вони там посадили картоп­лю, кукурудзу. І готові за те горло тобі перегризти. З ними не воюватиму.

Темноволоса із сережкою в носі 29-річна Марина Чопей зустрічає гостей перед замком. За фахом – дизайнер і художниця.

– За 5 хвилин від замку живу. У дитинстві він мені здавався чимось страшним. Охорона не пускала. Але ми таємно пролазили. Будівля була в жахливому стані. Тут розміщувався склад паливних матеріалів. Частково використовувався як сміттєзвалище, – розповідає Марина. – У школі мистецтв я стала ученицею Тетяни Бартош. Всюди ходила за нею хвостиком. Пам’ятаю, вона вирішила на якесь свято подарувати Йосипу романтичну зустріч у замку. Я допомагала їй прибрати одну з кімнат. Після цього у них з’явилася ідея взяти замок в оренду. Заразили нею і мене. Багато чого тут моїми руками зроблено – штори, балдахін у лицарській залі.

На задньому подвір’ї 50-річна Тетяна Бартош із помічником прикручує ключем металеві ніжки до лавки. Її шкіра і робочий одяг вкриті дрібною дерев’яною стружкою. Говорити відмовляється. Переконую, що заберу не більше 5 хвилин.

– Йосип адміністрацією більше займається. А я останніми роками – то те, то те роблю біля замку. Якщо прокидаюся о сьомій ранку, то працюю до часу ночі. Іноді повертаюся до малювання, бо треба заробляти, – Тетяна відходить на пару кроків убік. Вона народилася через дорогу від замку. Малює, робить шкрябанки. – Пам’ятаю, як тут стояла військова частина. Коли батьки приїжджали на присягу, то просилися до нас у двір посидіти, пригостити синів. Були лазєйки, якими діставалися на другий поверх. У мене було любиме вікно, з якого спостерігала захід Сонця. У кутовій башні – гарне широке підвіконня. На ньому можна було ліжко розстеляти.

Коли мені було 19 років, сюди прийшла автобаза. У тата боліло серце через це. Воно й мені передалося. Весь час про замок думала. Але сама би його не взяла.

Та враз життя перевернулося. Познайомилася з Йосипом. Показала замок. Першою нашою думкою було: щось треба робити. Включилися без роздумів. Якби почали рахувати всі небезпеки, було би важко наважитися. Бо ми нічого не мали, крім пензлів.

Тетяна бере лопату і йде підкопувати іриси. Йосип заводить нову групу гостей і проводить екскурсію. До воріт під’їжджає ще один автобус із туристами.