Сергій Шовковий: "Зараз я мрію не виживати, а жити. А ще хочу поїхати на море"...

Днями у групі "Патріоти України - єднаймося" Сергій Климко поширив пост Тараса Андрєєва, який той розмістив на своїй сторінці у Фейсбуці, про 22-річного командира танкового взводу Сергія Шовкового, інформують Патріоти України.

На фото красивий молодий чоловік без однієї ноги.... Гірке тавро війни, яку ми й досі чомусь називаємо АТО.

"Не відвертай своє обличчя і не перегортай відразу цю сторінку. Подивися нашому Герою в очі. Адже він воював не за себе, а за твою країну, а значить, що і за тебе теж.

До цієї війни, він був таким же, як і ти, здоровим і життєрадісним. Хотів знайти хорошу роботу, обзавестися сім'єю і мати купу діток. Але так сталося, що на нашу країну напали і він пішов на війну.

На війні вбивають людей і з Сергієм сталося горе. В бою він втратив ногу і став інвалідом. Лікарі, сказали, що він, взагалі дивом залишився живий", - йдеться в пості.

А далі Тарас висловив побажання, щоб всі ми не лише співчували нашим захисникам, яких війна зробила інвалідами, а всіляко допомагали їм. Хто чим може...Це тепер наш обов'язок.

І попросив репосту

До речі, минулого року Viva та ТСН представляли благодійний проект «Viva! Переможці». У спецвипуску було 18 приголомшливих історій життя героїв незалежної України. Серед яких був і Сергій Шовковий.

Сергій Шовковий, 22 роки, Київ, старший лейтенант.
Поранення отримав 2 серпня 2014 року під Луганськом, потрапивши під мінометний обстріл.

Про своє поранення і втрату лівої ноги цей молодий боєць, на диво, говорить з непідробним гумором: «Те, що немає однієї ноги, – це, звичайно, мінус. А плюсів я нарахував декілька: наприклад, можна заощадити на шкарпетках, і взимку мерзне тільки одна нога. І потім, мені крупно пощастило, що у мене все ж залишилася права нога». Вже рік, як Сергій непогано справляється з протезом, майже не звертає уваги на те, що у нього не вистачає однієї кінцівки й іноді, коли ненароком зачепить лівою ногою край тумбочки, може скрикнути за звичкою «ай», а потім раптом зрозуміє – зойкіт йде від голови, адже він не відчуває болю.

Хоча ще зовсім недавно болю було дуже багато. Розірвана міна пролетіла всього в якихось трьох метрах від хлопця, в результаті чого була уражена вся ліва частина тулуба: рука, черевна порожнина, спина і навіть правій нозі трохи дісталося. Сильно контуженого лейтенанта Шовкового винесли на плечах побратими. «У мене був такий підлеглий, який рази в три могутніший мене. Він, коли відтягнув мене на безпечну відстань, побачив, що я втрачаю свідомість, і дав мені два хороші ляпаси: «Сєрьога, не відлітай». Я йому ледь відповідаю: «Саша, я тебе зрозумів, без питань». А сам лежу і розумію: іще б трішечки і я б уже відлетів на небеса. У мене ніби відкрилося друге дихання, я зрозумів, мені ще рано вмирати, мені ж всього 21 рік, молодий, нежонатий і таке інше. Мені жити дуже захотілося в той момент. Потім завантажили мене у бойову машину і відвезли в польовий госпіталь. Звідти на гвинтокрилі до Харкова. Багато крові втратив, але весь цей час був при свідомості».

Із собою в госпіталь Сергій узяв три речі: мобільний телефон, гаманець і посвідчення офіцера. Він одразу зателефонував мамі і сказав, що живий. Гаманець, як він думав, міг йому знадобитися в тому випадку, якщо раптом він захоче соку, відправить медсестру в магазин по нього, а посвідчення – щоб менше діймали з питаннями хто він і звідки. Намагався завжди жартувати і не сприймати свої поранення всерйоз. «Я живий, а це головне, а хлопцям своїм сказав, що просто у відпустці, трохи відпочину і повернуся. У нас усі такі в родині – вирішили не хнюпитись – адже найгірше вже позаду. Навіть коли батько зайшов до мене в палату вперше, то з порога запитав: «Ти хоч магнітик з Луганська привіз?» Ми обидва розсміялися і обнялися», – згадує Сергій.

Це вже згодом, у київському військовому госпіталі, почалися довгі дні реабілітації та звикання до нового життя з протезом. «Я зрозумів, що всі проблеми, які були раніше, – це були не проблеми, а легко розв'язувані дрібниці. У свій 21 рік я по-новому почав вчитися ходити, лягати, сідати, думати, звикати з думками, що все тепер у житті буде по-іншому. Я й не думав сумувати, а тим більше впадати в депресію, як деякі – не бачать більше сенсу в житті і починають пити. Я собі думаю, не дарма ж мене Бог живим залишив, отже, треба використати цей шанс із користю. Мабуть, цей мій ентузіазм і підняв мене так швидко з лікарняного ліжка».

На протез Сергій став уже через два місяці, хоча після ампутації зазвичай дають на звикання півроку. «Спочатку було дуже боляче, навіть важко було пару кроків зробити. Почав тоді в Інтернеті про це читати і багато хто радив, що якщо відразу не станеш і не потерпиш, потім складніше буде. Моя ампутована нога пручалася протезові, вона його мовби виштовхувала. Але я сказав їй: «Якщо не будеш ходити, ображуся і поставлю тебе в куток», – сміючись, розповідає хлопець.

Сьогодні, вже у званні старшого лейтенанта, Сергій мріє, що може, через років десять, або коли вже піде на пенсію, побудує собі невеликий дерев'яний будиночок у селі десь на березі Дніпра, з маленькою лазнею, власним садом і пляжем. А до хазяйнування у будинку обов'язково долучиться дружина із сином – невід’ємна складова його мирного життя. «Зараз я мрію не виживати, а жити, – каже Сергій. – А ще хочу поїхати на море. Адже у своєму житті я тільки раз був на морі, і то, коли навчався на третьому курсі й був на стажуванні як командир взводу. А тепер хочу не поспішаючи вийти на пляж, лягти в шезлонг, взяти якийсь коктейль і позасмагати. Ось така у мене нехитра мрія, але можливостей її здійснити поки немає».

Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» тоді підшли на розвиток сучасного протезування в Україні.

Пост Тараса Андрєєва набрав 1500 лайків і більше 2000 тисяч людей зробили поширення...

У своїх коментарях українці дякували молодому Герою, Воїну світла Сергію Шовковому,