Спроба Путіна "по-братньому" розчленовувати Україну ганебно провалилася, - Піонтковський

"1 серпня 1991 року президент США George H.W. Bush після дуже дружньої зустрічі з президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим у Москві прибув до Києва, де виступив на засіданні Верховної Ради УРСР із промовою, яка увійшла до історії як Chicken Kiev speech. Буш вирішив попередити українських парламентаріїв (здебільшого - членів КПРС) про небезпеки "самогубного націоналізму" й проповідував із трибуни принади перебування України в оновленому Радянському Союзі, очолюваному лауреатом Нобелівської премії миру. Українські товариші досить прохолодно зустріли виступ американського президента; наприкінці серпня та сама Верховна Рада проголосила незалежність України, підтверджену потім масовим голосуванням "за" під час загальнонаціонального референдуму в усіх регіонах країни, включаючи Крим", - пише у статті для Радіо Свобода російський політолог Андрій Піонтковський, передають Патріоти України.

Адміністрацію США в ту пору надзвичайно турбувала перспектива розпаду СРСР передусім через невизначеність долі кремлівського ядерного арсеналу. Коли несподівано для США через декілька місяців після промови американського президента цей розпад став реальністю, вашингтонська дипломатія доклала колосальних зусиль для забезпечення передачі Російській Федерації як правонаступниці СРСР ядерної зброї, що була на території України, Білорусі й Казахстану. Увінчав ці зусилля підписаний 1994 року Будапештський меморандум, згідно з яким Російська Федерація, США та Велика Британія гарантували суверенітет і територіальну цілісність України в обмін на її відмову від ядерного статусу. Ціну цьому меморандуму світ дізнався в лютому 2014 року.

Минуло чверть століття з часу тих драматичних подій, і тема занепаду країни-правонаступниці СРСР і перспектив тепер уже її можливого розпаду знову опиняється в центрі міжнародної уваги. Нежиттєздатність імперії Романових з'ясувалася на четвертому столітті її історії, СРСР як ідеократичного проекту - на восьмому десятку. Чому на наших очах в такому юному віці перетворюється на failed state посткомуністична інкарнація російської держави?

Першопричина, на мій погляд, - генезис цієї моделі, її фатальна родова травма. Для країн Центральної Європи та Прибалтики події 1889-1991 років минулого століття були одночасно демократичними й національними революціями, позитивна енергетика яких породила успішні державні проекти. Для СРСР - як це тепер стає очевидним в історичній перспективі - перебудова була свідомою операцією партійної й гебістської номенклатури з конвертації їхньої колективної абсолютної політичної влади на величезні особисті статки.

За сотню без малого років великі лиходії революції (Ленін, Троцький, Сталін) спочатку перетворилися на смішних безпорадних стариків (Брежнєв, Андропов, Черненко), а потім, окропившися живою водицею номенклатурної приватизації, обернулися на молодих спортивних сексапільних нафтотрейдерів (Путін, Абрамович, Тимченко). Ці суто кримінальні персонажі і є справжні спадкоємці Жовтня-1917, остання генерація його вождів і вождів Росії, закономірний і неминучий підсумок еволюції "нового класу".

Вони створили під себе мафіозну державу, де немає механізмів ринкової економіки і насамперед інституту приватної власності. Шлях "власника" до успіху в Росії лежить не через ефективне виробництво й успішну конкуренцію, а через близькість або належність до "владної вертикалі", через експлуатацію свого адміністративного ресурсу (маленького чи зовсім не маленького шматка держави) і через абсолютну лояльність до владної мафії та її пахана. Номенклатурна пуповина, що зв'язувала новонароджений російський капіталізм із владою, не лише залишилася не перерізаною, а й виросла у величезну ненаситну кишку. У підсумку народився мутант континуальної приватизації держави, що пожирає країну і позбавляє її історичної перспективи.

Кримінальна путіноміка, нездатна зіскочити з нафтової голки, могла при захмарних цінах на сировину доволі довго стагнувати, але жоден змістовний розвиток, жодна ініціатива бізнесу і жодні інновації неможливі в ній у принципі. До недавнього часу режим міг виконувати нехитрий соціальний контракт, укладений із населенням: Кремль забезпечував значній частині підданих стерпний (за російськими історичними мірками) рівень життя, включаючи турецький пансіонат раз на рік та уживану іномарку, а ті у відповідь дозволяли чинному керівництву красти мільярди і довічно залишатися біля годівниці.

Але війна з Україною і загострення відносин із Заходом прискорили неминучий крах потьомкінського села російської "ринкової економіки" й оголили примітивний злодійський общак. Паханат виявився нездатний більше виконувати свій 15-річний соціальний контракт із суспільством. Спроба братського розчленовування України, що скинула клон путінського режиму - клептократію Януковича, ганебно провалилася. Не захопив масову російську свідомість і "близькосхідний проект" Кремля, незважаючи на ефектні шоу із запусками крилатих ракет з кораблів і підводних човнів і, що найстрашніше для влади, він не закрив соціально-економічний порядок денний. Навпаки, він стає усе гостріший.

За всіма законами життя і смерті авторитарних режимів, путінська Росія, що зазнала серйозних зовнішньополітичних невдач, дозріла для падіння. Проте, є чинник, що подовжує її агонію: ментальність російської еліти-нувориша. Кожен день триваючого перебування на найвищій державній посаді неадекватного персонажа посилює російську катастрофу, робить ще складнішим вихід з неї, що стає небезпечним і для його найближчого оточення. У таких ситуаціях (їх наші сучасники бачили десятки) усунення диктатора зазвичай відбувається внаслідок поєднання двох чинників: масового протесту активної меншості на вулиці та розколу еліт.

Подібна ситуація була в Росії і взимку 2011-2012 років. На вулиці Москви виходили, за окремими даними, до 200 000 демонстрантів із гаслом "Путин повинен піти!" Як активний учасник тих подій можу свідчити, що за ознак серйозного розколу у верхах наступного дня до протестувальників приєдналися б до мільйона тих, хто співчувалися чи вагалися. Але анінайменшої ознаки такого розколу не було.

Таку збережену й до сьогодні боязкість членів путінського розширеного політбюро психологічно й політично переконливо пояснили автори доповіді "Влади - еліти - суспільство", люди, обізнані з цим середовищем, які, по суті, самі до нього належать: "В еліт можуть бути серйозні претензії й невдоволення, проте їх долає страх перед усіма, хто не вписаний у піраміду, - від периферійних елітних груп до масових прошарків суспільства, що відчувають знедоленість.

Еліти розглядають Путіна як політичне прикриття, без якого нинішньому режиму просто ні на чому більше триматися. Лояльність еліт гарантована тим, що за цієї влади для більшості елітних дивізіонів багато що, звичайно, погано, але не все і не зовсім, а дещо - просто дуже добре".

Кремлівські "еліти", якби вони мали хоча б мінімум цивільної відповідальності та ініціативи, змогли б допомогти країні позбутися від путінського режиму, частиною якого вони самі є. Але ці люди прекрасно розуміють, що при цьому до влади в постпутінській Росії вони самі вочевидь уже не повернуться. Тому сценарій розколу з Путіним видається їм наївною самопожертвою, вони вважають за краще покірно-комфортно бігти путінський марафон із зашморгом на шиї.

В іншій ситуації перебувають регіональні й особливо націонал-регіональні еліти, у яких залишаються і, понад те, виникають нові запаморочливі перспективи політичного майбутнього в постпутінській Росії. Ми вже звикли до того, що кадирівська Чечня має незалежність, про яку не могли навіть мріяти засновники чеченської держави чверть століття тому, і регулярно отримує від Москви контрибуцію. Помітні навіть ознаки подальшого обвалу видимості вертикалі російської влади: досить згадати недавню передачу Кадирову російської нафтової компанії і фактичне закриття (всупереч вимогам самих же путінських силовиків) справи про вбивство Бориса Немцова.

Несподівано заговорив останнім часом президент Татарстану. Рустам Мінніханов наполегливо продовжує називати себе саме президентом, незважаючи на рішення Федеральних зборів РФ відмінити президентські титули для всіх, окрім сapo di tutti capi. Все ще президент Татарстану заявив, що його республіка не дозволить федеральним авантюристам зруйнувати її традиційні культурно-економічні зв'язки з Туреччиною. Сусідня з Татарстаном Чувашія повернулася до питання про відновлення терміну "держава" у своїй республіканській конституції. Давно вже регіональні лідери не дозволяли собі так висловлюватися.

І це - дуже тривожний для Москви сигнал. Регіони втрачають віру в те, що центральна влада може запобігти обвальному розвитку економічної кризи. Понад те, відбираючи своєю податковою політикою всі ресурси в регіонів (за винятком Північного Кавказу, лояльність правителів якого купується щедрими бюджетними дотаціями), Москва покладає відповідальність за соціальну політику на керівників регіонів, залишаючи їх наодинці з нестримно зубожіючим населенням. І це на тлі безсоромного демонстративного збагачення столичних діточок-мільярдерів - Чайок, Патрушевих, Ротенбергів, Іванових, Катерини Тихонової-Путіної.

За таких умов стає дуже ймовірним територіальний розпад - ні, не Федерації, якої ніколи й не було, а все тієї ж багатовікової ординської імперії, як це вже відбувалося 1917-го і 1991-го. Якщо в столиці патологічно жадібні й боязкі "вершки нації" своїми тілами закривають будь-які пробоїни, через які може вийти протестна пара, то не менш цинічні регіональні еліти в гострий момент вважатимуть за краще скористатися енергією наростаючої стихії у своїх інтересах. Орда-дауншифтер, як і чверть століття тому, радше за все, розпадеться по запрограмованих адміністративних тріщинах. Тим більше, що наближається містичний Сімнадцятий Рік.

У Вашингтоні знову будуть надзвичайно стурбовані долею тепер уже російського ядерного арсеналу. Американська дипломатія докладе колосальних зусиль для скликання в Будапешті конференції 26 нових незалежних держав з метою підписання меморандуму про передачу всіх ядерних озброєнь і засобів їх доставки Московії як правонаступниці Російської Федерації і членові Ради Безпеки ООН в обмін на її клятвені гарантії суверенітету й територіальної цілісності інших 25 держав.