Циганка Аза - не вигадка, вона справді з поліського села

Ляля Жемчужна у фільмі «Циганка Аза» (1987 р.)

Першим був Крашевський

Циганка Аза. Цей літературний образ з’явився на світ у далекому 1854 році й понині не втрачає своєї привабливості. Повістю про циганку Азу зачитуються, фільмом про неї трепетно переймаються, постановками в театрах повсякчас поповнюється репертуар. Загалом «Циганка Аза» була, є і буде безпрограшною з точки зору читацької та глядацької любові.

Утім, мало хто знає, що цей образ — не вигаданий, а вихоплений із реального життя; що Азині спадкоємці-родичі мешкали на рівненському Поліссі у селі Городець Володимирецького району Рівненщини; що після довгого забуття і заборони вперше в Україні на театральну сцену «Циганку Азу» вивели в Луцьку рівно шістдесят років тому. А після 1987-го вона воістину стала улюбленицею мільйонів — коли на екрани вийшов однойменний фільм, знятий режисером Григорієм Коханом за п’єсою Михайла Старицького.

Після цієї кінострічки ще більше в народі утвердилася думка, що циганка Аза — це літературне дітище батька української драматургії, як іменують Старицького. Але назвати це аксіомою не можна, оскільки відомий український драматург в умовах гострого репертуарного голоду не тільки створював власні оригінальні п’єси, а й пристосовував для потреб національної сцени твори інших письменників. Як-от в цьому разі повість «Хата за селом» Юзефа Ігнація Крашевського, де, власне, вперше й постає сюжет про циганку, її коханого і суперницю; про споконвічну боротьбу вірності та зради на тлі нерозділеного кохання.

Тут народжувалися і діти, й повісті

Згадану «Хату за селом» Крашевський почав писати під впливом побаченого й почутого у Городці, а довершив у Городку, що під Луцьком.

У Городець письменник приїхав на запрошення свого друга Антонія Урбановського — власника чи не найбільшої на той час бібліотеки на Волині. Тут Юзеф познайомився з небогою Урбановських Софією Воронічевною, майбутньою своєю дружиною, повінчався з нею у сільській каплиці. Тут народилися його сини Ян і Франциск. Тут першими до свого городецького літературного набутку додав повісті «Спогади про Волинь, Полісся та Литву» та «Уляна», яка теж базована на місцевих подіях. Тут, зрештою, назбирав цілу низку прототипів для «Хати за селом».

У передмові до повісті автор зазначає, що твір ґрунтується «на образах із натури, на живих матеріалах народного побуту». Відтак, саме у народному середовищі, серед його найбідніших верств, Крашевський побачив вияв справжнього благородства і чесності, глибину почуттів, працьовитість, наполегливість. Водночас він не замовчує темноти, що панувала на селі, забобонів, родинного і громадського деспотизму, жорстокості. І все це повістяр узагальнює у короткому вислові: «...Нема на світі сердець, кращих і добріших понад серце нашого народу, але часто їх роблять черствими злидні, замикає їх власний голод і спрага».

Що ж стосується сюжету, то його Юзеф Крашевський замісив, як тісто для випічки, на реальній любові цигана з мандрівного табору до тутешньої селянки-українки. Цю любов не схвалили, від коханців відреклися і родини, і громади. І навіть прокляли їх. Зі щасливим життям у закоханих не склалося. Що щастя для одного — горе для другого. Вона хоче домашнього затишку, він — волі та мандрівного життя. А драматизму у їхні стосунки додає інша чорнява темпераментна красуня, закохана у цигана...

Їхні нащадки живуть і понині

Ця історія нерозділеної і непрощеної любові закінчується, як відомо, трагічно. Водночас у неї є своє «позаповістярське» продовження. Річ у тім, що тільки-но «Хата за селом» вийшла у друкований світ, у Городці до прототипів твору почали ставитися як до справжніх героїв. Таке ставлення виявлялося і до їхніх нащадків. Зокрема, до Галини Нестерчук — праправнучки жінки, з якої, за однією з версій, і було змальовано образ головної героїні повісті. Вона як педагог у довоєнний час навчала дітей на поліських теренах, затим виїхала на схід України. Нерідко її представляли не як Галину Василівну, а як праправнучку циганки Ази, що їй, між іншим, дуже подобалося. А не сподобалося інше — як у 1939 році радянські солдати, котрі увійшли до Городця, багато книг, оголошених «буржуазними та панськими», викинули у річку, і вони декілька днів плавали там. Кажуть, вчителька виловила частину цих книг, щоб вберегти. І серед них була її улюблена «Хата за селом».

— У Городці залишилися нащадки прототипів ще однієї повісті Крашевського, — зазначає директор тутешньої школи краєзнавець Ганна Сернюк. — Ця повість була і залишається популярною в народі не менш від «циганко-азівської». Її назва — «Уляна». У ній теж є любовна лінія — молодого панича Тадеуша Мрозачинського до простої, бідної дівчини Уляни... І в житті була така історія. Старожили нашого села переповідали, що панич купив хату для Уляни. Це в місцях між Городцем та Кричильськом. У реальної Уляни народилося троє діток. Один із продовжувачів її роду після війни часто навідувався до Городця. Його люди так і називали —паничем. Він був гарним, високим. Щоправда, трішки накульгував, тому ходив із палицею. Тут він вподобав одну гарну жінку, вдовицю, чоловік якої не повернувся з війни. Кохання подарувало їм сина Івана. Він ще донедавна жив у Городці, ми всі знали його долю, називали дядька нащадком Крашевського. У нашому селі народилися його діти — син та дочка. Щоправда, вони після закінчення школи змінили городецьку прописку. Живуть у Києві та Вараші. Нині не збереглися, звичайно, будівлі, колишня побутова обстановка, яку описав Крашевський. Зате збереглася пам’ять про тих, хто на цих теренах творив колись історію. А заодно пам’ять про письменника, який прославив наш край — і Уляною, і циганкою Азою, й іншими образами, що увійшли у золотий фонд світової літератури.

Повернулася театральну сцену в Луцьку 60 років тому

У наш час пошана творчості Крашевського має достойні вияви. Особливий сплеск інтересу спостерігався з нагоди 200-ліття від дня народження класика (2012 рік). Однак не завжди ставлення до творчості письменника було притягальним і визнавальним. За радянської влади деякі його повісті та романи взагалі вважалися неприйнятними, навіть забороненими. За завісою цензури довго перебувала і драма Михайла Старицького про циганку Азу. А першим, хто цю завісу почав відкривати, став український режисер Володимир Грипич. Свого часу він працював у волинському, рівненському, донецькому театрах і усюди ставив «Лиху долю» (так називався початковий варіант драми Старицького).

Першу після довгої заборони українську постановку на сцені здійснили рівно 60 літ тому — у 1956-му в Луцьку. Причому їй тоді на шляху до слави довелося долати колючі терни. Ось як про це згадував народний артист України Володимир Грипич: «За 9 років роботи у Волинському театрі я здійснив 32 постановки п’єс. Одна з них — про циганку Азу. На той час вона вважалася забороненою. Входила в число творів, на які наклала табу горезвісна постанова ЦК компартії України. До речі, в цьому списку були й такі національні шедеври, як «Ой не ходи, Грицю» Михайла Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного... Із текстом мене ознайомив мій друг Петро Перепелиця. Він привіз сканований рукопис із ленінградського архіву. Перше, що мене зацікавило, — ремарка на початку повісті про те, що події відбуваються на Волині. За неї я й ухопився. Як, зрештою, і за сам сюжет, просто захоплюючий. Пішов за дозволом у комітет у справах культури і мистецтва. Його керівник Компанієць за подану ідею мене, по суті, змішав із болотом. Дорікав, що я його підставляю, що за такий дозвіл можуть і з партії вигнати. Але я не здавався, постійно доводив, що повість про циганку Азу — це шедевр. А головне — він має прив’язку до нашого краю. За якимось енним разом мені таки дозволили здійснити постановку «Лихої долі», яку я перейменував на «Циганку Азу». Зробив свою редакцію, ввів навіть сценки, яких не було в тексті. Як-от побутову сільську ідилію з возами; або ж спалення хати як помсту головній героїні... І це, до речі, пішло далі жити — в театрі і в кіно. Загалом прем’єра із Марією Клименко в ролі циганки Ази вдалася на славу. Це з-поміж інших зазначив і знаменитий Гнат Юра, художній керівник театру імені Івана Франка, який очолював комісію з оцінювання нашої постановки. Але головне — не слава. Головне, що ми, по суті, відродили прекрасний образ циганки Ази; відродили твір, який просто не мав права лежати в шухляді. Пізніше було здійснено десятки нових постановок, з’явився однойменний фільм. Одне слово, циганка Аза пішла в народ, і він її ще більше полюбив».

Євген ЦИМБАЛЮК,письменник, краєзнавець.

Млинів
Рівненської області.

У літературному музеї в Городці серед найдорожчих експонатів — книги Юзефа Крашевського, написані у рідному краї і про рідний край.

Директор Городецької школи Ганна Сернюк досліджує життєпис спадкоємців тих земляків, які стали прототипами героїв повістей Крашевського.

Письменник Юзеф Ігнацій Крашевський зі своєю літературною героїнею — циганкою Азою. Ляля Жемчужна у фільмі «Циганка Аза» (1987 р.).
Джерело