Україна і страх Путіна. Боєздатний опір агресору

фото. Президент Росії Володимир Путін у Берліні в день саміту «Нормандської четвірки», 19 жовтня 2016 року

Відома теза англійського походження стверджує, що в політиці немає вічних друзів, а є лише вічні інтереси. Здавалося б, тут все очевидно. Політика – вкрай жорстка справа, де жодні ілюзії та сентименти недоречні. Проте українці ще донедавна демонстрували дивну наївність щодо намірів та природи свого східного сусіда, перебували в полоні міфів та стереотипів, які вже давно не відповідали реальності. А за великим рахунком взагалі ніколи не мали з ним нічого спільного.

Все змінилося в березні 2014 року, коли в Криму стався так званий «референдум», за «результатами» якого президент Росії Володимир Путін підписав указ про входження півострова до складу Російської Федерації. Безумовно, вся ця процедура є абсолютно нелегітимною, оскільки при її здійсненні було порушено цілу низку положень українського та міжнародного законодавства. Не кажучи про те, що в період голосування територія Криму була окупована так званими «ввічливими чоловічками», а по суті російськими військами, весь процес організації «народного волевиявлення» був абсолютно непрозорий – від складання виборчих списків до підрахунку голосів, що робить верифікацію оголошених даних неможливою. Тим не менш, те, що неможливо було собі уявити, стало жахливим фактом. У політиці, на жаль, право сильного часто превалює над нормами права і простої людської моралі.

За що Путін мстить Україні

З допомогою анексії Криму російське керівництво планувало, мабуть, вирішити щонайменше три завдання. По-перше, покарати Україну за Майдан, який скинув корумпований режим донецьких ставлеників Кремля. Особисто Володимир Путін вкрай болісно сприймає будь-які революції, де б вони не відбувалися, і постійно приміряє на себе долю повалених правителів. Крім того, ті цінності, в ім’я яких відбувалася Революція гідності – права людини, змінюваність влади, її підзвітність суспільству, свобода слова, верховенство права, рівність усіх перед законом – є глибоко чужими ментальності вихідців із радянських спецслужб, які захопили владу в Росії. Так само неприйнятний для нинішнього Кремля і вектор на євроінтеграцію України, який було чітко проголошено на Майдані, оскільки він кидає виклик авторитарної плутократичної моделі розвитку Росії і, по суті, ставить хрест на проекті відтворення Російської імперії.

По-друге, чималу роль відіграє геополітичний аспект. Для російського керівництва територія Криму становить собою важливий стратегічний плацдарм, хоча б внаслідок розміщення там Чорноморського флоту Росії. Не секрет, що головами кремлівських стратегів володіє параноїдальний страх того, що «завтра танки НАТО будуть під Смоленськом». Саме цим пояснюється неадекватна реакція Росії на американську систему ПРО, елементи якої розміщувалися в східноєвропейських країнах, а також на розширення НАТО на схід. Ймовірно, Майдан породив у Путіна і його оточення побоювання з приводу того, що Україна найближчим часом вступить в НАТО, і в Криму будуть господарювати американські військові. Відповідно, анексія Криму була превентивним заходом, спрямованим на зрив цього сценарію.

По-третє, операція «Кримнаш» дозволила Путіну вирішити низку внутрішньополітичних проблем. За короткий термін в країні виникла неймовірна патріотична істерія, рейтинг «національного лідера» досяг середньоазійських показників. Все це використовується для консолідації суспільства, створення атмосфери «обложеної фортеці», яка перебуває в оточенні ворогів. Рівень агресії та нетерпимості в сьогоднішньому російському суспільстві досяг максимуму за останній час, пошук «іноземних агентів», шкідників та інших «ворогів народу» стає мейнстрімом суспільно-політичного життя країни. Втім, як казали римські мудреці, nіhіl sub sole novum – немає нічого нового під сонцем. В історії Росії неодноразово правителі різних епох намагалися за рахунок зовнішньополітичних успіхів вирішувати внутрішні проблеми. Але кінцевий результат всіх цих спроб зазвичай виявлявся плачевним.

Війна на знищення

Абсолютно очевидно, що Росія веде повномасштабну війну на знищення проти України, яка включає в себе кілька складових: військову, економічну, ідеологічну, інформаційну. Її метою є делегітимація основ української державності, знищення матеріального і духовного потенціалу країни і подальша інкорпорація її територій до складу Росії. Протягом попередніх 20 років російська влада намагалася домогтися підпорядкування України, що називається, «по-хорошому», використовуючи економічні важелі впливу, а також «м’яку силу» у вигляді поширення своєї ідеології «русского мира» на сході України. Проте, коли стало ясно, що цього недостатньо, то вирішили діяти «по-поганому», тобто за принципом, колись сформульованому Максимом Горьким: «Якщо ворог не здається, його знищують». Інакше кажучи, якщо не вдалося перетворити Україну на свого сателіта, то доведеться взагалі стерти її з карти світу.

Особливе значення минулих подій полягає в тому, що вони остаточно розвіяли останні ілюзії українського суспільства щодо Росії. Якщо до окупації Криму і війни на Донбасі в широких верствах українського населення, а також значною мірою і в українському політикумі, зберігалося якесь сентиментальне ставлення до Росії, її сприйняття як братньої країни, то тепер від цих ілюзій не залишилося і сліду. Всім стало очевидним, що Росія є непримиренним ворогом української незалежності, який буде намагатися будь-якими засобами цю незалежність скасувати. Усвідомлення всіма верствами українського соціуму цього простого факту служить базовою умовою його згуртування перед смертельною загрозою і організації ним боєздатного опору агресору.