"Він жив Україною і помер за неї": Блогер розповіла про загиблого під Дебальцевим оперного співака-добровольця

"Писати про Василя Сліпака у минулому часі неймовірно важко. Цілісний, яскравий, надійний, талановитий, енергійний, харизматичний... Актор, людина сцени і разом з тим – дуже простий у спілкуванні, навіть сором'язливий. Без жодного прагнення до самореклами, скоріше навпаки – з акцентом на "ми" замість "я", - написала Алла Лазарева у статті для Тиждень, передають Патріоти України.

Скільки посилок на фронт і сиротам війни він спакував власними руками та відтарабанив на автобусні відправки? Тисячі? Кілька тисяч? Ніхто не рахував. А от звітність за кожну копійку від громади у Василя була ідеальною. Кришталева чесність – не до кожного застосуєш це визначення. До Василя – без жодних вагань.

Василь Сліпак, соліст паризької опери "Бастилія" та волонтер з перших днів війни, загинув добровольцем на околицях Дебальцева. Поки що про обставини його смерті відомо небагато. Був запеклий бій, з застосуванням артилерії та танків. За одною з версій, Василя, на світанку, зрізала куля снайпера. За іншою – йдеться про артилерійський постріл. За третьою – на Сліпака полювали навмисне, на замовлення ФСБ: надто яскравий, емблематичний, незламний.

"Як можна було його відпускати на фронт?" – доводиться чути від багатьох шанувальників Василевого музичного таланту. Але в світі не існує людини, яка могла б його або підштовхнути до дії, яку він не схвалював, або зупинити в тому, що він надумав зробити. "Розумієш, є люди інтересів і люди принципів, – сказав він під час одної з останніх наших розмов. – Між ними – прірва. Перші ніколи не зрозуміють других і навпаки."

Василь Сліпак належав саме до цього тонкого суспільного прошарку аристократів духу, що живуть принципами. Тим, хто існує від кар'єрного призначення до премії, від крутої автівки до престижного відпочинку, його не зрозуміти. Слава, кар'єра, оплески, популярність – Василь усе це мав, але ніколи самопросуванням не опікувався. "Україна понад усе" не було для нього банальним гаслом. Він жив Україною і помер за неї.

Безкорисливий та жертовний, принциповий до найменших дрібниць і дуже добрий, світлий, відкритий. Жоден з паризьких майданів не відбувся без Василя, без його гучного голосу та сміливих гасел. Майже жоден, бо на фронті, в складі добровольчих батальйонів, Василь був тричі.

"Я мушу бути там, на війні. Бо саме там, на Сході, на фронті, пишеться історія України," – пояснював він свої від'їзди. Дуже не любив побажання "повертайся живим". "Що це за звичка нагадувати про смерть?" – обурювався. І ми, всі, хто працював з Василем щотижня над відправками військової допомоги на Донбас, уникали цього вислову, коли прощалися. Хто ж знав, що три тижні тому ми бачили його востаннє?

Василь не боявся ризику, був узагалі без страху, тож не вагаючись заангажувався воювати на боці добровольців. Кармічно – по-козацьки. За покликом серця та без зайвих формальностей. "Запрацював генетичний код", – як сам жартома пояснював. Людина великої внутрішньої свободи та відданості справі, він дуже гостро реагував, коли загиблих за Україну не поспішали визнавати полеглими героями, а заїжджим на дві години десь на другу лінію фронту чиновникам хутко надавали статус учасника бойових дій.

Отже, доля підготувала Василеві те саме посмертне випробування, крізь яке проходять всі, хто віддав за Україну життя, не підписавши контракту із ЗСУ. Цікаво, коли штаб АТО нарешті пересвідчиться, що Василь Сліпак дійсно загинув на полі бою, в керівництва цієї структури стане совісті визнати його, а також тисячі інших полеглих добровольців померлими за Україну? Анонімів списувати легше. Відомого співака "загубити в паперах" дещо важче, але вмілі чиновницькі ручки, як ми знаємо, на все здатні.

"Де ви стоїте, куди посилки надсилати?" – запитала пару днів тому Василя. "Ми там, де нас нема," – віджартувався. Аби ж офіційні структури не вирішили, що його дійсно не було в околицях Дебальцева. А що Сліпак офіційно не входив до складу ЗСУ, то чом же й не з'їхати з неприємної теми? А там і медальку тицьнути якомусь черговому тиловому щурові...

"Не люблю, коли про мене пишуть, – не раз наголошував Василь. – Реклами не потребую. Погоджуюся на матеріали тільки з одною метою: щоб своєю впізнаваністю допомогти тим, хто на фронті." Тому і пишу. Найкращою пам'яттю про Василя буде подальша боротьба за Україну й ті ідеали, які були для нього святими. Україна має не лише навчитися визнавати своїх героїв, зокрема й добровольців, але й привчити поважати їхню пам"ять своє чиновництво. Так переможемо. Інакше – ні.