Захисники України від московської окупації - хто вони? Заступник міського голови Миколаєва: "Із податківців я пішов у десантники…"

Потрапивши до 79-ї окремої аеромобільної бригади, він пройшов важкими шляхами війни, а демобілізувавшись — несподівано отримав підвищення. Щоправда, вже в іншій сфері — місцевого самоврядування. Про те, що Юрій Степанець, нині заступник міського голови Миколаєва, виніс з війни, як проходив адаптацію після повернення з фронту та які має «секрети» кар’єрного зростання, він розповів кореспонденту «Нашої Армії». Патріоти України публікують це інтерв'ю повністю.

— Юрію Борисовичу, чому 2014 року не всиділи вдома і вирішили йти до війська?

— Річ у тім, що 1992-го я закінчив Далекосхідне вище військове загальнокомандне училище, факультет морської піхоти. Отримавши лейтенантські погони, одразу ж написав рапорт про повернення в Україну. Правда, після року служби в навчальному центрі звільнився в запас. Коли ворог прийшов на поріг нашого дому, хто мав першим його зустріти? Військову науку я добре пам’ятаю…

— Як начальника районної податкової могли забрати в армію?

— (Сміється) Не хотіли забирати. Казали: з такої посади, як у вас, люди просто так не йдуть. Але я наполіг. І не шкодую про це.

— На якій посаді служили?

— Мене призначили командиром вогнеметного взводу в роту РХБ захисту 79-ї окремої аеромобільної бригади. Бойове хрещення отримав під Дяковим, що на кордоні з Росією. Нашим завданням було перекриття каналів постачання зброї з сусідньої країни. Коли по нас почала бити «арта» з Росії, а згодом сепаратисти з тилу, стало очевидно, що ми в оточенні. Це був практично місяць безперервних виснажливих боїв у кільці ворога. Саме тоді ми зазнали перших втрат серед особового складу. Додати до цього нерегулярне, обмежене постачання боєприпасів та продовольства — і можна зрозуміти, які навантаження випали на нашу долю.

Дякувати Богу, нам вдалося вирватися з оточення. Потім нашу бригаду відвели на перепочинок. Тоді мене призначили заступником командира батареї у артдивізіоні. Восени наш підрозділ направили під донецький аеропорт стримувати вогнем атаки ворога.

— Там вас і було поранено?

— Так. Моїм завданням було здійснювати охорону батареї від диверсійно-розвідувальних груп. А ще — вишукувати та знешкоджувати коригувальників противника, які були переважно з місцевих мешканців. Якось уночі ми на БТРах вирушили на їх пошук. Несподівано нас обстріляли. Куля влучила мені в руку.

— Ваш артпідрозділ зазнав втрат?

— На жаль, так. Під ДАПом мій підрозділ втратив двох бійців. У нас тоді регулярно відбувались артилерійські дуелі. Ми отримували «гостинці» калібру 122 і 152 мм. Під час одного з обстрілів снаряд влучив у дерево і розірвався над укриттям, де ховалися наші бійці. Двох хлопців добряче зачепило. Ми швидко доправили бійців у госпіталь, але обидва померли під час операції.

— Участь у антитерористичній операції вплинула на вашу кар’єру?

— Коли я ще служив у війську, тодішній мер, який знав мене особисто, запропонував мені попрацювати в місцевих органах влади. Я відмовився. Утім через деякий час після звільнення з війська мер Миколаєва Юрій Гранатуров запропонував посаду свого заступника, відповідального за транспорт та торгівлю у місті. Я погодився і з літа 2015 року працюю тут.

— Військові до вас звертаються?

— Майже щодня — з проханням або порадою. Нещодавно прийшов командир однієї частини. Сказав, що знайшли чотири приміщення у місті й запитав, чи можна їх отримати під квартири. Але, на жаль, ми не можемо за рахунок місцевого бюджету надавати допомогу Збройним Силам — бюджетний кодекс не дозволяє.

— Із земельними проблемами приходять? Ви самі, до речі, отримали ділянку?

— Приходять, але тут все непросто. Місто вже виділило близько 400 ділянок землі учасникам АТО. На сьогодні вільної землі у місті під індивідуальне будівництво немає. Намагаюся це пояснити, але часто-густо люди ображаються. До речі, у Миколаєві чи не найбільша кількість військових частин серед інших міст України. І, відповідно — велика кількість учасників АТО. А про себе скажу: я від земельної ділянки відмовився.

— Вам важко було звикнути до мирного життя після участі в АТО?

— Ні. Можливо, тому, що після звільнення з армії я одразу пішов працювати. Якщо відразу активно занурюєшся в роботу — набагато легше адаптуватися до мирного життя. Я погоджуюся з думкою деяких ветеранів АТО щодо того, що всі, хто повертається з Донбасу, вже не можуть жити, як раніше. У людей з’являється загострене почуття справедливості. Вони не можуть спокійно дивитись на те, як повільно рухаються реформи, як ті, що крали, продовжують красти, наче нічого не відбувається. Але ж у нас йде війна! Люди гинуть! І ті, хто проходить крізь це пекло і біль, вимагають, щоб ті, хто залишається в тилу, працювали чесно.

— Як викорінити такі явища і таких посадовців?

— Нещодавно я був на церемонії нагородження учасників АТО. Один із колишніх бійців під час свого виступу в контексті вашого запитання озвучив правильні, на мій погляд, рецепти. «Друзі, якщо ви не можете спокійно дивитись на те, що відбувається в країні, не відсиджуйтеся. Не поповнюйте лави «диванної сотні», де тільки скаржаться на погане життя. Беріть активну участь у житті суспільства. Ідіть у владу, балотуйтеся в депутати, намагайтеся змінити життя на краще. Але робити це треба в межах закону. Я, наприклад, став депутатом і з депутатськими повноваженнями намагаюся змінити наше життя на краще».

Ярослав ЧЕПУРНИЙ

Джерело