ЗСУ створили тактичні передумови для оточення Донецька: Російські генерали в істериці – Михайло Жирохов

Патріоти України пропонують ознайомитися зі спостереженнями відомого військового історика та аналітика Михайла Жирохова, котрими він поділився з виданням depo.ua

Бойовики облаштовують новий командний пункт поблизу Тореза і лякають населення майбутнім українським наступом на Великдень (хоча буквально за кілька тижнів до цього пропаганда працювала із зворотним знаком). Щоб зрозуміти, що відбувається на Донбасі в останні кілька місяців, ми спробуємо трохи проаналізувати потоки інформації.

Одразу варто зауважити, що все, що відбувається всередині "молодих республік", на кшталт гризні між Захарченком і Ходаковським, абсолютно не стосується ситуації на фронті. Українська армія воює не з загонами незаконних збройних формувань, а з експедиційною групою російської армії, якими командує генерал Сердюков, а генерали Асапов і Нікіфоров – армійськими корпусами. І це з'єднання жодним чином не підпорядковується маріонеткам Захарченку і Плотницькому, а керується безпосередньо з Москви.

Отже, з чого почалося весняне загострення на фронті? А дата відома – 24 лютого, коли українські війська синхронно зайняли два стратегічно важливі пункти в так званій "сірій" зоні – промзону Авдіївки та висоту під Докучаєвськом. Третя подія цього дня – бойовики здали населений пункт Широкіне на південному напрямку, бої за який з перемінним успіхом тривали рік.

Причому останнє - дуже важливий маркер ситуації на фронті: якщо з Авдіївкою та Докучаєвськом все більш-менш зрозуміло – розвідка намацала слабину і армія швидко пішла вперед, то здача Широкіного – ініціатива бойовиків. Адже його утримання мало сенс тільки в одному випадку – якщо ви плануєте наступ. У всіх інших випадках село, що розташоване в низині, – капкан. Здача Широкіного фактично означала перехід противника в глуху оборону. І причина тут, як нам бачиться, дуже проста – сили з Широкіного перекинули на інші "гарячі" напрямки.

Цікаво, що така тактика – намацування слабини в обороні противника, швидке просування і відбиття контратак ворога – не нова. Так воювали, наприклад, американці та німці у Другій світовій війні. Такий наступ дозволяє досягти максимум ефекту при мінімальних втратах, оскільки супротивник постійно змушений наступати, втрачаючи в рази більше живої сили і техніки.

Такі події, звісно, не могли пройти повз увагу російського командування, адже фактично ЗСУ провели локальний наступ, вийшовши одразу на три стратегічно важливі плацдарми, теоретично придатні для ривка на тактичне оточення Донецька: південніше (Докучаєвськ), північніше (Авдіївка) і східніше (Зайцеве) мегаполісу.

Причому на спланованість і наявність загального задуму вказували, наприклад, масові зачистки, проведені у прикордонних містах і селах силами МВС і СБУ з 15 грудня по 16 лютого. За відносно невеликий період були зачищені від ворожої агентури Авдіївка, Красногорівка, Мар'їнка. Крім того, що було піймано кілька десятків відвертих агентів, ще сотні знялися з місця, побоюючись викриття. Це фактично була дезорганізація налагодженої мережі агентів.

Російські генерали явно занервували – вже 28 лютого українська розвідка доповіла про появу в "ДеНеРе" "панів генералів" Асапова і Нікіфорова – вони керують "підлеглими" з Ростовської області і на позиціях бувають тільки в разі гострої необхідності. 2 березня той же Асапов побував під Широкіним, де після прочуханки бойовики якогось "Шамана" почали посилено зариватися в землю. Мета очевидна – побоювання удару ЗСУ від Широкіного в напрямку Новоазовська. До речі, у ці дні було помічено перекидання туди великої колони військової техніки і паливозаправників.

З початку березня і почалися активні бойові дій на промзоні, які із самого початку пішли для бойовиків невдало. Більше того, бійцям 58-ї бригади вдалося взяти під вогневий контроль дорогу Донецьк – Горлівка. І це досить неприємний для бойовиків "щиголь" - адже, зі стратегічного погляду, це дозволяє ЗСУ створити перевагу сил і вдарити по Горлівці в умовах того, що росіяни просто фізично не встигнуть перекинути резерви. І це не враховуючи можливості подальшого просування на Ясинувату.

З 18 березня стало гаряче і під Докучаєвськом – у районі Новотроїцького, куди були перекинуті бойовики з-під Маріуполя. Почалося промацування і на інших ділянках фронту – під Зайцевим, у районі Попасної.

Ну і, звичайно, – "промка", де бойовики змінили свою тактику. На відміну від аеропорту, який був узятий штурмовими групами, не рахуючись з втратами особового складу, тут вони стали діяти ударно – розвідувальними групами, основним завданням яких є коригування вогню артилерії. Лізти в ближні бої бойовики не поспішають. І для цього є важливі причини – брак бойових кадрів. Повідомлення української розвідки лютого-квітня прямо-таки рясніють фактами масового дезертирства і відмови від подальшої "контрактної служби". У принципі, воно й не дивно – красти на Донбасі вже практично нічого, наймати нових найманців російський бюджет, що стрімко худне, не дозволяє, а ідейні "вибиті" за два роки боїв.

Очевидно, саме через брак сил "ДНР" старанно розганяються чутки про травневий наступ (типу прийде російська армія) і про відновлення роботи Донецького аеропорту – і, як наслідок, появу в небі російської авіації.

На сьогодні бої за промзону Авдіївки є ключовими. Нині російське командування на Донеччині перебуває в патовій ситуації – не відповідати на просування української армії вони не можуть, інакше ми просунемося на іншому напрямку. Тому їм доводиться за військовою наукою накопичувати сили (стандарт – не менше 3 до 1) і контратакувати. Звісно, у такому випадку саме вони несуть великі втрати і саме вони "сточують" свої резерви.

Тенденція, звичайно, позитивна, проте радіти рано – сил у бойовиків ще чимало, а за ними Росія з її людськими резервами і досить потужною армією. Але українська армія і, сподіваюся, держава готові до найрізноманітнішого розвитку подій.