Хіти тижня. "Хто наступний на пост глави української держави?" - Горобець

Тиснув я вчора у Фейсбуці статтю, озаглавлену доволі, як мені видається, зрозуміло – «Під ковдрою ганебної меншовартості». Думаю, там усе для всіх було зрозуміло викладено. Щоправда, одна мила пані - Olga Moldovanyuk, написала: «далі, будь ласка, розкажіть нам "темним", хто ж є вашим обранцем, і як ви пояснюєте свій вибір…»

Що ж, роз'ясню свою позицію, шановне товариство,

Перед цим я опублікував статтю «Який укарїнець потрібне на пост глави держави?» - відшукати можна тут - http://horobetsolexandr.patrioty.org.ua/blogs/pid-papakhu-hlavy-derzhavy-shukaiu-ukraintsia-269654.html

Звичайно, якби в ідеалі, то Україні потрібен гетьман, рівня облюбованого чеха Томаша Масарика, про якого можна прочитати у вище запропонованій моїй статті. Якщо ні, то нам знадобився б діяч рівня відомого польського лідера, маршала Юзефа Пілсудського. Котрий викинув московітів за межі Посполитої.

Розумію: готових, цінних лідерів ніхто нікому не подарує. На міжнародній арені можете нині розжитися хіба що на нікому не потрібних діячів, як перекоти-поле, М. Саакашвілі. Вся ним раніше завезена в Україну команда, не показавши жодного позитивного результату в роботі, як і сам він, до речі, також, уже давно накивала п’ятами, а останній із «великих грузинських реформаторів», який причаївся було на посаді заступника директора НАБУ – Углава Гізо Трістанович, 13 березня ц.р., начебто, відсторонений від виконання обов’язків, позаяк виявився, буцімто, напряму причетним до покривання корупції свинарчуків і інших мародерів-корупціонерів.

Тому у керманичах державою нам потрібні свої надійні, випробувані люди. І я справді знаю таких. Вас, напевне ж, здивують мною названі імена. Але вони, якщо не ближчим часом, то в короткій перспективі будуть розглядатися в якості вождів українців. Позаяк, вони непересічні особистості, яскраві індивідуальності.

Цілком може статися, що після цьогорічного 31 березня вибори глави держави ніякого результату не принесуть. Не забуваймо, це ж Україна. Тут усе відбувається супроти реальності. Хоча б тому, що ніхто не визнає своєї поразки під час голосування. Ніколи не підкориться іншому. Особливо ж тоді, коли на виборчу кампанію затрачено десятки, а, можливо, і сотні мільйонів доларів США.

Тому було б вельми важливо, аби як нові претенденти на папаху глави держави зареєстровалися три таких особи:

1. Софія Романівна Федина;

2. Юрій Андріанович Михайлишин;

3. Сергій Анатолійович Лещенко.

Якщо вам потрібна жінка лідер, то от вона є така у нас в активі, кращої просто не віднайти, і давно вже пора забути про одну брехливу пані, яка крутить світом, як циган сонцем, це – тридцятип’ятиліття Софія Федина. Народилася 18 лютого 1984 року у Львові. Активний громадський діяч, голова Світової федерації українських лемківських об’єднань, кандидат політичних наук (спеціалізація: міжнародні відносини та дипломатична служба). Закінчила аспірантуру Львівського національного університету імені Івана Франка. Усі навчання, починаючи з Львівської середньої школи до зарубіжних вишів, завжди закінчувала з відзнакою у навчанні. Поліглот. Володіє фактично шістьма іноземними мовами: українська (рідна), англійська (досконало), польська (досконало), російська (досконало), німецька (високий рівень), японська (середній рівень), французька (початковий рівень). Доцент Львівського держуніверситету. Має великий досвід ведення телевізійних передач. А попри все, ще й відома українська співачка.

Себто, не боїться великих аудиторій, публічний інтелектуал. Справжній лідер мас. Виявилася блискучим ведучим львівського Майдану. Її ще п’ять літ тому треба було ставити замість ялового і бездарного на державній службі в якості міністра культури України Євгена Ніщука. Україна давно вже б мала і досконалий мовний закон, і мовних інспекторів, Уповноваженого з права української мови. І давно вже були б найдені святині, украдені з Печерської лаври. Одне слово, толкова жінка з харизмою, умінням працювати з людьми. Природжений лідер. Із піснею на устах…

Ніжна і красива, як Роксолана з Середновіччя!

Софія Федина

Тридцяти семилітній інтелектуал-філософ, кандидат політичних наук Юрій Михальчишин зі Львова, давно вже приємно дивує всіх рівнем своїх глибоких теоретичних знань державотворення, свободою сучасного незаангажованого мислення. Політик-ерудит, який іще будучи народним депутатом України сьомого скликання (2012 – 2014) рр., відрізнявся від усіх парламентаріїв свободою політичного мислення, завжди вміючи дати концентровану оцінку будь-якої ситуації, яка склалася, відверто назвати речі своїми іменами. На початку російсько-української війни, оформившись на службу в СБУ, пройшов фронтове горнило бойових дій у Східному Донбасі. Будучи на керівних посадах у ВО «Свобода», став безпартійним. І це дало змогу бути йому вільним в оцінці діяльності всіх політичних сил. Бути по-справжньому об’єктивним, як аналітик і політолог.

Думаю, що Юрій Михальчишин, найбільш підготовлений політик нинішнього часу, ще скаже своє помітне, вагоме слово і в державотворенні, і в боротьбі з корупцією, і у створенні засад нової патріотичної доктрини боротьби за українську Україну. З московітством, насамперед. Пан Михальчишин – це Степан Бандера нинішнього дня! Безкомпромісний і рішучий. Завжди націлений на конкретний результат.

Юрій Михальчишин

Третій – журналіст, народний депутат України Сергій Лещенко. Народився у Києві 30 серпня 1980 року. Серед нинішніх парламентарів найбільш раціонально, зважено і продуктивно проводить свою каденцію народного обранця. Сергій безстрашно і вміло зламує кригу корупції, якою густо, як деревієм, заросли органи влади. Якби не він, ніколи б на лаві підсудних не опинився б, для прикладу, колишній вічний голова парламентського Комітету, друг з проведення різноманітних оборудок поспіль з колишнім прем’єр-міністром України п. Яценюком Микола Мартиненко. Безбоязний журналіст оприлюднив поруч із цим ще добру сотню шахер-махерів у вищих ешелонах влади, на рівні продажного глави держави. У парі з кумом Путлєра. І не його це, Сергія Лещенка, проблема, що продажні, так звані правоохоронці, перед якими він викладає на стіл усі примарні факти обкрадання держави, бюджету, простих людей, як правило, за гроші, закривають на все очі. Що суди впритул не бачать мільйонних викрадень з казни, а бідного селянина саджають на тривалий термін за поцуплену через безвихідь курку…

Сергій здирає маски з таких служителів Феміди. І його прізвище наводить жах на підпільних і неправомірних гризунів бюджету держави з Банкової, з вулиці Грушевського. Він часто приводить до публічної тями генерального прокурора, який при своїй професійній неосвіченості, намагається утлумачувати різні закони на свій лад. Просто Сергій Анатолієвич є розслідувачем найвищо ґатунку міжнародного ступеня. Рівень його «копання» документальної бази злочинів українських злодіїв такий, що його добре знають в країнах ЄС, у США. Тут велику допомогу надає йому досконале володіння англійською мовою, документальної бази банківських і фіскальних служб зарубіжних країн. Ім’я Лещенка добре відоме світовій пресі. А ось в Україні його з усіх сил намагаються виставити диваком, ідіотом. Буцімто антипатріотом.

Тут велике значення має те, що добру частину, якщо не головну, серед користувачів соціальних мереж складають примітивні аполітичні євнухи. Котрі все, що вилітає з уст представників органів влади сприймають на віру, як даність. Як істинну в останній інстанції. Тому-то й запускаються в публічну обшир ідеї, що журналіст, мовляв, не правильно буцімто придбав квартиру. За свої гроші, за позичені, за кошти, зароблені дружиною. А що, потрібно було це зробити за вкрадені кошти? Але ж де їх поцупити журналісту, котрий після університету чесно працював лише в одному виданні?

Чому ніхто не скаже, що народний депутат України Сергій Лещенко вчинив вельми порядно, не пішов офіційним шляхом – затребував отримати квартиру, як нардеп, відповідно до вимог законодавства, - на блюдечку? Чи отримати на це грошову компенсацію? А стягнувся сам, і все придбав за власний кошт. Залишив державу у спокої…

Найцікавіше те, що Сергій Лещенко, знаходячись буквально на бруствері фронту з олігархами, відвертими бандюками, ніколи не робить холостих чи неточних пострілів. Особливо точними щодо цього є його розслідування злодійства бюджету найближчим оточенням П. Порошенка, його прихованої бізнес-дружби з кумом Путлєра. Нехай би хто спробував оприлюднити подібний матеріал. Що страшнувато?

Сергій Лещенко з дружиною.

Усе це означає, що похід Сергія Лещенка у представницьку владу на всі сто відсотків виправданий, як би хто не кричав, мовляв, склади депутатські повноваження і тоді займайся розслідуваннями. Ні, треба використовувати сповна унікальні можливості для цього, які надає журналісту ранг політичного діяча, народного депутата. Позаяк, це чудовий варіант кошмарити злодіїв та їх покровителів з середини влади.

Думаю, що в Сергія Анатолійовича велике політичне майбутнє. Хоча його потрібно фізично оберігати від бандюків. Більшого ворога, за пана Лещенка, у них просто немає…

Олександр Горобець,

журналіст, письменник.