Вдарити по окупантах, або Які боєприпаси виготовляють в Україні

З огляду на те, що це далеко не перший подібний форс-мажор на складах Міноборони, питання про виробництво боєприпасів усередині країни, що п'ятий рік перебуває в стані збройного конфлікту, стає все гострішим.

Що і як випускають?

Війна на Донбасі, спроби реформування армії, а також досить регулярні вибухи на складах зберігання снарядів уже в 2015 році поставили військових перед необхідністю розгортання власних потужностей для виробництва боєприпасів. Після довгих роздумів було вирішено взятися на найбільш дефіцитні позиції – артилерійські снаряди калібру 152 мм з прицілом на розгортання виробництва на цих же лініях снарядів НАТОвського калібру – 155 мм.

Закуплену восени 2017 року в Південній Кореї лінію з виробництва снарядів і гільз калібру від 100 до 155 мм розгорнули на потужностях "Вишневського ливарно-ковальського заводу" під Києвом і за допомогою іноземних фахівців благополучно запустили. Закупівля лінії з виробництва боєприпасів йшла через Міністерство економічного розвитку і торгівлі за рахунок 1,5 млрд грн, конфіскованих у президента-втікача Віктора Януковича.

Уже в березні 2018 року з'явилися відео випробувань перших 152-мм снарядів для буксируваних гармат "Гіацинт". А буквально нещодавно в пресу потрапили реальні фотографії і повідомлення про початок виробництва 100-мм снарядів для протитанкової гармати МТ-12 "Рапіра".

Які проблеми виникли?

Покупка лінії – це лише "вершина айсберга": слідом потягся цілий ланцюжок суміжників, від роботи яких залежить кінцевий результат. Від виробництва необхідних вибухових речовин до таких, здавалося б, елементарних речей, як закупорювання і снарядні ящики. Усього цього в Україні за 27 років незалежності просто не було, а тому довелося створювати фактично з "нуля".

При цьому частину проблем так і не змогли вирішити своїми силами. Так, на даний момент, за деякими неофіційними даними, не вирішене (повністю або частково) питання зі спорядженням порохом цих снарядів вітчизняними підприємствами. І тому його ми поки змушені закуповувати в Польщі.

До 2014 року спорядженням боєприпасів середніх і великих артилерійських калібрів займався Донецький казенний завод хімічних виробів і хімічне казенне об'єднання ім. Петровського, які тепер перебувають на окупованій території Донецької області. Крім того, загублені ще ряд стратегічно важливих підприємств цієї сфери – так, наприклад, хімічне казенне об'єднання імені Г.І. Петровського в м. Красний Луч, де виробляється вибухівка, порох, тверде ракетне паливо.

Що натомість потужностей Донбасу?

Нове для себе виробництво нині намагаються запустити на єдиному великому підприємстві спеціальної хімії – в ДКАУ "Павлоградський хімічний завод". Однак наскільки це виходить, судити поки складно. Але, принаймні, допомога з польської сторони щодо початку виробництва 152 мм снарядів не приховується і в офіційних джерелах.

Українське виробництво військової хімії нині перебуває у вкрай важкому становищі. Заводи "Зірка" (виробництво димних і піроксилінових порохів, бікфордового шнура, метальних зарядів, артилерійських снарядів калібром 23 мм, 30 мм, 100 мм і 125 мм) та "Імпульс" – єдине в країні підприємство з виробництва детонаторів – розташовані занадто близько до кордону і тому дуже вразливі у разі початку повномасштабного конфлікту.

З іншого боку, занадто близько до лінії розмежування на Донбасі – в м.Рубіжне – знаходяться хімічні заводи "Зоря" і "Південний", які виробляють вибухівку.

Вочевидь, на державному рівні варто було б замислитися про програму перенесення цих критично важливих виробництв вглиб країни, щоб гарантувати їх безпечну роботу. Втім, ця проблема стосується не лише хімічного виробництва. Те ж виробництво стволів (у тому числі, й нарізних) нині розгортається на потужностях в Краматорську – в зоні досяжності РСЗВ супротивника. Звичайно, перенесення виробництва – дуже непростий процес, але починати його потрібно вже "вчора".

Снарядне виробництво, скоріш за все, було налагоджено за рахунок коштів, які планувалося направити на будівництво нового патронного заводу – замість втраченого Луганського. Розмови про будівництво велися ще з 2014 року. Були йреальні пропозиції – від корпорації "ТАСКО" і компанії Stiletto Systems LTD. Щоправда, перші заявляли про готовність почати виробництво "тут і зараз" лише патронів калібру 7,62 × 39 мм, а другі більше просували боєприпаси власного виробництва підвищеної потужності для 7,62 мм снайперських гвинтівок.

Що потрібно армії?

Збройні сили відчувають нестачу снайперських патронів калібру 12,7 мм і, в деякій мірі, калібру 5,45 мм. Першу проблему нині вирішують за рахунок закупівлі обмежених партій патронів західного виробництва – благо, в умовах позиційної війни їх не дуже багато потрібно. А другу – за рахунок переходу на автомати калібру 7,62 мм, яких на складах досить багато, втім, як і патронів до них.

Проблему з 30-мм гранатами для автоматичних гранатометів "Костер" (Костьор), яка теж існувала після двох років війни, вирішили за рахунок прийняття на озброєння гранатомета УАГ-40 виробництва "Кузні на Рибальському". Паралельно було розгорнуто спільне з "Імпульсом" виробництво широкої номенклатури 40-мм гранат.

Ще одну серйозну "діру" з реактивними гранатами для РПГ-7 поки не закрили, і країні доводиться витрачати сотні тисяч доларів для закупівлі в Болгарії подібних боєприпасів для потреб угруповання на Донбасі і підготовки особового складу в тилу.

Скільки воно коштує?

За найскромнішими оцінками, при заявлених обсягах виробництва (18 000 штук на рік) вартість одного 152-мм снаряда для "Гіацинта" становитиме $1000. Для порівняння: танковий снаряд коштує казні $500, а закупівля однієї гранати для РПГ в Болгарії – $200- $300. Виробництво термобаричних або касетних боєприпасів, а також бойових частин до ракет різного призначення коштує в рази дорожче.

За такої ситуації необхідною умовою для розвитку цього напрямку в Україні є залучення зовнішніх позик і коштів. Адже цілком очевидно, що бюджетних грошей просто не вистачить.

Є й інший аспект – для того, щоб снаряди не були в повному розумінні цього слова "золотими", необхідно максимально завантажувати лінію виробництва. Але стільки снарядів невоюючій країні (а війна на Донбасі рано чи пізно закінчиться) просто не потрібно.

Єдиним реальним виходом у цій ситуації залишається експорт, тим більше, що країні все ще вдається утримувати свої позиції на світовому ринку озброєнь. Правда, поки це практично одні лише поставки досить дорогих протитанкових ракетних комплексів і ракет до них. Але і цих зв'язків поки достатньо, просто необхідно поступово розгортати ситуацію в потрібному нам руслі.

Чого очікувати далі?

За останні три роки виробництво боєприпасів в Україні пройшло величезний шлях. Вистачає як проблем, так і перспективних напрацювань. Наприклад, активно ведуться роботи зі створення модернізованого варіанту 122-мм снаряда для РСЗВ "Град". Хоча на складах ще досить радянського запасу, однак подальший розвиток реактивних систем як класу можливо лише за рахунок використання снарядів зі збільшеною дальністю ураження цілей.