"Армія - це ми, а не генерали": Бійці ООС відверто розповіли про життя на "нулі"

Свій шлях бойовий, розпочинав у ДУК ПС. Більше півтори роки довелося воювати у різних місцях: Марїнка, Авдіївка, Піски. Мені подобалось бути в цьому добровольчому батальйоні. На жаль, його держава не признає. Тому, коли повернувся до дому, військкомат прислав повістку. Перебувати на строковій службі, після стількох місяців війни мені не хотілося. Тому підписав контракт і знову приїхав у зону бойових.

В мене є молодші братики і сестрички. Хто буде думати про них, якщо московщина захоплюватиме Україну? Тим більше, що я втратив чимало друзів, в яких були батьки, кохані, діти. Я не маю права кинути тепер війну. Бо продовжую жити, завдяки їхньому подвигу.

Моментами пригадую кров побратимів на руках, як пулі чи гранати пролітали біля мене в лічених сантиметрах. І моє життя в будь який момент могло перерватись. Вже не один раз. Та Господь беріг.

До війни, я служив у "25-ці" на контракті. Найбільша зарплата у мене була – 1200 грн. Яку я змушений був тратити на продукти, купівлю форми, взуття. Платив навіть за стрибки з парашута. Ситуація на той час була не дуже. Єдиний плюс з того моменту, що нас навчили такти ведення бою. Не просто стріляти одне в одного, а воювати у містах, визволяти заручників. На жаль, я зірвав собі спину важкими тренуваннями. Тому на початку війни, лежав в госпіталі і думав, як би мені не бути інвалідом.

Підлікувавшись, почав займатись бізнесом, допомагав, як волонтер нашим хлопцям. Дуже боляче було слухати новини, про те, що мою бригаду розбили під Савур могилою. Декого я знав особисто. Проте, я не міг їм допомогти. Відчуття жалюгідності переслідувало мене, але нічого, крім зриву нервової системи не приносило.

До 2018 року, не підписував контракт, боявся, що до кінця згублю своє здоров'я. Проте цього літа не витримав і повернувся в армію.

Я не можу уже бігати кілометрові марші, носити величезні вантажі на собі. Але знаю, як треба воювати, тому передаю цей досвід молодим.

Армія змінилась за цей час. На початку 2014-15 року, позитивні зрушення відбувались швидше, Зараз вони знову гальмуються. Не потрібно забувати, що армія - це ми, а не генерали. Тому армію мають міняти прості бійці, кожен індивідуально.

Армією загорілась ще під час навчання у школі. Дівчата ходили займатись медичною справою, а я з хлопцями стріляти, кидати гранати навчальні.

Після закінчення школи, ми поїхали на полігон. Нам дали справжні автомати по 9 патронів. В той раз, я вперше тримала в руках справжню зброю. І в той момент, я сказала собі і всім, що піду служити.

Через якийсь час, я пішла у військкомат, взяла усі документи, які потрібні, щоб пройти медичне обстеження і підписала контракт. У військкоматі на мене здивовано дивились, коли я проходила усі процедури. Навіть пропонували, щоб я йшла до дому і виходила заміж. Та останнє я встигну завжди зробити, а захищати Україну треба зараз.

Мене дивує ситуація з більшістю молодих хлопців, чоловіків. Які кажуть, що це не їхня війна і втікають з своєї країни. Їдуть на роботу, ще чимось займаються, тільки не справжнім ділом.

При своєму рості 160 сантиметрів, я не побоялася прибути на фронт і щось робити для Перемоги над московським окупантом. Хоча більшість моєї родини була проти того, щоб захищала Україну.

Мама спочатку кричала, плакала, але потім ми поговорили з нею, я їй усе пояснила і вона зараз гордиться мною. Сестрички дзвонять і запитують, як я. Приємно, коли тебе дома чекають.

Все розпочалося з Майдану. Революція 2013-14 року боляче вдарила по мені. Я попав у полон до "беркутівців". Вони били мене, знущались, змушували скидати з себе одяг і стояти на лютому морозі. Як я вирвався від них і вижив - не пам'ятаю. Після Перемоги Майдану, жаль, що не революції, я почав судитись з представниками "Беркуту". Та хтось вперто почав затягувати цю процедуру. Хоча я впізнав тих, хто мене бив. І вони зараз вільно ходять дорогами України.

Я не витримав такої зневаги і пішов воювати у нашу 80-ту бригаду. Уже більше двох років на фронті. Мені тут легше, адже бачу тільки одного ворога. В мирній країні, вороги ходять в моїх улюблених вишиванках і кричать "Слава Україні".

Тому воюватиму до повної перемоги над кремлівським окупантом, А потім повернусь в мирну країну і наводитиму лад там.

Коли розпочалася війна мені було 16 років. Хоча я знав і вмів стріляти з кулемета, автомата. Ходив у тир, їздили з друзями на полігон. Я хотів ще тоді втекти на фронт. Тим більше, що частина тодішніх воїнів, навіть на половину не знали того, що знав я.

Але батьки не відпускали і ніхто не хотів возитися з так званою дитиною.

Лишень у 2017 році моя мрія здійснилася. Я на війні. Проте розчарований тим, що не дають воювати. Змушують сидіти в окопі і чекати. Час від часу бачу, як в інших бригадах гинуть хлопці і мені хочеться їхати туди і мстити московським окупантам. Щоб мама кожного кацапа, який знаходиться в нашій країні- отримала труну з тілом своєї дитини.

Ще одним стимулом, чого я на фронті - не хочу бути подібним на однолітків-дебілів. Які слухають дешеву російську попсу чи жалюгідний "реп". Постійно "торчать" від алкоголю і постійно намагаються розвести дівчат на секс. Збоку – це виглядає противно.

До війни, я служив у 30 бригаді ЗСУ на контракті. Так сталось, що з початком бойових дій, мені не вдалося прийняти участь в боях.

Пройшов час, я попав на фронт і уже декілька років воюю проти кремлівських покидьків. В мене з ними особливі рахунки. Кілька моїх друзів – вбиті, багато поранено. Я їм не прощу цього ніколи. Тим більше в мене є молодший братик. Підростає мій синочок. Я не хочу, щоб вони пережили це страхіття, яке мені доводиться бачити.

Я жила в Красногорівці. Від мене чітко було видно Донецьк і як звідти росіяни гатили по мирних жителях, по мені, моєму сину. Як вони в травні 2017 року розбили школу, хоча туди готувались зайти місцеві дітки.

Спочатку війни працювала, як волонтер, але потім зрозуміла, що потрібно робити більше і пішла в ЗСУ. Воювати за свою країну. Ніхто із знайомих не вірив, що я витримаю окопи, бліндажі. Це справді важко, проте, коли в тебе є мета – не має нічого неможливого. Я хочу, щоб мій синочок і мама, жили у вільній Україні.