Бандерівці на східноукраїнських теренах: Чинили супротив і гітлерівцям, і карателям Сталіна, готували підпільну квартиру для Романа Шухевича, - історик про ОУН у Запорізькій області

– Коли на Запоріжжі з’явилися перші осередки ОУН?

– Запорізькій області, як і місту Запоріжжю, як і Донецькій і Сумській області, по-своєму пощастило, тому що, на відмінну від більшості областей, де зафіксовані перші осередки ОУН у 1941 році, саме після початку війни, то у нас перші осередки фіксують ще 1940 року. Принаймні, знайдено зараз мною дані про дві організації підпільні.

Це гурток «Самостійна Україна», який був створений хлопцями молодими із Західної України, які прибули до Запоріжжя на роботу. Серед них був Омелян Бойчук, член ОУН. Він і створив цей гурток. Відсотків 50 на 50 складався із західняків та місцевих робітників – молодих хлопців. Був викритий цей гурток: керівництво розстріляне, інші отримали терміни ув’язнення.

Та ще відомо про осередок ОУН в 31-му батальйоні протихімічному, який дислокувався у Запоріжжі. Це «червоноармійський осередок» так званий. Там так само було підпілля. Підпільники були, принаймні ті, що виявлені, це західняки – це призов 40-го року. Подібні організації, до речі, зустрічалися і по інших військових частинах, не в Запоріжжі. Там була ціла кампанія як вигадана, так і правдива по репресіях проти західняків, які були в Червоній армії, тому що вони були неблагонадійні. І якщо частина цих хлопців не мали відношення до підпілля, просто потрапили під загальну тенденцію, то все-таки частина мала стосунок саме до підпілля націоналістичного.

Членами ОУН, похідної групи, що прибула на нашу територію, були і місцеві жителі, які з тих чи інших причин опинилися в Західній Україні після її приєднання 1939 року, там були залучені до ОУН, загітовані і вже як члени ОУН прибували сюди на свою рідну територію і створювали осередки.

Серед таких був Микола Федоренко з Оріхова – він в Оріхові був керівником ОУН 1941 року, та низка уродженців, жителів Василівського району, зокрема Омелян Кобаченко, Яків Чабан та інші. З керівництвом ОУН у 1941 році сюди прибули Василь Пастушенко, більш відомий тут як «Дмитро Ясенко» – це був його псевдонім. Він і очолював запорізький обласний провід ОУН.

Взагалі, якщо ми говоримо, то лише станом на 1945 рік, співробітниками НКВС, МГБ було нараховано на території Запоріжжя більше ніж 300 членів ОУН. Це ті, хто їм був відомий на той час і це лише півтора роки, як тривала «розробка» ними підпілля.

– Чим займались ці осередки ОУН?

– У нас люди звикли, скажу «розбещені» радянською пропагандою, що тут було саме радянське підпілля, ніби радянські партизани цілими загонами. Цього не було. Ми знаємо, як історики, що це все вигадки брежнєвських часів. Були підпільники радянські, звичайно були прорадянські відділи. Були відділи просто протинімецькі, які не підтримували жодну ідеологію, а просто боролися проти німецьких окупантів. Так само було підпілля націоналістичне.

І якщо підпілля радянське все ж таки мало підтримку з «великої землі», будемо це так називати, тобто у них була держава за плечима, потужна держава, яка вела війну з відкритим агресором, то все ж таки підпілля ОУН не мало підтримки жодної держави. Воно не підтримувалося, на відміну від вигадки радянської пропаганди, німцями. Хочу сказати, що перші репресії проти ОУН на Запоріжжі припали буквально через два тижні.

Спершу було створено дві квартири ОУН. Одна – підпільна, конспіративна на вулиці Інженерній, зараз такої вулиці немає, вона на Шевченківському (район Запоріжжя – ред.), а інший офіс – відкритий, з пропагандистською метою був на вулиці Олександрівській неподалік від краєзнавчого музею. І наявність цього офісу німці витримали трохи менше від двох тижнів, потім офіс був розгромлений, заарештовані члени ОУН, які там чергували, які надавали там літературу та агітаційні матеріали для тих, хто приходив у цей офіс. І, відповідно, на межі 41-42-го років почалися перші смертні кари, що стосується членів ОУН.

Так ось, німці їх не підтримували, радянська влада їх тим більше не підтримувала – вони трималися тут безпосередньо на підтримці місцевого населення. Глобальної діяльності вони, як ми звикли до кінофільмів радянських, так само не проводили, тому що не мали на те можливості, ресурсів. І загалом члени ОУН мали першочергове завдання – накопичувати сили, розширювати мережу, готувалися до загальноукраїнського масштабного повстання. Не важливо, який би це був ворог.

Очікувалось, що в цій великій війні хтось один, якщо і переможе, то буде знесилений: якщо б перемогли німці Радянський Союз, то вони були б знесилені і загальноукраїнське повстання примусило б їх відступити з території України; якби перемогла радянська влада, так само вона б була знесилена і всеукраїнське повстання так само б мало їх з території України вигнати. Тому і було накопичення сил.

І до речі, у нас на території Запоріжжя, Запорізької області тривав такий процес, як збирання зброї. Відомо про факти накопичення зброї, зокрема у Василевському районі в плавнях Великого Лугу, в Михайлівському районі, Мелітопольському районі, там були склади зі зброєю безпосередньо. Відомі випадки і перестрілок з німцями в тому ж самому Михайлівському районі. Під Мелітополем, село Констянтинівка там загинуло багато керівників підпілля в перестрілці з німцями, тому що німці оточили будинок.

Був такий випадок 43-го року – там була нарада Мелітопольського окружного проводу. На ній був присутній Михайло Вінтонів, якого я згадував. На ній був присутній Богдан Мовчан, член обласного поводу ОУН, який був інспектором діяльності низових ланок підпілля. Там був Борис Крецан, керівник служби безпеки ОУН Запорізької області. Там був керівник осередку села Костянтинівка Шевченко. Очікувався ще підхід керівництва ОУН із Мелітопольського терену, але вони були заарештовані по дорозі на цю нараду. Про нараду було зраджено гестапо, оточено будинок німцями. Оунівці не здалися, вони розпочали перестрілку. Загинуло кілька німців-жандармів, але були й великі втрати – загинули обидва члени обласного проводу ОУН, був смертельно поранений Михайло Вінтонів і замордований тортурами у в’язниці Мелітополя німцями, загинула вся родина агронома Шевченка, який керував підпіллям у Костянтинівці. Це був значний епізод.

Диверсійних акцій оунівці проти німців на Запоріжжі не проводили. Як пояснювали, чому саме так? Є документи. Я їх публікував. Це 42-й рік – зріз по німецьких репресіях по Україні, в тому числі по Запорізькій області, де описують члени ОУН акції радянського підпілля, радянських диверсантів, і так само вони подавали важливу деталь, скільки місцевих мирних жителів було німцями розстріляно після цих диверсійних радянських акцій. Відповідно, члени ОУН зазначали в своїх звітах, що вони не бачать можливості робити подібні акції, наражати на смертельну небезпеку місцеве населення. Вони розрізняли всі ці речі.

Але вони проводили мобілізаційну кампанію – працювали над тим, щоб відправляти кадри з Запорізької області до УПА. Більш широко така кампанія поводилась на території сучасної Дніпропетровської області. Але так само частина Запорізької області, зокрема правобережна частина Запорізького району сучасного, адміністративно по лінії ОУН відносилась до Дніпропетровського обласного проводу. І звідти Хортицька так звана група вирушала 1943 року до УПА. До УПА вони не потрапили через швидкий переділ фронтів, вони залишились на радянській території і потім були заарештовані, засуджені до різних термінів ув’язнення.

Є у нас два конкретні приклади – це Мелітополь і це Бердянськ.

Під Мелітополем є село Вознесенка. Там старостою села два роки був член ОУН, один із керівників підпілля на Мелітопольщині, краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак.

У Бердянську керівником районної ОУН був Пантелій Клименко. Так само краєзнавець, до війни він був директором музею місцевого. Йому вдалося інтегруватися в адміністративні органи німецькі, працювати в районній адміністрації. Він мав змогу за рахунок цього створити мережу структур, зокрема навчальних, де вчилася молодь і за рахунок навчання там отримувала бронь від виїзду до Німеччини. Наприклад, це були спеціальності, які були затребувані на той час, зокрема землеміри. Хто вчився на землеміра, той не їхав до Німеччини. У Бердянську, окрім того, були курси для шиття. Для молоді також були хати читальні.

До речі, підтвердження наявності дійсно цих організацій ми зустрічаємо в окупаційній газеті – я б навіть сказав, українській газеті періоду окупації – «Світанок». Це бердянська газета. Вона дуже відрізняється від газети «Нове Запоріжжя», яка виходила в Запоріжжі. Все-таки тут, в Запоріжжі, більш відчувалося, що це окупаційна преса. А в Бердянську, поруч із матеріалами власне окупаційної адміністрації, обов’язковими були матеріали, присвячені місцевому життю і власне українському життю. І ми зустрічаємо в цій газеті «Світанок» цю інформацію по набір учнів в ту чи іншу школу на навчання і тому подібне.

Звичайно, була агітація. Була антинімецька агітація. Була антирадянська агітація. Була, до речі, агітація, листівки, звернення на Мелітопольщині, в тому числі, в яких зверталися до поліцаїв російської національності з проханням допомагати уникати українській молоді вивезенню до Німеччини.

– Якою була ситуація після Другої світової війни? Чи продовжив існувати оунівський рух на Запоріжжі?

– Дуже сильного удару по запорізькому підпіллю ОУН було завдано в 1943 році німцями. Зокрема, весна-літо 43-го року – це масивні репресії, які охопили всю Запорізьку область. У нас на території області лише кілька районів не були охоплені діяльністю ОУН. Або не охоплені, або по них нема інформації, зокрема нема жодної інформації по Кам’янко-Дніпровському району, дуже мало по Приазовському. Тобто ми маємо розуміти, що українське націоналістичне підпілля було створено в основному там, де проживали етнічні українці. І оунівцям вдавалася залучити на свою сторону часто представників національних меншин, але це все ж таки не було масовим явищем.

1943 рік – масові репресії. Сильні репресії були в Гуляйпільському районі, Запоріжжі, Мелітополі, Бердянську, Приморську, Михайлівці. У цих районах німці дуже сильно поводили арешти. Вивозили в основному всіх заарештованих до Запоріжжя. Частину звозили до Мелітополя. Декому, за допомоги служби безпеки ОУН, вдавалося втекти, як в Мелітополі – було організовано втечу для членів ОУН із в’язниці, але багато кого вивезли. Хтось був розстріляний, хтось був засуджений німцями. Багато кого вони вивозили до концтаборів, зокрема деякі члени ОУН пройшли Дахау. Дехто з них повернуся після війни на батьківщину і був засуджений радянською владою. А дехто після Дахау виїхав в американську зону окупації і, таким чином уникнув арешту і тривалого ув’язнення.

Те, що не змогли зробити німці до кінця, підхопили радянські спецслужби. Вже перші документи, перші доповідні із Запорізької області містять інформацію про арешти оунівців. Масові арешти – це 1943-44 року, тому що насправді під час окупації на території області, міста Запоріжжя поживало багато агентів НКВС, які, якщо не мали можливості доповідати своїм зверхникам під час окупації, то після повернення радянської влади строчили масово доповідні про діяльність ОУН на території міста та області. Діяльність була помітна – писати було про що. Крім того, багато членів ОУН проводили більш відкриту діяльність, і арештовуючи їх, радянські органи державної безпеки отримували інформацію про інших членів ОУН. І таким чином тривали арешти. Відповідно, на 45-й рік була інформація про більше ніж 300 активних членів ОУН, інших шукали.

Радянські спецслужби цікавились оунівцями далі. Зокрема, звіти, прочитані мною нещодавно, 60-х років, звіти КДБ із Запоріжжя, де так само ми зустрічаємо інформацію про колишніх членів ОУН, які відсиділи терміни ув’язнення, повернулися до Запоріжжя.

Деякі з них не мали можливості подовжувати діяльність власне оунівську, але вони продовжували антирадянську діяльність, якісь антирадянські прояви, якісь розповіді серед знайомих.

Естафету від оунівців підхопили майбутні дисиденти, «шестидесятники», правозахисники, які, до речі, спілкувалися… Якщо подивитися документи по Запоріжжю, то бачимо, що було спілкування між оунівцями та тими, хто потім був в антирадянському спротиві більш мирними засобами.

Сама організована структура ОУН припинила діяльність десь в 43-44-му році. Але після війни ми зустрічаємо вже документи кінця 40-х – початку 50-х років про те, що на територію Запоріжжя, Запорізької області прибувають як переселенці жителі Західної України, серед яких було багато членів ОУН. Деякі просто не мали змоги уникнути вивезення і не були активними підпільниками, але деякі з них мали завдання від своїх зверхників продовжувати тут свою діяльність, забезпечувати місця укриття.

Коли вже, наприклад, не було можливості продовжувати діяльність на Західній Україні, ті чи інші підпільники просто виїжджали до Східної України, щоб тут «загубитися». Зокрема, віднайдені документи в архівах СБУ говорять про те, що у 1949 році була спроба створити підпільну квартиру для Романа Шухевича, командира УПА.

Ця спроба була, на жаль, не вдалою. Про причини цього не відомо. Але дійсно сюди виїжджав спеціально кур’єр Богдан Соловей, який мав завдання створити тут для Шухевича квартиру, який мав намір виїхати із Західної України, «загубитися» на Сході. А враховуючи, що перед цим два роки поспіль Роман Шухевич перебував в Одесі на лікуванні під самим носом у співробітників радянських спецслужб, то ця ідея здавалась досить вдалою.

Так само у нас шукали досить багато інших керівників ОУН, тому що зв’язки були. Зокрема, ми і звіти бачимо, не лише документи МГБ, а потім КДБ, а й звіти ОУН. Зберігся звіт підпільника оунівця, який із Західної України в 1950 році проїхав, будучи кур’єром, всю Україну, Запоріжжя, і прибув аж до села Новомлинівка в Розівському районі (район Запорізької області, що межує з Донецькою областю – ред.), й людина повернулася щасливо до Західної України і залишила звіт, який потім потрапив до радянських спецслужб і зберігся у них в архіві.

– Коли у сучасних істориків з’явилася можливість дослідити ці документи? Зрозуміло, що за радянських часів ця тема була закрита, табуйована для дослідників…

– Перші можливості – це середина 1990-х років, чи певно кінець 90-х, коли частина справ з архіву СБУ запорізького була передана до обласного архіву. Це так звані справи позасудових органів, тобто це справи людей, які були засуджені «трійками», особливими нарадами, тобто не судовими органами, і це люди, які реабілітовані. Деяка частина оунівців потрапила і туди.

Але все ж таки більш-менш нормальна робота з архівами, зокрема радянських спецслужб, почалася, коли нинішній директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович став директором архіву СБУ (обіймав цю посаду з 2008 року по 2010 рік – ред.). Він і його команда почали впроваджувати демократизацію по роботі з документами. Згорнулося все це за Януковича. Згорнулося тотально. Деякі справи навіть були по-новому засекречені, поставлено грифи вже українські, тобто не радянські «Совершено секретно», а власне українські «Цілком таємно». І нормалізація роботи з документами – це все ж таки після проведення декомунізації, ухвалення відповідних законів. І зараз архів СБУ, як Києва, так і областей України, є одним з найбільш доступних джерел інформації, що стосується саме вивчення історії визвольного руху.

– Все ж таки політичний фактор впливав на відкритість джерел?

– Обов’язково, тому, що цей проросійський вектор Януковича і його синхронність, я навіть більше скажу, агентура російських спецслужб, яка була в українських спецслужбах за часів Януковича, позакривали все, що не вкладалося в концепцію «єдиного народу». Зараз, дякувати Богу, прийняті закони… Власне, це історія, і дуже погано, коли історія стає заручником політики. Як би там не було, ми маємо вивчати ту історію, яка була, без втручання політичних факторів, і обговорювати історичні події, а не інтерпретувати так, як вигідно тому чи іншому політику.