"Чому ми на райській землі живемо як в пеклі?" - Іван Марчук про життя, натхнення та Україну

Сто три крутих сходинки ведуть в майстерню Івана Марчука. Повертаючись сюди з далеких мандрів, він завжди стукає в двері - просить у картин дозволу увійти. Примха генія? Хтозна ... Його полотна виставлялися в найпрестижніших галереях світу. Частина з них розсіялася по світу, знаходиться в приватних колекціях на різних континентах. І ще сотні картин-шедеврів, здатних прикрасити кращі музеї, тісняться, складені штабелями, в стінах майстерні. Про це пишуть ФАКТЫ, повідомляють Патріоти України.

За рейтинговим опитуванням у Великобританії Іван Марчук - єдиний з наших співвітчизників - увійшов до числа ста геніїв сучасності світу, бо "вплинув на трансформацію суспільної свідомості". Італійські академіки назвали художника "маестро, який написав красиву сторінку в історії сучасного мистецтва".

Його іменна зірка - "Іван Марчук" - світить в космосі в сузір'ї Тельця. Від неї нескінченно далеко до Москалівки - рідного села художника на Тернопільщині. Але саме тут, в маленькому куточку української землі, дозрівав його космічний дар - серед райських пейзажів і зовсім не райського життя.

Звідси, з дитинства, і неповторний марчуковскій "пльонтантизм" (назву стилю дав сам художник від слова "пльонтати" - плести). "Ой, - говорила мама, - так запльонталося волосся, что не годна розчесати".

Мама і троє сестер пряли, плели кошики з лози, а батько був найкращим ткачем на всю округу. "Нитка жила в нашій хаті. І якби не вона, може, я став би зовсім іншим художником", - каже Іван Степанович Марчук.

Ми розмовляємо в його майстерні напередодні ювілейної дати. Треба сказати, свої дні народження він не відзначає. І це теж з дитинства ...

- У моїй родині дні народження ніколи не святкували, - згадує Іван Марчук. - І подарунків не дарували. У селі була бідність страшна ... Я потихеньку тягав з сараю курячі яйця, по одному, і ховав їх в кукурудзі. Коли набереться з десяток, біжу в магазин і вимінюю на них цукерку або пряник. Ось це було свято!

Але не так вже й багато водилося курей, і нечасто вони неслись ... Коня у нас не було, а без нього як зерно на млин в сусіднє село завезеш? Мололи вдома. Борошно було не біле, а якесь рожеве. Я сам його молов на жорнах.

- Ви якось згадали, що подвір'я будинку прибирали під ранок так ретельно, що ні трісочки не залишалося?

- Ні шматочка березової кори! Справа в тому, що батько робив березові хрести - їх ставили загиблим хлопцям з УПА. І якби, не дай Бог, енкаведисти побачили на подвір'ї березову тріску, нас би не пощадили.

Я це добре пам'ятаю: вночі приходять наші хлопці, а на ранок є енкаведисти і свої порядки наводять. Батька вони тягали, допитувалися про його брата (той пішов в ліс і згинув безслідно). І коли хворий батько лежав на печі, ми, діти, накривали його своїми тілами - ховали ...

У моєму селі ще живі люди, які пам'ятають той час. Пам'ятають і мене - хлопчиська. Такий був вреднющий, шибайголова. Лазив на височенні дерева і діставав яйця з воронячих гнізд - щоб потім в дівчат кидати ... І раптом зовсім іншим став. Мистецтво мене змінило.

- Виходить, що найщасливішим у житті, як одного разу зізналися ви, був момент, коли дізналися, що поступили до Львівського училища прикладного мистецтва?

- У той день радів безмірно: я стану художником!

- Хто тоді був вашим кумиром?

- Філософ-проповідник Сковорода. А з художників - передвижники. Хотілося бути таким, як їх лідер Стасов. Але пізніше, вже навчаючись в інституті, вирішив: буду ненормальним художником. Тобто піду своєю дорогою.

Коли приїхав зі Львова до Києва, працював на режимному підприємстві і щоранку твердив собі: "Ти вийдеш звідси тільки ввечері, значить, повинен і щось своє зробити". Виконавши замовлення, робив начерки пером. Листки з ескізами приносив додому, втілював сюжети в кольорі.

І в якийсь момент стався вибух. Шлюзи моєї внутрішньої скутості прорвало. Фантастичні образи самі кинулися на полотно суцільним потоком. Це був потік волі! Не встигав все фіксувати, шкодував, що можу працювати тільки однією рукою. В ту мить відчув: "Я єсмь!" Є мій світ, не схожий на інші.

- Так почався ваш перший цикл картин «Голос моєї душі»?

- Так, і моє життя з 1965 року йде в руслі "Голосу ...", змінюється тільки діапазон. Це як дерево росте: на стовбурі з'являються нові гілочки, які, в свою чергу, пускають відростки ...

- Одна з «гілочок» - створені вами портрети. З портретом Богдана Ступки, наскільки мені відомо, пов'язана незвичайна історія?

- Ступку я малював для фільму "Осяяння" (кінострічку поставив в 1971 році режисер Володимир Денисенко). Богдан грав вченого-генетика, який захоплюється мистецтвом. За сюжетом, художник малює його в своїй майстерні, і в фіналі з'являється портрет. Для сцен в майстерні брали мої картини, а роль художника виконував актор (я б, мабуть, краще зіграв). Після виходу фільму портрет переходив з рук в руки, загубився. І лише через багато років я побачив його в Національному художньому музеї. Богдан Ступка тоді вже важко хворів ... Для мене він був і залишається неперевершеним актором.

- Чула, що ваш улюблений музичний твір - "Мелодія" Мирослава Скорика. З композитором давно знайомі?

- Вперше побачилися в Києві, в квартирі архітектора Добровольського, який відбудовував Хрещатик. У Скорика тоді був пишний чуб, довге волосся ... Потім ще не раз перетиналися з ним на різних широтах - і вдома, і в Австралії, Канаді. А знайомство з його «Мелодією» у мене була фантастичне.

Повертаюся з Америки до Києва. Увечері машинально включаю телевізор, і раптом звучить божественна музика. Нічого подібного раніше не чув. Чия вона? Тут фільм закінчився, пішли титри, і я встиг побачити ім'я композитора. (Кінофільм «Високий перевал» Володимиром Денисенком замислювався як трагічна історія родини в Західній Україні під час Другої світової війни.

Але цензори, угледівши в цьому «героїзацію» воїнів УПА, зажадали змін. І тоді режисер попросив Мирослава Скорика написати таку музику до кінострічки, яка змогла б «розповісти» глядачеві те, чого не можна було показати. Так з'явилася «Мелодія ля-мінор». - ред.). Пізніше я назвав «Мелодію» духовним гімном українців.

- Ваша донька, скрипалька-віртуоз Богдана Півненко нерідко її виконує.

- Я попросив Дану, щоб вона зробила мені запис на 40 хвилин, і брав касету з собою до Америки. Малюєш в нью-йоркській майстерні, а мелодія звучить ...

- Деякі мистецтвознавці кажуть, що картини Марчука потрібно "слухати". Ви самі музикою ніколи не займалися?

- Ні. Одного разу критик, яка аналізувала мої роботи, заявила: "Судячи з усього, у вас дуже серйозна музична освіта". Я зніяковів, заперечив. Напевно, ТАМ, нагорі, це почули - і ... народилася Дана.

А ось літературою пробував займатися. Склав поему, кілька новел сюрреалістичних. Як малював, так і писав: береш слово і розмотує його, немов клубочок. Мені це заняття стало в нагоді перед першою персональною виставкою. Зібрав тоді друзів - поетів, філософів, лікарів, вчених, - роздав фотографії ста своїх картин і попросив дати варіанти назв. Але ... ніхто не проник в мою душу. З тих пір називаю картини сам.

- А майбутні полотна вам сняться?

- Майже щоночі бувають видіння. Інший раз «кадри» прокручуються швидко, як в калейдоскопі.

- Пам'ятається, до 20-річчя від дня Чорнобильської катастрофи ваші твори виставлялися в Парижі, в штаб-квартирі ЮНЕСКО - зарубіжні експерти порахували, що вони найбільш співзвучні трагедії. Там була і картина «Спорожніле гніздо». Здавалося, вона про чорнобильських переселенців, хоча була написана ще в 1980 році, за шість років до трагедії. А провидницький триптих «Монолог» ви, якщо не помиляюся, написали за два тижні до катастрофи?

- Це так. Взагалі я не ілюструю події, а виливаю на полотно образи, які тісняться в душі. Їх сьогодні стільки накопичилося! Ось тільки писати не можу.

- Від чого ж?

- Ситуація тисне. Боляче за Україну. Чому ми на райській землі живемо, як в пеклі? Часом вже думаю: може, Бог просто хоче зберегти справедливість? І чомусь обдаровує народи, а щось у них забирає. Тому жителі Арабських Еміратів пустелю перетворили на квітучий край. А українці страждають, живучи в раю.

- Іване Степановичу, адже у вас в житті були моменти, коли ви опинялися на волосок від загибелі?

- Так. Пам'ятаю каземат районного КДБ, куди мене забрали з дому в 1972 році. Вимагали покаятися в «помилках» і «визнати провину». Я не каявся. Але дивився на вікно (камера була на п'ятому поверсі) і збирався вистрибнути. Слава Богу, не зробив цього ... Потім ще 15 років жив під «пресом», загнаний в кут. Йдучи по місту, зауважував: знайомі, побачивши мене, переходять на інший бік вулиці. Важко було. Рятувався роботою.

А в юності, на першому курсі училища, ледь не замерз. Їхав товарняком (тоді ще товарні потяги ходили зі Львова до Тернополя) з великою валізою, збитою батьком з дощок. Зараз думаю: і навіщо його брав? Адже з дому міг привезти хіба що буханку хліба ... Від станції до мого села - 15 кілометрів. Йшов пішки.

А тут хуртовина, січневий мороз. Присів відпочити. І відчуваю, що засинаю. З останніх сил підвівся і добрів до крайньої хати в сусідському селі, де жили родичі батька. Там зігрівся. У цьому селі потім я написав не один пейзаж ... Але ж замерзнути міг запросто - зими були люті. Але якась сила мене берегла.

... У ці дні Івана Степановича чекають в рідному селі. У місцевій школі відкрито перший в світі музей Марчука. Екскурсії проводять учні - гіди дуже ерудовані, серйозні і сповнені гідності. До слова, земляки художника з власної ініціативи назвали нинішній рік роком Марчука. І з січня персональні виставки художника в Україні не припиняються: Київ (картини експонувалися в стінах «Мистецького арсеналу»), Тернопіль, Львів ... Найближчим часом Марчук відправиться в Одесу. Він легкий на підйом. По-юнацьки стрункий, підтягнутий.

- Не поправляюсь, тому що живу один, - жартівливо зауважує Іван Степанович. - Якби я мав дружину, годувала б чимось смачним, і я б роздобрів.

- А самі чим харчуєтеся? Що у вашому меню?

- Вівсянка, картопля в мундирі, квашені капуста і огірки. Горіхи ... Перші страви рідко варю, хіба що коли вибираюся до Канева (більше десяти років тому Іван Степанович купив там хату зі старим садом. - ред.). Борщ роблю - без м'яса і жиру, квасолевий або томатний суп. Ну і салат, звичайно, - беру все підряд в городі. Загалом, натуральна їжа - з того, що росте на землі або на дереві. Не визнаю продуктів в пакетах. Часом, бачачи, що люди купують в магазинах, хочеться крикнути: «Що ви робите?» І ще у мене правило - вдома не снідати.

- Це чому?

- Сніданок треба заробити. Перекушую вже в майстерні. А по дорозі туди, в Ботанічному саду і Шевченківському парку, годую ворон. Вони люблять сардельки, сир, мяско.

- Спокутуєте дитячі гріхи перед цими птахами?

- Виходить, що так. Ми вже років 12 дружимо. Птахи мене впізнають. А одна парочка навіть ходить слідом. Днями стою на переході, біля газетного кіоску, і чую - ворон мене «гукає». З'явився один - дружина, напевно, сидить на гнізді, і він їй їжу носить ... погодував я його і пішов в майстерню. Підйом по сходах, до речі, теж спалює жир. Зараз крокую, читаючи газету. А раніше піднімався бігом.

- Бігом ?!

- Вгору по сходах легше бігти, ніж йти. Відштовхуєшся - і ... летиш!

- Кажуть, наверх ТУДИ теж ведуть сходи.

- Не знаю ... Давайте розповім анекдот. До прекрасного маестро з'явився ангел: «У мене для вас дві новини - хороша і не дуже». - «Почніть з хорошою». - «Ви будете грати в раю!» Маестро зрадів. Запитує: «А інша новина?» - «Перша репетиція завтра о пів на десяту ранку». Мені подобається цей анекдот. Хоч і не готовий поки грати в раю ...