Добре відсвяткувати, дівчата: "А чого мені боятися?", - матір поїхала на передову до дочки-офіцера (відео)

"Ковбасу везу домашню, котлетки, буженінку, торти, цукерки. Ніч не спала — готувала. Не бачила дитини п'ять місяців", - каже 48-річна Олена Дворецька. 49-річчя їде святкувати з донькою. Молодший лейтенант Збройних сил 24-річна Вікторія Дворецька служить заступником командира роти вогневої підтримки у 24-му штурмовому батальйоні "Айдар". Воює в ньому з травня 2014 року", - пише Анатолій Гаєвський у статті для gazeta.ua, передають Патріоти України.

У червні 2015-го Вікторія демобілізувалася. У квітні торік пішла до ЗСУ на контракт вже як офіцер. Вікторія - перша в Україні жінка-офіцер із бойовою спеціальністю "командир механізованих підрозділів".

– Раніше навідувалась додому раз на місяць-два. Як стала командиром - рідше. Я вже б давно до неї приїхала, але вона не пускала. Казала, не можна, - говорить матір.

Потяг №126 "Київ-Костянтинівка" до травня 2014-го курсував до Луганська і мав фірмову назву "Лугань". Нині про колишній маршрут ніщо не нагадує.

- Вам не страшно в зону бойових дій їхати? - запитуємо.

- А чого мені боятися? Дитина моя воює, а мені страшно?

Напроти Олени в купе слухає розмову жінка. Вірі, на вигляд, років 55. Має темне волосся і рожевий манікюр. Їде до міста Курахове на Донеччині.

- Я от дочки. Ничего, что по-русски? Одна в Москве живет с тех пор, как война. Другая — в Киеве, полгода с ней не общались — разошлись во взглядах. В Донецке квартира трехкомнатная разбомлена, - каже.

Віра - родом із Росії. В Україні живе 30 років.

- 22 года была учителем биологии и химии, из них 10 лет — директором. У нас в школе все на русском было, только документы заставляли вести на украинском. А сейчас — и преподавать, принудительно, - говорить.

Олена пропонує Вірі бутерброд — та дістає свій. За вікном — мінус 10. У купе — спека. На ніч лишаємо двері відчинені. О 8.10 потяг прибуває до Костянтинівки. Нині це найближче до Донецька місто, куди можна дістатися поїздом.

Прямуємо до автовокзалу — через дорогу від залізничного. На маршрутці дві таблички: "Торецк — Мариуполь" і "Дзержинск — Мариуполь" зі ще недекомунізованою назвою міста. В мікроавтобусі звучить заслужений артист Росії Денис Майданов.

Відразу за межею Костянтинівки стоїть блок-пост. Автобус зупиняють поліцейські в амуніції і з автоматами. Відправляють на стоянку.

– Пару человек на проверку, – говорить один із них.

Вказує на двох чоловіків. Вони мовчки йдуть за поліцейським. За п'ять хвилин один повертається до маршрутки.

– А где второй? — запитує водій.

– Еще проверяют.

Хвилин за 20 люди в маршрутці починають нервувати.

– Что там такое, парни? — гукає водій до поліцейського. - Уже три автобуса проехало. У меня щас люди выходить начнут. Я так ничего не заработаю. Мне что, без него уезжать?

За кілька хвилин хлопець повертається. Автобус рушає.

- И зачем было переименовывать? Красивое же название было — Красноармейск, - каже жінка у сірому пуховику, коли проїжджаємо Покровськ.

95 км до Курахового долаємо за 2 год. На автостанції багато військових. Оголошення роблять російською мовою, але вже з декомунізованими назвами населених пунктів.

Чекаємо Вікторію на заправці за 200 м від автостанції. Заїжджає світло-сірий позашляховик Mitsubishi Pajero, заліплений брудом і снігом. Із водійських дверей виходить дівчина у зимових камуфляжних штанях, оливковому флісовому светрі та арафатці. З правого боку видно кобуру з пістолетом. У руках тримає букет у папері пісочного кольору. Біжить до матері. Міцно стискають одна одну в обіймах.

– Ну чого ти? - каже Вікторія. Витирає матері сльози. Цілує, дарує квіти. – Ой, ну ще в день народження ти не плакала. Сідай в машину, поїдемо бліндаж покажу. Сапьор, забирай сумки, - каже солдату, що приїхав із нею.

Той швидко вантажить багаж в авто. Вікторія обходить машину, стукає черевиком по підкрилках, сідає за кермо.

– Що ти там гупала?

– Снігу поналипало, а зараз вдарив мороз - замерзло, не можна відбити. Вчора пробували кип'ятком відливать, не помогло, – говорить Вікторія.

Матір гладить її по обличчю, поправляє волосся.

- Ти голодна? Давай ковбаси одламаю?

- У мене в машині завжди є шо поїсти, главне знайти. Будеш Баунті?

Минаємо знак "Донецьк 32 км".

– Це вже так близько Донецьк?

– Он за тими териконами - то вже не наше.

Зупиняємось у селі. Вікторія на матір одягає свій бронежилет. На ньому по ліву руку в чохлі висить ніж. Праворуч – аптечка з написом маркером "Дика".

На шляху до передової все частіше трапляються понівечені обстрілами будинки.

– Тут ніхто не живе?

– Повертаються потроху. Зараз сильних боїв немає. Он там, — показує на будинок скраю села, - господарі виїхали, зараз п'яниці живуть. Прилітає, а їм байдуже.

Виїжджаємо за село. Наближаємось до лісосмуги. Лише коли авто сповільнює хід, вдається розгледіти ретельно замаскований взводний опорний пункт.

На позиціях першою зустрічає руда кішка. Треться об ноги 61-річного бійця Леоніда Матвіїва із Калуша Івано-Франківської області. До війни працював слюсарем — ремонтував тепловози. Вдома його чекає дружина, двоє дочок, син і четверо внуків. У 2014-му Лео, так його тут звуть, не взяли до армії через військкомат, бо вже мав 58 років. Пізніше поїхав в "Айдар" із волонтерами і лишився. Служить із березня 2015-го.

- Багатенько тут наших загинуло, - говорить.

- Як воно, коли вами, дорослим досвідченим чоловіком, керує дівчина?

- Коли керує грамотно, то чому — ні? Вона і за командира роти колишнього тягнула лямку, і за нового, поки входить у курс справи. Все на її плечах.

У натопленому дровами бліндажі пахне деревиною і кавою. На мурованій пічці стоїть ще тепла турка. Під стелею — люстра з тканини, радянських часів. На стінах — дитячі малюнки. За дерев'яним столом — два 18-річні контрактники. Товариші кличуть їх жартома "падаванами" (учні джедаїв — лицарів-миротворців, персонажі фільму "Зоряні війни", - ред.).

Олена приносить із машини цукерки, м'ясну нарізку. Бійці, в першу чергу, беруться за котлети. П'ємо чай і йдемо до окремого бліндажа Вікторії.

– Не дуже прибрано, ви вже вибачайте.

Бліндаж освітлюють прикріплені до стелі світлодіодні різнокольорові стрічки. Працюють від акумулятора. Електроенергію від дизельного генератора подають лише вночі.

У "кімнаті" при вході ліворуч — буржуйка. Поруч — умивальник і велике дзеркало. Стоїть крем для обличчя, миючий засіб для посуду. На двоповерховому ліжку — коц і пухнатий довгий рожевий халат.

Вікторія сміється:

- Хлопці на День народження подарували. Кажуть, каву зранку в ньому питимеш біля бліндажика. Ще один подарунок, - бере на руки смугасту кішку.

Навпроти ліжка — вузький довгий стіл. На ньому ноутбук, велика тарілка з фруктами. Над столом — мапа.

– І не страшно тобі тут самій спати?

- Мама, тут купа бліндажів ще, рота стоїть.

– А це шо, рація?

– Ні, мама, це "тапік" називається (військово-польовий телефонний апарат, - ред.). У всіх протягнуті провода, отак нажимаєш - і говориш. У мене крутий, на кнопці. А в усіх крутити треба, як у кіно про Другу світову.

– А чому не радіозв'язок?

– У рацій обмежений радіус дії. Та й проти "тапіка" безсилі РЕБ (системи радіо-електронної боротьби, приглушують сигнал радіостанцій, - ред.).

Олена поправляє спальний мішок на ліжку.

– Боже, синтетика, не холодно? Давай я тобі матрац вишлю!

– Давай, мама, я буду отсюда на "Уралі" на ротацію їхать. У мене і так VIP-апартаменти. Майже, як кімната в общазі.

– Ну я, може, й гірше чекала.

Виходячи з бліндажа, Вікторія заглядає у вкрите пилом дзеркало. Воно — поруч із буржуйкою, витирати – марна справа, каже. У Вікторії вихідний. Для побачення з матір'ю зарезервувала номер у курахівському готелі.

– Боже, Віка, ну нашо воно тобі, ти ж дєвочка. Я вже внуків хочу. А тобі війна дорожча від мами.

– Ой, ма. Хочеш, кота свого подарую?

- Не треба, в мене вже два є, - сміється.

Їдемо польовою дорогою. Авто потрапляє в перемет і грузне у снігу. Вікторія телефонує підлеглому. За 5 хв рятувати нас зі снігу приїздить боєць на "Уралі". Витягає позашляховик.

- Віка посадила мене із букетом у джип, вділа бронік і обвозила по всій війні, - говорить Олена телефоном. - Завтра рано вже їду додому.