"Я, брате, по гриби у ліс буду в сезон щодня ходити. Це для мене - просто щастя": Ветеран АТО з Казахстану про повернення до мирного життя

"Осінь 2014 року. Луганський напрямок. «Сепарок» виявився клятим. «Ведмідь» із напарником взяли цього «язика» під час вилазки до секрету бойовиків, усіх інших у блискавичній рукопашній знищили. А його, ще сонного, сповили по руках і ногах та швидко доставили на базу", - пише Віктор Шевченко для Народної армії, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

«Сепарок», як тільки його хлопці не кололи на інформацію, — ані пари з уст. Ще й губу презирливо копилив, мовляв, бачив я ці ваші дешеві трюки. Врешті-решт у напарника «Ведмедя» терпець урвався і він роздратовано кинув побратиму: ««Корейця» треба кликати! Славко цю гниду миттю розговорить!»

«Кореєць» розколов бранця в лічені хвилини, бо знав чимало способів психічно впливати на противника, без яких він не став би майстром бою на татамі. І «язик» защебетав, як соловейко, навіть накреслив на папері докладні схеми позицій свого підрозділу.

Слава дочекався, поки той закінчить, і тихо так запитує: «Все намалював?» Побачивши ствердний кивок чолов’яги, коротким ударом послав його в глибокий нокаут.

Отетерілі розвідники тільки руками розвели: «Славко! За що? Він же все сказав! І намалював». Зазвичай неемоційний «Кореєць» відповів із непередаваною гримасою огиди на обличчі: «За те, що своїх здав. Самі бачите, його дані вбивчі. Тепер цілій роті «сепарів» гаплик».

Наступного тижня «Айдар» розтрощив ту роту вщент, взявши численні трофеї. «Кореєць» здобув для себе новенький АКМ із оптичним прицілом, із яким потім провоював цілий рік.

2015 рік. Київ. Відпустка тільки-но розпочалась, Славко перебував у пречудовому настрої. Надворі сяяло сонце. Захотілось прогулятися вулцями столиці, попити кави на Майдані, зустрітися з друзями.

Дійшовши до найближчої станції метро, «Кореєць» раптом завмер: у кроці від нього торгувала телефонними картками жінка-мрія з його снів. Він просто остовпів і стояв так доти, доки чарівна кияночка не почала на нього кидати грайливі погляди. Їй було кумедно: стоїть собі мовчки азіат у літах, та не зводить з неї по-дитячому захопленого погляду.

Олена Лініченко на ту мить не змогла і уявити, що вона, закохана, буде носити під серцем шосту дитину 52-річного азіата. Не могла і здогадатись, що всупереч добрій ніжній посмішці він один здатен покласти в жорсткому поєдинку чотирьох майстрів рукопашного бою. Мало хто знає, що Дьо отримав чорний пояс особисто від творця тхеквондо генерала південно-корейської армії Чой Хонг Хі.

Це вже на фронті, у 24-му окремому штурмовому мотопіхотному батальйоні «Айдар» вона наслухалась історій про диверсійні рейди Слави. Вона полинула туди за коханим, уклавши із військом контракт, провоювала рік у бойових порядках батальйону санінструктором. А тоді…

Тоді вона від якогось внутрішнього поштовху сховала картки й сама запросила сором’язливого «Корейця» до кав’ярні. За кавою засипала його запитаннями: «Ти хто за національністю? Кореєць?! В Узбекистані мешкав? До нас яким вітром занесло?.. А на війну як попав без громадянства України?» Славко відповідав як на духу, вже зрозумівши: кохання з першого погляду — це не байки.

…Батьків Слави депортували при Сталіні з радянського Далекого Сходу як потенційних посібників імперіалістичної Японії. Не за злочин — просто за вузький розріз очей. Вивезли в сільський район Узбекистану під Ташкентом, де Дьо і народився. Ще хлопчиськом він зайнявся боксом, потім карате, врешті знайшов себе у тхеквондо.

Строкову «Кореєць» відслужив розвідником у батальйоні спеціального призначення в Прибалтиці. А в Україну приїхав у 1995-му до сестри на Херсонщину. Коли ж побував на Закарпатті та на Чорному морі, сказав собі: «Я буду жити тут!» Це була його перша закоханість в українську землю.

Як на фронт потрапив? Тут усе просто. На Донбасі тільки-но розпочалися бої, а старші Славині син та дочка якраз отримали паспорти громадян України. Біснуватий Жириновський безперервно віщував з телеекранів, буцімто вже завтра руський солдат дійде до самого Києва. Тому він сказав дітям: «Цим шайтанам я вас не віддам. Не хочу, щоб вас тримали за «чурок»! На руках мав із документів тільки вид на проживання в країні. У військкомат із тим не підеш, тому подався в «Айдар».

2015 рік. Луганський напрямок. Бої та розвідувальні, диверсійні виходи вже почали зливатись в Славиній пам’яті в суцільну стрічку. Він командував взводом негайного реагування. Легких днів не було, але головне, що групи його підлеглих повертались із завдань без втрат. Слава Богу, воювати вони вже вміли.

З тих бойових буднів чомусь згадав, як два дні пролежав у відкритому степу під скаженими обстрілами, коли батальйон чотири дні брав Металіст. Або як сам-один взяв у полон двох кадирівців. Перед тим «Айдар» виміняв у зграї «джигітів» на їхніх полонених чотирьох своїх побратимів. Так от, всі наші хлопці повернулися без вух — ті звірі повідрізали. «Кореєць» ледве захистив чужаків від своїх хлопців на базі. Побратим Ваха мало зі штанів не вискакував, благаючи віддати нелюдей йому, щоб «поговорити». Не віддав, бо результат «розмови» бачив наперед.

«Кореєць» вкотре із групою розвідника «Стріли» полював на «абреків». Потемки прокрались у Луганськ. У «Стріли», який побачив, як на базі чеченів і донських козачків безтурботно розгулюють бородачі, аж очі заблищали. «Братику Корейцю»! Ну давай вдаримо по них «мухами», що є, та й ходу звідси!»

«Кореєць» пригнув його голову рукою: «Я старий вовк, вивернусь та річкою піду, удавшись колодою. А вас ця зграя миттю накриє з усіх стволів. Тих, хто виживе, спіймає і поріже, як скотинку. Не пори гарячки. Я і «Ведмідь» у перші бої із одними ножами ходили. Як гадаєш, чому ми живі й досі? Через те, що спочатку думаємо…»

Слава принципово не брав із собою у глибинні виходи необстріляний молодняк або того, хто був єдиним сином у родині. Точно так чинили й інші «дідугани» батальйону. Наприклад, друзяка «Сангар», підполковник із Таджикистану, та ще з десяток «афганців». Чоловіки мали безцінний бойовий досвід кількох війн, яким щедро ділилися. Знали: це правильно — якщо не хочеш зайвих жертв та прагнеш прямо дивитись в очі солдатським матерям.

«Стріла» ж воювати вмів, проте був гарячкуватим, схильним бити супостата за усяку ціну. «Кореєць» дочекався сутінків, торкнув розвідника долонею. «А тепер наш час. Рушили, з Богом…»

На базу вони повернулися без втрат із важливими розвідданими та черговим «язиком».

Січень 2017-го. Київ. «Знаєш, я після війни вже не можу тренувати дітей — відчуваю, що психіка не та. Раніше набирав групи загалом до кількох сотень пацанів. Тепер тільки консультую тренерів. Та й сам не тренуюсь. Одне тішить. Доця Діана стала чемпіонкою України з тхеквондо», — зізнається Слава під час зустрічі.

«Кореєць» переніс два інфаркти. Перший — коли він на своєму п’ятому чемпіонаті світу з тхеквондо виборов для України вже другу поспіль «бронзу». Секунданти його винесли на руках прямо з татамі. Другий — на фронті. Там отримав дві важкі контузії.

Лікарі вирішують питання про призначення йому інвалідності. Вирішується й питання про надання фронтовику громадянства. Тим часом іноді Слава возить на передову знайомих волонтерів.

Навесні він збирається перебратися жити в село Королівку під Києвом. Знайшов пристойну хатинку біля лісу. Голова сільської ради Оксана пообіцяла йому виділити ділянку під господарювання в два гектари. «Кореєць» мріє: «Я, брате, по гриби у ліс буду в сезон щодня ходити. Це для мене — просто щастя…»