"Я вже подумки з мамою попрощалася і думала, що це мій останній день у житті": Співачка та волонтер розповіла, як потрапила під обстріл на Донбасі (відео)

Патріоти України пропонують ознайомитись з інтерв’ю екс-солістки ВІА "Сливки" Алли Мартинюк в ефірі програми "Грані війни".

- Ти постійно їздиш або підтримуєш зв'язок з тими хлопцями, що перебувають на фронті. Продовжуєш допомагати вже четвертий рік поспіль?

- Так.

- Сьогодні о третій ночі. Тобто це постійний і безперервний зв'язок і допомога. На жаль, мало що змінилося в забезпеченні наших військових.

- Як ти визначаєш для себе сектор, якому допомагаєш?

- Я б назвала це сектором вогневої підтримки. Зараз все настільки погано із забезпеченням, що мені це нагадує 2014 рік. Насправді я не розумію як таке може бути, що на четвертий рік війни немає навіть найнеобхіднішого. Наприклад, заїхала бригада в Піски і вони там живуть в умовах жахливої вологості, з грибком всюди.

- Яка допомога зараз потрібна?

- Досі немає прицілів. Просять біноклі, прилади бачення. Де вони всі? Вже стільки було ввезено всього... Плівка, звичайно, щоб утеплити і закрити територію. До речі, вона є у нас в штабах і я не розумію, чому її не видають? Чому волонтери це повинні возити?

- Це поширена проблема?

- Ні, це проблема окремих бригад. Я вважаю, що це дуже залежить від командирів і командного складу. Багато військових каже, що вони подають заявки, а ті десь губляться. Ну як таке може бути? Дуже часто скаржаться на нову форму ЗСУ, в якій зараз дуже жарко. Люди в ній просто плавляться.

Але зараз набагато складніше стало збирати гроші на допомогу армії. З 200 репостів люди перевели 500 гривень.

- Чому так?

- Крім того, що люди втомилися, у бізнесменів зараз і так багато проблем з коштами. Можливо хтось розчарувався. Я не знаю, якщо чесно, але зараз настільки сильне загострення, йдуть дуже активні бої. У нас майже щодня гинуть хлопці. Це взагалі жах. По нас луплять з усього що тільки можна. Коїться просто жах. Від байдужості людей навколо стає дуже боляче.

- До цього ми говорили з одним нашим гостем про посттравматичний синдром. І тільки перед передачею ти сказала, що він у тебе вже чотири роки. Як ти з цим даєш раду і відчуваєш його?

- Я вже кілька місяців не їздила на фронт, а відправляла допомогу "Новою поштою". Зараз під час боїв мене стало жахливо підкидати і відбуваються напади панічної атаки. Якщо перші два роки я нормально на це реагувала і навіть спала там спокійно, то зараз, коли я туди приїжджаю і починаються гучні постріли, то у мене чомусь починаються панічні атаки, жахливо порушився сон і, знаєш, є внутрішнє відторгнення війни.

Я не знаю, як це пояснити. У нас дуже бояться про це багато говорити, але коли я спілкуюся з тими, хто зараз на Сході, то вони кажуть: "Нам соромно зізнаватися, що ми теж хочемо бути вдома. Нам хочеться повернутися через дику втому. Хочеться жити нормальним життям, ходити по вулиці, посміхатися і відпочивати, але ти вже не можеш це залишити. бо війна не припинилася, бо ти там потрібен".

Я б хотіла підняти проблему з ротацією, тому що у нас дійсно не вистачає військ, не вистачає медиків. Тобто люди змушені четвертий рік рятувати життя або захищати країну тільки тому, що не вистачає людей - ніхто не хоче йти зараз воювати.

- Ти сама зверталася до психолога з цією проблемою?

- Ні, даю раду сама. Хоча, звичайно, п'ю заспокійливе

- Можеш пригадати моменти, коли тобі було найстрашніше?

- Завжди страшно, коли гинуть. Це найжахливіше. І я досі це дуже важко переношу. Хлопці стійкіші до цього. Їм теж важко, але вони вже це так сильно не переживають, стали стриманіші, а для мене це завжди великий стрес.

- Ти боїшся дізнатися, що хтось ще загинув?

- Так. Найстрашніше, коли десь я майже добу перебувала під час атаки на наші позиції.

- Де це було?

- Я не хочу підставляти хлопців. Волонтерів взагалі не можна пускати на бойові позиції, а мене багато хто дивиться і слухає. Я зараз розповім, і всі зрозуміють, хто це зробив.

Можу сказати, де була останнім часом: Авдіївка, Піски, Зайцеве. Тобто це Донецький напрямок. Звичайно, було страшно, коли починалися всі ці "прильоти". Я вже подумки з мамою попрощалася і думала, що це мій останній день у житті. І якось у мене так все всередині перевернулося - чому так? Я артистка, мати двох дітей, і їжджу допомагаю, а хтось інший собі ходить по барах, у клуби нічні і йому взагалі байдуже.

Зараз серед моїх колег з'явилося дуже багато агресивно налаштованих. Нещодавно знімалася з одним актором в проекті і він почав говорити: "Ну що там твої націоналісти? Треба вбивати таких людей". Я взагалі була в шоці.

Є дійсно такі небайдужі люди як Ірма Вітовська. Вона дуже патріотична людина, але таких дуже мало. І мені неприємно, що Росія так щільно зайшла в наше кіно і шоу-бізнес.

- Росія повертається в наше кіно?

- Головні ролі зараз грають тільки російські актори.

- Ось це цікавий факт.

- Так, на четвертий рік війни. І зараз цей факт мене дуже дивує. Я розумію, що вони хочуть заробляти гроші, поєднувати політику і мистецтво, але все ж ...

- Тобто кіноіндустрія відвертається від військових тем.

- Так, але зараз є і хороша сторона: починають знімати патріотичні фільми українською мовою і про війну. Ось зараз я зніматимуся у фільмі про нашу сучасну визвольну війну. Гратиму розвідницю (з посмішкою).