Хіти тижня. "А звати її - Булька", - блогер

Нехитрі історії з життя

Нещодавно поминуло два роки, як ми живемо без собаки в подвір'ї. Остання, як і попередня, була породи «німецька вівчарка». Розумниця Альфа з малолітства прожила у нас майже десять літ. Відмінний сторож, незрадливий друг. Як не рятували її на фініші життя, возили по спецах і клініках, довелося попрощатися: рентген показав, що у неї втроє збільшилося серце.

Мене у нашій чудовій вівчарці найбільше вражала одна дивна особливість: вона патологічно, з народження страшенно боялася... грому. Либонь, це лихо по роду передалося. Тільки щось далеко-далеко гуркне, наша охоронниця уже місця собі не знаходить. А загуркоче ближче, ховається у дружини… під спідницею, рветься до хати, схороняється під ліжком. Панічно забивається у самий куточок. Найчастіше, коли с правді вдарить грім у небесах, - стрімголов і без роздумів кидається в величезну яму, котра зосталася після будівельників, з якої потім сама вибратись не може. Я змушений був неодноразово ставити драбину, піднімати її на руках. А вона ж важила кілограмів та кілограмів: поїсти ж бо любила. Особливо тлустою ставала восени, коли починали обсипатися… горіхи. Упаде спілий плід, вона навипередки з нами кидається до його: хто швидше вхопить, того й смакота. Якщо горіх здобуває вона, то плід тільки хрустить у її зубах…

Коли не стало Альфи, якось телефонує приятель з-під Києва, котрий уже після нас завів собі також німецьку вівчарку. Каже: якщо, мовляв, бажаєте, то заїдьте, щось цікаве побачите. Пішли вони на прогулянку з вівчаркою удвох у ліс гуляти, а повернулися… утрьох. До них прибився красень самець, знайомиться, виявляє до його сучки знаки особливої уваги. прийшов із ними під хвіртку. Вранці друг мій зібрався на роботу, а на вулиці біля обійстя лежить крупний вродливець – світло-чорного кольору, крупної мускулатури, з великою, просто величезною головою, з великими, карими, магдалиноподібної форми очима. Чекає на сучку. Не покинув її, так йому до душі припала…

Два тижні мій друг, прийнявши в подвір’я приблуду, розвішував оголошення на стовпах по своєму місту: у кого пропала вівчарка – обізвіться. А коли ніхто не відгукнувся, покликав мене. Ми з дружиною поїхали, лише глянули і сказали: «наш».

Це були чотири роки великого обопільного щастя. На початку щоправда, виникла була невеличка проблема: як же ж звати-величати дорогого приймака? Я виписав п’ятдесят найбільш ходових собачих імен, і тоді, коли вівчарка мирно лежала, став у неї за спиною і почав з інтервалом зачитувати імена. Жодного разу наш Барбос не зреагував. Тоді я сказав йому і всім домашнім: «будеш у нас Амуром. Позаяк ти, либонь, великий фахівець з амурних справ, і до сучки прибився додому через потяг любові…»

Амур досить швидко став відгукуватись на цю кличку. Мабуть, сподобалась йому…

Одно разу я порався біля воріт. Амур лежав поруч, контролюючи очима і величезними вухами-локаторами всю вулицю. Дорогою їхав велосипедист-школярик. Враз він різко загальмував, і зупинився біля нас. Звернувся до мене:

-Дядьку, скажіть, будь ласка, це, що Комісар Рекс, якого показують у кіно?

Я збоку глянув на свого Амура, і подумав, що він на 99,99 відсотків і справді схожий на ту вівчарку, котра знімається в кіно. Той же світлокоричневий з чорним по хребту підпал шерсті, та ж клиняста крупна морда… Ймовірно, мій пес іще дещо масивніший, бо він, як гавкне уночі, то, здається, довкруги всі лампочки на стовпах гаснуть. Хоча за характером – наймиролюбніша істота.

-Звичайно, - підтверджую, - це він і є - кіношний Комісар Рекс, хіба ж ти не бачиш?

- А я ж нашим хлопцям кажу, що це він знімається, а вони не вірять...

-А ти приводь їх сюди - твоїх хлопців. Ми з тобою як Рексові команду дамо, то він в одну мить з тих, хто не вірить штани познімає... Це він дуже вміло робить...

Амур у козирній позі поліцейського генерала слухав те все і весело зиркав, то на мене, то на юного любителя кіно...

Моя вівчарка особливо полюбляла, коли ми на вулиці з нею гуляли удвох. Тут же збіжаться хлопчаки і просять: «А-ну, скажіть нехай він гавкне…»

Я залюбки подаю команду: «Амур»! Голос!». Він сідає і у відповідь лунає такий рявкіт, що хлопчаки чманіють від задоволення, аж бризкають слиною у дикому захопленні. Пес, до речі, виконував понад двадцять різноманітних команд. У тому числі й повзав на пузі...

Усе, більше про Амура ні слова, бо надто болюче це... А був він справді надзвичайно розумною, гарно дресированою твариною. Одначе уже надто старою: з сивиною і підтертими, зношеними зубами. Здавалося, що він жив з усіх сил на радість нам. Яких лише ліків, вітамінів ми йому не давали… Амуру з часом почали відмовляти задні ноги, як кажуть, це найперша проблема німецьких вівчарок - "задній міст". Ні, краще помовчу…

І ось не так давно у нашому подвір’ї все частіше стала з’являтися маленька сучка. З породи волооких четвероногих. Не знаю, що це за витвір природи по-науковому, але на фото ви зможете побачити, оцінити…

Я примітив її давно. Вона мешкала за десяток хат від нашої. Коли не проїжджаю там автомобілем, трапляється враз із кущів вискакує таке мале й кумедне і до того дзявонить, супроводить замало не до мого обійстя. Голос дзвінкий, всю вулицю дрібним сріблом засипає. Їдучи, уважно дивлюся, аби з гніву воно мале не вскочило, бідне, під колесо…

А тут бачу по подвір’ю нишпорить. Що ж тут вишукуєш, дзвінкоголоса?

Розповіли мені сусіди, що сучка жила з бабусею. Дуже гарним, уважним охоронцем була. Старенька мала про кого піклуватися і з ким розмовляти. Але Бог прибрав жіночку, і сучка залишилася сама… Хазяйка на все обійстя...

З деяких пір я щодня чекаю на візит до мене маленької поважної гості. Як правило, готую її сніданок і вечерю.

Сказали мені люди, що на вихідні до сучки з міста приїжджає родич бабусі, його хата поруч з осиротілим помешканням небіжчиці. Звуть його Аркадій Іванович. От він сирітці-сучці привозить їжу, різні там делікатеси. Відкриває настіж двері осиротілої хати і сучка заходить до неї, розкошує доставленими харчами…

Цими днями їду вулицею і бачу, що трохи далі попереду переходить її літній чоловік, а поруч із ним біжать двоє маленьких цуциків. Один із них, здається, моя знайома сучка, з загнутим на спину хвостиком. Притискаю педаль газу. Коли порівнюяся з їхнім подвірям, вони всі утрьох якраз зайшли в обійстя, причинили за собою хвіртку і їх з дороги не видно за великим кущем бузку. Зупиняюся, і голосно кажу: «Скажіть, будь ласка, це ваші собачки?»

Чоловік озивається, а потім і повертається з обійстя, виходить на вулицю. Літ йому за сімдесят, чистий, охайний, з лукавою усмішкою…

-Ні, - каже не мої, - але я за ними приглядаю, постійно їм їсти привожу. Вони, так би сказати, знаходяться під моїм патронатом… Сироти...

-Так ви, мабуть, Аркадій Іванович?

Чоловік дивується звідкіля я його знаю, але підтверджує, що це справді він. Дві собачки у нього під ногами уважно слухають нашу розмову. Він нагинається, і одну з них бере на руки. Виявляється, що це якраз моя добра знайома. Я вже якийсь час пригощаю смачними стравами і тепер оглядаючи мене, сказати б, віч-на-віч вона мимоволі смачно облизується…

Зауважу, що сучка… інвалід. У неї майже немає одного ока. Хоча, коли вона дивиться на тебе, то можна побачити, що в примруженому оці зблискують ті самі вогники, які можна спостерігати й у здоровому, балухатому органі. А ще в неї якісь проблеми з зубами. Ряд їх білих і дрібненьких постійно виглядає з-під правої губи. Вона там, напевне, немає прикусу, але курячі кістки потрошить залюбки. Через це каліцтво складається таке враження, мовбито сучка постійно… посміхається. І це просто забавно. Але загалом вона цілком здорова, навіть гарно вгодована. Мала й цуценят уже.

-Осиротіла вона, - зі співчуттям каже мій новий знайомий, - ось усі, хто як може підгодовують її. Я спеціально приїжджаю з торбою харчів для Бульки.

-О! Її так цікаво звати? Булька?

-Еге ж. Булька. Бабця її так називала. Вона дуже гарно реагує на цю кличку, - розповідає Аркадій Іванович. - І хати своєї не покидає, пильно сторожить. Сюди ніхто й ногою не ступить. А в неї тут є і помічниця – її рідна сестра. Мешкає в сусідньому обійсті. В разі чого, піднімають вони удвох такий страшний лемент, що будь-кого від своїх хат відгонять…

Звертаю увагу на сучку, яка присіла під ногами Аркадія Івановича. Ще один собачий інвалід. Як і Булька зі своїми недоліками такою народилася на світ Божий. У неї три ніжки. Четверта є, але вона якось неприродньо витягнута вгору і вперед. Таке враження, мовбито вітається з вами. Подібна до скульптори, якою зображають на пам’ятниках коней начебто у русі. Як у того лошака, що на ньому красується безпощадний і кривавий більшовик Щорс у Києві. Коли сучка біжить, то ця зігнута в коліні ніжка простягнута вперед. Але вона їй зовсім не перешкоджає в русі...

Під час цієї розмови-оглядин проїжджає дорогою старенький «Жигуль». Коли він порівнявся із нами, тринога сучка враз зривається і створює такий дзвінкий лемент, що хоч вуха закривай. Булька тут же виривається з рук Аркадія Івановича і стрімголов стрибає на землю. З переможними криками кидається навздогін сестрі. Маленькі, але тлусті пси гонять «Жигуля» метрів із триста, і звідтіля задоволені, голосно попчихуючи, повертаються назад.

-Ще одне авто прогнали з вулиці, - весело каже Аркадій Іванович. - Ви ж зверніть увагу, вони надто швидкі. Тринога не дасть себе перегнати Бульці...

-Ми з дружиною, - повідомляю йому, - приглядаємося до Бульки на предмет того, аби її, так би сказати, удочерити…

-Та ви що, - тут же противиться мій новий знайомий. - Лєна нізащо вам не віддасть загальну улюбленицю. І я також проти. Бульці тут просто добре і вільно живеться. Її ніхто не ображає…

-А Лєна, даруйте, це хто?

-Лєна, це її хазяйка, - Аркадій Іванович виразно показує на триногу калічку, - яка і здійснює головне шефство над Булькою. Ні, ми її в обіду не дамо, і нікому також… Без неї бабусину хату просто рознесуть.

Дружині приношу додому не зовсім радісну новину. Кажу:

-Булька нарешті попросилася до мене на руки, як її погодував. Любить, щоб її голубити. Але ось взяти в своє обійстя її нам не дозволять. Вона має жити поруч із сестрицею, стерегти своє обійстя. У когось там є навіть синок від їхнього роду. Можливо, і для нас колись народиться...

- Що ж, - каже моя господиня, - їм видніше. Але смачні обіди для Бульки ми все одно будемо готувати. Я її припрошувала якось заглянути до хати, вона не хотіла, мабуть, боялася, а ось нині чую: чап-чап іде по паркету. Бачиш поїла, за собою не прибирає…

***

А це ж і є та сама Булька власною персоною...

Світлина від Olexandr  Gorobets.

"Ударят химией по химии. Оккупанты задумались над строительством еще одного химического завода в Армянске", - Кримський бандерівець (фото)

п’ятниця, 21 вересень 2018, 8:30

"Фигурант дела Веджие Кашка 65-летний крымскотатарский активист Асан Чапух, которого оккупанты задержали 23 ноября 2017 года, держит голодовку шестой день с требованием к медсанчасти СИЗО Симферополя оказать ему немедленную медицинскую помощь. Состояни...

Хіти тижня. "Меня не интересует политика" - типичная фраза, которую я услышала за 5 недель, проведенных в России", - блогер

п’ятниця, 21 вересень 2018, 2:00

Життя росіянина нагадує розповідь про пацієнта дурки, якого тримають в гамівній сорочці, але годують, тішать розповідями про його винятковість і лякають ворожим світом за вікном, і йому по-справжньому починає здаватися, що його люблять та піклуються.