Хіти тижня. Бо Крим - це Україна: "​Я офігів, скільки "слов'ян" написало мені, щоб допомогти українським морякам. А я вважав, що, крім кримських татар, ніхто там Україну не підтримує", - Осман Пашаєв

Патріоти України пропонують ознайомитись з публікацією кримськотатарського діяча та публіциста Османа Пашаєва про реалії окупованого півостровуа.

Я офігів, скільки "слов'ян" із Криму написало мені, щоб допомогти українським морякам. А я вважав, що, крім кримських татар, ніхто там Україну не підтримує

Про правду і міфи. Правда в тому, що кримські татари навіть в умовах заборони Меджлісу, "Хізб-ут-Тахрір" і громадських організацій, які не вписалися в путінську Росію, живуть як мережевий організм. Доказ – люди під "судом" над українськими моряками в Сімферополі.

Міф. Майже п'ять років я вважав, що, за рідкісним винятком, крім кримських татар, нікого, хто підтримує Україну, там уже немає. Виняток – архієпископ КП Климент і його паства. Коли виникла необхідність термінової допомоги, мені написала така кількість людей зі слов'янськими (некримськотатарськими) іменами і прізвищами з Криму, що я офігів. Стільки "слов'ян" із Криму не писало відтоді, як я був репортером рейтингових київських телеканалів.

Українці, росіяни – громадяни України некримськотатарського етнічного походження в Криму. Вони неорганізовані, у них немає розгалужених горизонтальних зв'язків, вони бояться більше, ніж багато кримських татар. У них немає спадкового досвіду боротьби з режимом, історії повернення з депортації і протистояння владі. Для багатьох російська окупація – перший досвід незгоди. Найімовірніше, вони не будуть ходити на суди, стрімити і підставлятися під репресивну машину. Вони не говоритимуть публічно. Але настають моменти, коли вони переборюють свій страх і пишуть у приват у Facebook, розуміючи, що немає гарантії безпеки такого спілкування. Вони хочуть допомагати без героїзму. І вони заслуговують на підтримку і визнання того, що існують.

Я бачив пост, як укотре житель Севастополя посипав голову попелом через те, що не звертав уваги на приниження кримських татар у доокупаційний час: не громадянське, а колективне. Не треба нічим посипати голову. Жити з почуттям провини перед кримськими татарами теж не потрібно. І впадати в ейфорію, називаючи нас "справжніми братами" на контрасті з "несправжніми", не потрібно. Потрібні рішення. Перш за все, із відновлення колективних політичних прав – національної автономії. В умовах окупації – це мрія. Але ми живемо мрією і для нас вона – головний мотиватор. Вибачте, рідко використовую це безглузде "ми", але зараз той випадок.

А з реально здійсненного – порятунок кримськотатарської мови. Без спеціальних тепличних умов із вкладеннями грошей їй залишилося жити недовго. Мені здається, виробництво конкурентоспроможного контенту кримськотатарською та адаптація нею найкращого світового контенту – єдиний шлях реанімації. Це дорого, але робити це потрібно нашій країні – Україні. У кримських татар грошей на це немає.

Не тому, що кримські татари голосували за Чорновола і незалежність, протистояли Мєшкову, стали в позу під час першої путінської провокації на Тузлі, носили їжу в українські військові частини 2014-го, виходили на мітинги, ігнорували "референдум", сіли в тюрми або першими вчора кинулися на допомогу українським морякам... Хоча, напевно, і тому теж.