"Це було у далекому 1987 році. Пригадую, як наша вчителька постійно глузувала над українськими словами", - Інна Коляденко

«Виховна патріотична бесіда»

Це було у далекому 1987 році. Я, як одна з багатьох школярів, навчалася в російськомовній школі. Рідну мову тоді починали вивчати як іноземну з другого класу лише двічі на тиждень. Я пригадую, як наша вчителька постійно глузувала над українськими словами. Також не уникала можливості сказати щось на кшталт «ну кто такоє прідумал?», «ну што за слава такіе смешниє?», «ну как такоє можна сказать?», «язик сламать можна», «ета мова никаму не нужна» та інше. Уроки української у нас проводились російською мовою з постійними знущаннями та поплюженнями.

Звісно, ми не могли любити такі уроки. До того ж вони за розкладом завжди були останніми. Це робилося для того, щоб не створювати проблеми тим учням, батьки яких написали офіційну відмову від вивчення мови. Навіть в цьому відчувався певний статус другорядності української. Так за кілька місяців більшість моїх однокласників зненавиділи мову й почали просити своїх батьків написати відмови.

Після одного з таких уроків я вийшла зі школи. На мене вже чекала моя мама. Я знала, що йти доведеться дуже швидко, бо у мами закінчиться обідня перерва і вона може спізнитися на роботу. А ще починав накрапати осінній дощик. Тому, не роздумуючи довго, я вирішила одразу виплеснути все, що у мене накипіло за цей час. Мене насамперед цікавило для чого нам вчити українську мову, якщо нею ж ніхто не говорить і навчання російською? До того ж я була переконана, що ця мова смішна й недотепна.

В мить моя мама зупинилася й різко відпустила мою руку. Вона стала навпроти мене, подивилася таким поглядом, наче я скоїла тяжкий злочин. Я не могла збагнути що сталося. Мама повідомила, що ми вже нікуди не поспішаємо і я маю дещо послухати. Вона сказала, що зараз буде «виховна патріотична бесіда». Я дивилася на неї, а на мої щоки падав холодний дощ. Я вже не пам’ятаю скільки часу пройшло й що саме казала мама. Я лише пам’ятаю, що ми змокли вщент і мама спізнилася на роботу. Але цей день вкарбувався в мою пам’ять не цим. Я дуже чітко для себе відчула важливість всього того, що стосується мови. Я вперше по-справжньому збагнула, що так само як є рідні люди, є рідна країна і є рідна мова. А нав’язана вчителькою відраза до мови змінилася на відразу до самої вчительки.

З тих пір пройшло багато років та багато чого змінилося. Моя мама померла, а я стала громадським діячем. Наразі моя діяльність пов’язана з організацією різноманітних патріотичних заходів. Деякі з цих заходів так і називаються «Виховні патріотичні бесіди». Я усвідомлюю, що не всі мої слухачі запам’ятають те що я розповідала. Головне, щоб у кожного залишилося відчуття важливості всього того, що стосується мови.

З любов’ю до України, Інна Коляденко.