1000 років тому кияни розмовляли українською... Руська земля - ядро української державності: Як видатний філолог довів наше першородство і спростував міфи про пробатьківщину "великоросів" з "окраіннимі маларосамі"

Одного дня 1688 року московський патріарх Іоаким упав у спокусу. Він лютував, несамовито кричав і тупав ногами. Неблагочинну поведінку святійшого спричинила книга намісника Києво-Печерської лаври Антонія Радивиловського “Вінець Христов“: ця збірка проповідей про життя згідно з Божими заповідями була написана українською мовою.

Прийшов до тями патріарх Іоаким лише тоді, коли всі примірники “Вінця Христового” були спалені у величезних багаттях на вулицях Москви. Разом із проповідями Радивиловського у московських багаттях також згоріли твори видатних українських богословів – Петра Могили, Лазаря Барановича та Інокентія Гізеля. Позаяк і вони були написані українською мовою.

Невдовзі по тому, 1690 року, Московський собор наклав “проклятство і анафему, не точію сугубо і трегубо, но і многогубо” на книги означених просвітників, додавши до списку ще з десяток київських богословів. Причина анафеми та сама – українська мова.

Сотнями отаких анафем, заборон та указів Московщина упродовж століть намагалася поховати мову, яка незаперечно свідчила про національну самобутність, культуру та історію українців.

Апогеєм боротьби стала теза з Валуєвського циркуляру (1863 рік): “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”.

Паралельно із заборонами та указами імперія продукувала численні лжевчення, якими закладала фундаменти своєї головної ідеології, знаної нині як “русскій мір”.

Наріжним каменем цієї ідеології стало найпопулярніше псевдовчення ХІХ століття – так звана “теорія журналіста Погодіна і філолога Соболевського”. Згідно з цією теорією, у Києві Х-ХІІ століттях жили росіяни, розмовляли російською мовою і написали всі літописи княжого періоду. Після татарського погрому 1240 року росіяни переселилися на північ, а на їхнє місце прийшли з-за Карпат предки українців.

Цю теорію широко пропагували у московській пресі, викладали в університетах, і, понад те, її взяли на озброєння московські історики Соловйов та Ключевський.

Із потужними науковими аргументами проти цього лжевчення одразу виступили перший ректор університету Святого Володимира Михайло Максимович і професор історії Володимир Антонович. Далі – історик Михайло Грушевський і мовознавець Павло Житецький. Але найбільш нищівного удару теорія Погодіна-Соболевського зазнала від титана мовознавчої науки – Агатангела Кримського, на той час професора Московського інституту іноземних мов, блискучого знавця понад 60 мов.

Сьогодні – 153 роки від дня народження Агатангела Юхимовича Кримського (нар. 15 січня 1871 р., м. Володимир на Волині).

У своїй фундаментальній науковій статті “Філологія і погодінська гіпотеза” (1904 рік) на підставі скрупульозного дослідження мови стародавніх літописів видатний вчений довів таке:

• Писемні пам’ятки княжої Русі ХІ-ХIV століть свідчать, що в Києві розмовляли українською мовою.
• Мова сучасних українців – нащадків русичів – свідчить про їхню споконвічну племінну єдність від берегів Прип’яті і до берегів Чорного моря, від Дніпра і до Карпат.
• Заперечувати факт української мови – розмовної мови стародавнього Києва – можуть лише особи, які “до науки домішують політику і у храмі науки є не жерцями, а торгашами”.

Згодом, коли Агатангел Кримський на запрошення академіка Володимира Вернадського переїхав до Києва і став (разом із Вернадським) одним із засновників Української академії наук, він опублікував “Нариси з історії української мови”, у співавторстві з академіком Петербурзької академії наук Шахматовим. У цьому академічному виданні є просте й логічне пояснення щодо давності української мови: “коли українці і до сьогодні утворюють свій давальний і місцевий відмінок однини з перехідним зм’якшенням (на дорозі, дівці, кожусі), коли вони і досі зберігають кличний відмінок (дівко, чоловіче, коню), коли вони досі зберігають давальний відмінок на -ові (чоловікові), то цілком зрозуміла річ, що так воно було і в ХІ віці”.

Показово, що у 1980-х роках правильність висновків Кримського підтвердило відкриття графіті – оригінальних написів ХІ століття на стінах Софії Київської. У цих тисячолітніх написах, як і в текстах стародавніх літописів, також представлений кличний відмінок (Пантелеймоне, Онуфріє, Софіє), давальний відмінок на -ові (Петрові, Павлові, Борисові) і ще безліч прикладів мовних форм, які дотепер живуть в українській мові.

Відкривач і дослідник графіті, доктор історії Сергій Висоцький, у своїй монографії публікує висновки, які цілком збігаються з висновками академіка Кримського: “населення Руської землі – русини – це предки українців”. І ще одне:

“РУСЬКА ЗЕМЛЯ БУЛА ПОЧАТКОВИМ ЯДРОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ”.

Сьогодні ці знання мають особливу вагу і силу.

Бо, з одного боку, найпотужнішою інформаційною зброєю окупантів лишається ідеологія “русскій мір” з її головними тезами: “ніколи не існувало ані України як держави, ані українського етносу, ані української мови. Ви – росіяни”.

А з іншого, в Україні постають нові теорії нових “погодіних”, які заявляють, що княжа “Русь не була ані російською, ані українською” і що української мови в ті часи “не существовало”.

І на жаль, у відповідь на це сучасні академічні інституції України – ні пари з вуст.

Інститут мовознавства НАН мовчить, Інститут української мови НАН мовчить, Науково-дослідний інститут українознавства мовчить. Причину цього мовчання у розпал війни за ідентичність зрозуміти складно.

Чи тому, що за 33 роки незалежності не напрацювали власних досліджень у темі давності української мови? Чи “какаяразніца”? Чи досі невпевнені у тому хто буде переможцем у цій війні?..