Байден розуміє слабкість Путіна, але все ж боїться спровокувати Третю світову війну, - дипломат Брайза

Ключова історія – наслідки великого саміту у Вільнюсі. Чому, на вашу думку, президент Джозеф Байден все-таки не наважився на так званий дуже чіткий проукраїнський порядок денний - зокрема йдеться про безпосереднє членство України в НАТО. Розшифруйте цю надзвичайно важливу стратегічну дискусію, стратегічні наслідки не лише для України, а для безпеки всієї Центральної, і не лише Центральної Європи.

Стратегічні наслідки є великими і позитивними як для України, так і для НАТО. На початку російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року, про такий результат можна було тільки мріяти. Пригадуєте, як вагалися друзі і майбутні союзники України щодо надання будь-якої суттєвої військової допомоги. Сьогодні ми маємо: обіцянку G7 продовжувати надавати значну військову допомогу та

чітке зобов'язання об'єднаного Альянсу підтримувати Україну, доки вона не переможе Росію.

Але, зважаючи на це, і на той факт, що я був присутнім на Бухарестському саміті у квітні 2008 року, мене розчарувала позиція президента Байдена та Олафа Шольца, чия попередниця Ангела Меркель заблокувала план дій щодо членства для України та Грузії в Бухаресті, адже зараз з'явилися повідомлення про те, що саме США та Німеччина не погодилися співпрацювати з іншими союзниками щодо формулювань, які б підкреслювали, що Україна отримає запрошення, як тільки буде закінчена війна. Це стратегічна помилка, і, на жаль, досвід Бухарестського саміту нам не допоміг її уникнути.

Путін розпочав не просто таку собі локальну війну – Путін розпочав ледь не екзистенційну війну, від якої залежатиме існування України, від якої залежатимуть кордони західного світу на сході тощо. Наскільки жорстко буде готовий грати президент Джозеф Байден? Для України членство в НАТО – це насамперед 5-та стаття. Наразі ми отримуємо аналог, гарантії безпеки. Але ж гарантії безпеки – це не те саме, що 5-та стаття.

Перш за все, невизначеність завжди має вирішальне значення у випадках, коли йдеться про гарантії безпеки, які не відповідають 5-тій статті. Важко передбачити, і

Байден ніколи не скаже нам, коли США вдасться до сили у випадку з Україною,

адже вона вже перебуває в стані жорстокої війни. Байден налаштований стратегічно, але він стримує себе через страх, що Путін спровокує Третю світову війну або що він зможе заявити, що Росія воює з НАТО. Втім Путін уже це робить. Він погрожує ядерною зброєю, і ми відчуваємо його блеф. Він вкотре каже всім, що Росія не воює з Україною, а з цілим альянсом. Тому мені справді невідомо, чого боїться президент Байден. У нього просто є певний емоційний страх перед його залученістю у ядерному конфлікті. Радник з національної безпеки Джейк Салліван заохочує президента Байдена рухатися у правильному напрямку, але на цьому поки що все. Військова підтримка, яку США надали Україні, є абсолютно безпрецедентною, і США разом з Великобританією очолили альянс. Проблема в тому, що таке самостримування або страх спровокувати прямий конфлікт з Росією призвело до того, що значна частина цієї суттєвої допомоги надійшла в Україну надто пізно. Якби все це було надано Україні з самого початку, Україна була б у набагато кращому становищі на полі бою, ніж вона є сьогодні. І тому тиснути на Україну, щоб та розпочала свій контрнаступ без повітряного прикриття, видається дуже нерозумним рішенням з військової точки зору, яке значно ускладнює життя України.

Не хочу бути невдячним, ми в Україні загалом віддаємо належне нашим друзям – нашим західним партнерам. Якби не їхня своєчасна допомога більшість, людей були б убитими, дуже багатьох розстріляли б, показово стратили чи повішали. Ми отримали допомогу, та водночас ми свідомі, що цієї допомоги, можливо, недостатньо. Також розуміємо, що, для того щоб стратегічно вирішити хід кампанії, нам потрібна авіація – ті самі F-16. Для того щоб нищити ворожі логістичні центри, нам потрібні системи ATACMS. Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Залужний дуже чітко про це говорить, зокрема в тих інтерв’ю, які вийшли на Заході. І в Пентагоні, і в Білому домі розуміють, про що говорив генерал Залужний.

Як я уже згадував, дійсно нерозумно і нерозважливо для нас у США і в НАТО тиснути на Україну або робити певні судження щодо швидкості її контрнаступу, щоб мати змогу виправдовувати подальшу військову підтримку, особливо коли ми не готові надати винищувачі F-16 для забезпечення повітряного щита, який так необхідний для успішного наступу або контрнаступу. Отже, коли йдеться про військове планування, ми робимо кроки, які не зовсім раціональні. Щодо ATACMS, звичайно, вони вкрай необхідні для збільшення дальності артилерійських обстрілів. Ми пам'ятаємо, як ще до того, як США надали HIMARS, російська артилерія просто розносила українські міста. І як після перших днів їхньої роботи, Росія була змушена припинити свою жорстоку тактику воєнних злочинів. Тому без ATACMS не обійтись, якщо ми хочемо мати можливість вражати російські високоцінні мішені, які загрожують Україні. Чому вони їх досі не доставили, знову ж таки гадаю, що йдеться про самостримування. Адміністрація Байдена побоюється, що якщо надати F-16, Росія заявить, що вона перебуває у стані війни з НАТО і наважиться на ескалацію. Адже Росія нічого не зробила, коли Захід перетнув усі свої червоні лінії щодо військової підтримки України. Стосовно ATACMS, то побоювання полягають у тому, що більша дальність дії може дозволити Україні вражати цілі на території Росії, що потенційно може призвести до розширення географії війни. Цей аргумент є хибним, оскільки по-перше, Україна пообіцяла цього не робити, а по-друге, тому що Україна вже завдає ударів по території, яку Росія незаконно вважає російською, чи то по чотирьох нібито анексованих областях, чи то по Криму. Тому аргументи, які адміністрація Байдена використовує для самопереконання, чому не варто посилювати військову допомогу, є контрпродуктивними і просто не мають жодного сенсу.

Повертаючись до попереднього питання, я розумію, чому НАТО не готове запросити Україну приєднатися до Альянсу, як тільки закінчиться війна, адже це може дати Путіну привід продовжувати війну якомога довше, але він і так уже вирішив це зробити. Тож цей аргумент також є лише відволікаючим маневром. Ми повинні були надати Україні більше ясності, щодо того, коли її запросять до НАТО, і ми, безумовно, повинні були надати F-16 та ATACMS ще задовго до того, як Україна почала свій контрнаступ.

Сміливості Байдену вистачить?

Байден добре розуміє розрахунки Путіна, зневажає його, називає його військовим злочинцем, зрештою він ним і є. Байден очолив Альянс, який перетнув кожну з червоних ліній Путіна, зокрема коли Путін повсюдно лякав ядерною зброєю. На мою думку, Байден загалом доволі хоробрий, втім дозволяє Росії стримувати себе, бо намагається утримати цілісність НАТО. Він знає, що Німеччина насправді не хоче заходити аж так далеко, як йому б хотілося, тоді як Польща і країни Балтії готові піти набагато далі у прискоренні вступу України до НАТО та наданні їй необхідного озброєння. Він знає, що Путін планує виграти якомога більше часу в надії, що НАТО дасть тріщину. Тому Байден намагається убезпечити Альянс, навіть якщо його кроки видаються мені тут у Стамбулі доволі стриманими.

Ви знаєте, як працюють росіяни - йдеться про ті чи інші переговірні моменти. Хотілося б дізнатися про динаміку: з чим Путін виходив на початку війни, з якими пропозиціями, та які вони тепер, наскільки змінилися путінські апетити. З другого боку, в України дуже чітка, прозора позиція: ми вимагаємо повернути наші землі й відшкодувати наші збитки.

Цілі Путіна змінилися від його дійсно божевільного прагнення захопити Київ всього за кілька днів і, по суті, знищити українську націю - до того, щоб просто протриматися і не допустити знищення своїх військових на полі бою допоки США та їхні союзники по НАТО, а також інші друзі по всьому світу не втомляться надавати допомогу Україні. Цілі Путіна уже не настільки злочинні, які тільки можна собі уявити,

це уже не геноцидальне прагнення знищити українську націю, тепер вони спрямовані на його особисте виживання.

Заколот Пригожина вразив його наповал та добив моральний дух російських військових. Уявіть, що ви російський солдат на передовій у цій жорстокій війні, вас розривають на шматки українці та їхні західні друзі, які їх постачають потужне озброєння, і тут ви бачите як, скажімо, в Бахмуті, група ваших колишніх товаришів робить найекстремальнішу річ, яку ви, як солдат, в принципі могли б зробити, йдеться про зраду, про спробу повалення уряду, однак Путін закриває на це очі. Їм дозволено нині розгулювати на волі. Чи може щось ще глибше підірвати моральний дух російських збройних сил? В оточенні Путіна є багато людей, які явно хочуть, щоб він пішов. І тому я думаю, що зараз його метою є просто вижити.

Те, що ми явно недостатньо цінуємо в боротьбі України проти Росії, - це те, як багато вона зробила для нас у військовому плані. Тімоті Еш, блискучий фінансовий та стратегічний аналітик, пару днів тому зробив коментар. Він сказав: "США інвестували 50 мільярдів доларів у військову підтримку України, але українські солдати знищили набагато більше російської техніки і погіршили військовий потенціал Росії, що це в кілька разів більше, ніж 50 мільярдів доларів, які США надали Україні. Отже, виходячи з суто економічної точки зору, інвестиції США в українську армію були глибоко в інтересах США, і в наших інтересах, звичайно, щоб Україна не тільки вижила, але й перемогла у цій війні, а відтак стала членом НАТО.

Ми розуміємо, що ми перебуваємо в стані надзвичайно важкої війни. А Захід намагається не втягнутися. Але є відчуття, що Росія в стратегічному плані вже не може запропонувати нічого, щоб осягнути якусь перемогу. Вона може лише затягувати війну, але як довго це може тривати? Путін імітує готовність вести ледь не столітню війну проти України, проти Заходу. Питання, звісно, у ресурсах. Ми розуміємо, що ресурси російські й ресурси українські – це одна справа, а ресурси, наприклад, євроатлантичної спільноти й ресурси Путіна – це непорівнювані речі. Як довго Путін може намагатися продовжувати війну?

Оскільки Путін програє цю війну, він готовий вести її рівно доти, доки його хтось не зупинить. Зі стратегічної точки зору він, безумовно, зазнав найбільшої поразки в історії Росії з часів розпаду Радянського Союзу. Він отримав удвічі довший кордон з НАТО, ніж до війни. Нині Україна як ніколи рішуче налаштована на вступ до НАТО і на те, щоб бути успішною пострадянською державою-сусідкою, яка є альтернативою злочинному клептократичному режиму Путіна. І це найбільший страх Путіна - успішна, демократична, процвітаюча Україна, яка врешті-решт стане членом НАТО. Він не може зупинити цей процес, тому буде продовжувати боротися якомога довше, сподіваючись, що Україна втомиться, що всі ми, США і наші союзники на Заході, втомимося, і перестанемо надавати Україні підтримку. Однак цього ніколи не станеться.

Російська економіка стрімко погіршується. Доходи від продажу вуглеводнів у першому кварталі цього року були на 47% нижчими, ніж торік. Бюджетний дефіцит зростає, рубль різко впав у ціні, а тут ще й спроба державного перевороту. Путін, м’яко кажучи, наляканий. Він робить те, чого ніколи раніше не робив, наприклад, намагається показати російському народу, що він його любить. Ось чому він їде до Дербента, обіймається там з людьми, і це тоді коли навіть його найближчі радники перед тим як з ним зустрітись мають бути на карантині протягом двох тижнів, тому що він так параноїдально боїться захворіти. Путін наляканий і буде продовжувати боротися, поки матиме змогу. Однак залишилось йому недовго, значною мірою завдяки дивовижній хоробрості та звитязі українських солдатів та допомозі друзів і майбутніх союзників по НАТО.

Ми не повинні здригатися від його чергової згадки про ядерну зброю. Він любить говорити, що якщо його загнати в кут, тоді він здатен на все. Що ж, він був загнаний в кут під час повстання Пригожина, і що він зробив? Він злякався і відпустив Пригожина, а його солдатів, мабуть, помилував. Тобто коли його загнали в кут, він просто здався. Так що червоні лінії Путіна нічого не варті.

Які найкращі сценарії гарантій безпеки для України?

З раціональної точки зору, якщо згадувати про Будапештський меморандум, жодна з цих обіцянок не має значення, якщо НАТО та інші друзі України не продемонструють реальну готовність надати Україні будь-яку військову підтримку, якої вона потребує, щоб не допустити перемоги Росії. На даний момент бачимо безпрецедентну допомогу у вигляді бойових озброєнь. У майбутньому все буде по-іншому. З Україною буде пов'язана ціла мережа зв'язків у сфері політичної безпеки, а найголовніше - буде членство в НАТО, яке однозначно означатиме, що напад на Україну буде нападом на весь Альянс. А поки ми цього не досягли, головне, щоб НАТО і США та їхні друзі, такі як Японія і Південна Корея, переконливо запевнили, що якщо все продовжуватиметься так, як зараз, то є ціла коаліція охочих країн, які не будуть просто спостерігати осторонь. Були розмови про те, що деякі члени НАТО можуть надати військову допомогу на місцях. Повідомляється, що коли Путін погрожував застосувати ядерну зброю, Білл Бернс, очільник ЦРУ, поїхав до Москви і сказав, що якщо ви це зробите, то США втрутяться у військовому плані і зрештою знищать вашу армію умовно кажучи. Такі погрози, на мою думку, заслуговують на довіру. Це гарантія безпеки для України, що якщо Путін застосує тактичну ядерну зброю, США знищать російську армію. Це справжня гарантія безпеки, якою Путін не знехтував, і вона набагато важливіша за будь-які слова в комюніке НАТО чи будь-якому меморандумі.

Ми можемо в Україні довіряти нашим американським «друзям» – Джейку Саллівану та Вільяму Бернсу? Ви знаєте тих людей, охарактеризуйте їх.

Звичайно. Я мав нагоду неодноразово працювати на Білла Бернса. Він один з найбільш креативних, скромних, надійних дипломатів, чиновників чи людей, яких я коли-небудь зустрічав. Йому можна довіряти на всі 100%, як і Джейку Саллівану. Джейк чіткий у своїх висловлюваннях, коли всі за межами Білого дому намагаються підловити його запитуючи, чи хочете ви, щоб Україна перемогла? Відповідає він дуже обережно і послідовно, мовляв ми хочемо зміцнити Україну, щоб вона не зазнала поразки, зміцнити настільки, щоб вона була готова до перемовин з Росією про припинення війни. Тож він чесний і йому можна довіряти. Разом із тим, його стратегічний фундамент можуть підкопувати погрози Росії та Путіна, і це сумно. Видається, що він не засвоїв уроки історії Східної Європи, маю на увазі Україну, країни Балтії та Польщу. Він не вник в історію того, що професор Снайдер називає "кривавими землями". Без такого розуміння, не можна засвоїти найважливішого уроку, який полягає в тому, що мова, яку розуміє радянський чи російський лідер - це мова страху.

Якщо вони можуть вселяти в нас страх, вони будуть продовжувати тиснути. Якщо ми зможемо вселити в них страх, вони зупиняться.

Це урок, який, на мою думку, Джейк ще не засвоїв. Щодо Білла Бернса, який був моїм керівником у Москві, гадаю, що він все це дуже добре розуміє.

Просто позиція Джейка Саллівана дещо відрізняється від тієї позиції, яка була, наприклад, у полковника Хауза сто років тому. Ці люди наближені до президентів, ці люди впливають на формування зовнішньої політики та мають абсолютну, на 99%, довіру свого президента. Але дещо дивні сигнали доводилося чути, і часом складалося враження, що Джейк Салліван радше пригальмовує певні ініціативи з боку державного секретаря Ентоні Блінкена й очільника Пентагону.

Потрібно розуміти, як працює зовнішня політика США на цьому рівні. Я дійсно провів чотири роки в штаті Ради національної безпеки при президенті Буші, і в мої щоденні обов'язки входило допомагати тодішній радниці з національної безпеки Кондолізі Райс. Отже, робота радника з національної безпеки полягає насамперед у тому, щоб консультувати та спрямовувати думки президента. Адже держсекретар Блінкен може мати одну думку, міністр оборони Остін - іншу, директор ЦРУ Бернс - ще іншу, а міністр фінансів Єллен - свою. Зрештою, всі ці точки зору необхідно скоординувати та узгодити з точкою зору єдиної особи, яка приймає рішення, а це - президент Байден. Отже, робота Джейка Саллівана полягає в тому, щоб координувати всі зустрічі, обговорення, точки зору, представляти їх президенту Байдену, пояснювати їх, радити йому - адже він радник з питань національної безпеки - а відтак очікувати на рішення, які прийме президент, що і відбувається. І я думаю, що саме президент Байден керується неоднозначним страхом спровокувати Путіна до Третьої світової війни. Він боїться, що Путін застосує ядерну зброю, що, на мою думку, є проявом самостримування. Байден також боїться дати Путіну ще один привід звинуватити НАТО в тому, що саме Альянс є його супротивником у цій війні, а не Україна, і, нарешті, Байден дійсно боїться, що не зможе втримати згуртованість НАТО щодо українського питання. Він добре розуміє, що країни НАТО та інші партнери змогли надати таку визначальну для України допомогу тільки завдяки їхній солідарності, саме вона послаблює Путіна і дає зрозуміти, що його основна мета в цій війні з крахом провалилася. Натомість, він отримав збільшене, сильніше НАТО, більш об'єднане з Україною, яка знаходиться на шляху до членства. Такого він не бачив у найстрашнішому свому сні.

Отже, Байден усвідомлює, що для досягнення перелічених мною цілей, він повинен підтримувати єдність НАТО, і якщо він наполягатиме на діях, які інші члени НАТО вважають занадто провокаційними, то ризикує призвести до розпаду НАТО, що є неприпустимим для України.