Без фокуса. Чим під час війни небезпечна суперечка про антикорупцію й ефективність держави - ДТ

Протягом останніх тижнів, після заклику журналіста й військовослужбовця Павла Казаріна не зводити всі проблеми держави до корупції, а подумати насамперед про національну безпеку, в мережі розгорнулася досить показова дискусія.

Інтелектуали активно постять: мовляв, так і є, досить без кінця махати прапорами — війна! Знавці державного управління дружно акцентують увагу на управлінській некомпетентності й різного виду дисфункціях, «ліквідація яких не менш важлива, ніж боротьба з корупцією». Маститі лідери суспільної думки з історичним ухилом шукають в українській політиці своїх Рішельє, Бісмарків, де Голлів і Лі Куан Ю, нагадуючи, що «державну ефективність далеко не завжди створювали бездоганно доброчесні люди». Окремі коментатори докоментувалися вже до резонів «освіченої диктатури».

Антикорупціонери всіх мастей, звісно, напружилися й пішли по ефірах доводити свою правоту і писати статті.

Процес запущено. Штучно створений добрими намірами вододіл із кожним новим дописом і коментарем дедалі глибшає. Під полегшені зітхання уважних спостерігачів: «Нарешті в Україні з’являється антихунвейбінський рух». Нарешті хтось пояснить цим «шабуніним», «ніколовим» і «ткачам», що корупція — не єдина проблема держави.

Серйозно?

Люди, ви справді вважаєте, що зараз час копати розмежувальні рови всередині країни? Розшаровувати суспільство, медіа й присутні у владі залишки притомних людей на недолугих антикорупціонерів і системних державників, здатних зрозуміти те, чого нібито ніколи не зрозуміють радикали? Ви реально думаєте, що відкриваєте Америку, раптом заговоривши про некомпетентність державних мужів і надмірну зацикленість на Prozzoro на тлі кричущої корупції в самому серці влади?

Ми маємо справу з одним живим державним організмом, де хвороба будь-якого органа неминуче позначається на роботі всього тіла. Байдуже, що саме відмовило першим — серце, легені чи нервова система. Результат один: організм втрачає здатність боротися.

Коли ж на тебе нападають з-за рогу й цілеспрямовано б’ють, це вимагає лиш одного — вміння зібрати всі внутрішні сили й дати відсіч.

Але з нами відбувається рівно те, що й у відомій притчі про сліпих і слона. Кожен учасник дискусії намацує свою частину проблеми й починає описувати її як самостійне явище на противагу опонентові.

Однак опонентів у цьому випадку немає — є різні сфери відповідальності. І що довше триватиме ця суперечка (навіть мовчки, коли пристрасті вляжуться, але кожен залишиться при своїй думці), то далі від нас буде ціле. Та сама держава, яку ми одночасно намагаємося захищати, лікувати й перебудовувати.

Тому — буквально по пунктах.

По-перше, панове, ви ломитеся в давно відчинені двері

Тридцять років українська аналітика говорить про нестійкість політичної системи, де в межах парламентсько-президентської республіки кожен новообраний президент вважає за обов’язок плюнути на Конституцію й підім’яти владну ковдру собі під ноги. І тут уже хто на що спромігся: починаючи від роздачі Кучмою слонів олігархам, безхребетного інституційного місіонерства Ющенка, недитячих апетитів «Сашка-стоматолога» за часів тата Януковича, купецтва Порошенка й закінчуючи шоу амбіцій Зеленського в оточенні «своїх людей».

Як наслідок, маємо дуже слабку державу з вимитою інституційною пам’яттю, кадровою деградацією й дефіцитом стратегічного мислення.

Війна лише загострила ці хронічні хвороби. Концентрацію влади в руках президента сьогодні легко виправдати воєнним станом, а креативу останнього за обставин, що склалися, вистачає хіба що на пересування ліжок у сараї старого Кабміну. Тепер це називають реформами, а багаторічна робота прем’єра без програми уряду не викликає питань узагалі ні в кого. Жодного й ні в кого.

Лугано-2022, Лондон-2023, Берлин-2024, Рим-2025 — уся ця псевдоінтелектуальна халтура й показуха, презентована в межах планів майбутнього повоєнного відновлення України, забувається одразу після повернення численних делегацій із європейських готелів, де все включено. Крім совісті й професіоналізму, що їх, як відомо, треба возити з собою.

Із усього цього стирчать вуха несуб’єктного слабкого й стриноженого грошима парламенту, по суті позбавленого повноцінної опозиції, й такого самого уряду.

Банковій вдалося пов’язати круговою порукою не лише власну фракцію, а й значну частину державної машини. Чиновники й депутати вдають, що ні президент, який мовчить, ні вони самі не мають жодного стосунку як до цинічного «Міндічгейту», так і до управлінського й кадрового розмаху підозрюваного НАБУ ексголови ОПУ Єрмака.

Усе це і є глобальною дисфункцією держави, про яку ви раптом заговорили, а ми пишемо протягом усіх років незалежності. І якщо ви цього не помітили, то це точно питання не до антикору.

Антикорупційний порядок денний вийшов на перший план аж ніяк не тому, що суспільство перестало помічати інші проблеми, а тому, що саме на цій ділянці останніми роками вдалося створити дієві інституції й домогтися видимих результатів. Це важливе досягнення. Але воно не скасовує й не перекреслює інших хронічних хвороб держави, про які аналітика говорить уже тридцять років.

По-друге, як не крути, а джерело в корупції й неефективності одне

Звідки бере початок корупція? З уявлення про державу як про бізнес і бажання розставити всюди своїх людей, щоб контролювати потоки й використовувати владу у власних інтересах.

А звідки бере початок некомпетентність? Отут можна трохи докладніше. На певному етапі ці проблеми можна було б пояснити браком досвіду будь-якої нової команди влади. Мовляв, людям потрібен час, аби зрозуміти, як працює держава. Але не цього разу. І не в межах цієї дискусії.

У нашому випадку після семи років перебування команди Зеленського при владі пояснювати інституційну слабкість держави некомпетентністю, м’яко кажучи, наївно. Ресурс такого пояснення вже вичерпано.

Так, для української влади це зовсім не нова історія — плутати державне з власним. Але є одна відмінність: команда Зеленського прийшла до влади не просто з бізнесу, а з шоу-бізнесу. Зі своїм винятковим стилем управління, коли є перший, навколо якого все крутиться, і є другий, котрий створює психологічний комфорт для першого й усе розрулює.

І тут постає наступне питання: а як розрулює? Чиїми руками? Чиїми мізками? Своїх людей. Некомпетентних.

Але навіть після цього в команди Зеленського залишався шанс. Якби свої вміли вчитися. І якби в них були цінності. Не в офшорах, а у світогляді й світовідчутті. На жаль, розумних багато, чесних мало. Тому ми й одержали Міндіча і Ко. Тому нас так шокував на «плівках Міндіча» професійний рівень Рєшика (ексдиректора з безпеки «Енергоатома» Ігоря Фурсенка), який досконально описував не просто як украсти, а як правильно відмити гроші в «пральні» й вивести їх із країни. Розумієте різницю?

Звісно, проблема персоналізації влади не унікальна для команди Зеленського. Але саме за цієї команди вона набула особливо токсичної форми. І нині йдеться не про конкретні прізвища, а саме про цінності. Тому що держава — не твій бізнес, не твій офіс і не твоя продакшн-студія. Це система, яку люди тобі довірили для управління. І коли можновладці перестають це розуміти, з'являються і корупція, і некомпетентність, і та сама управлінська дисфункція, про яку раптом заговорили.

Саме тому все це — взаємозалежні процеси. Їх неможливо розділити. Це і є той великий слон — державний організм, який не варто розрізати навпіл.

Але найнебезпечніше навіть не це. Найнебезпечніше — це ціна, яку держава платить за таку ціннісну сліпоту.

По-третє, ціна неухвалених рішень може виявитися вищою за ціну корупції

84% наших співгромадян упевнені, що факти корупції у владі необхідно оприлюднити навіть під час війни. Саме таку відповідь обрала переважна більшість учасників опитування, проведеного Центром Разумкова на замовлення ZN.UA 2023 року — одразу після скандалу с «яйцями по 17». Уже тоді звучали знайомі аргументи: не час, потім розберемося, не треба розхитувати човна. Уже тоді частина так званих державників закликала відкласти такі журналістські розслідування до перемоги. Але люди відчували інакше, а «соціальні мережі виявилися зовсім не соціальними». Те, що в окремих колах прийнято вважати консенсусом, нерідко має мало спільного з думкою людей поза їхніми межами.

Минуло два роки, суперечка повернулася в новому вигляді, але відчуття людей не змінилися.

Згідно з нещодавньою соціологією КМІС, 54% респондентів вважають корупцію найбільшою загрозою для розвитку України, тоді як війну — лише 39%. І ці цифри легко можна долучити до низки аргументів тих, кого почав дратувати антикорупційний порядок денний. І долучили: «Погляньте, який перекіс стався у суспільній свідомості. Люди вже вважають корупцію більшою загрозою, ніж війну. Ще трохи — й боротися з корупцією буде просто ніде». Вражає? Звісно. Просто зараз комусь уже закортіло заткнути рота антикорупціонерам. Але не поспішаймо й усе-таки трохи поміркуймо. А ще краще згадаймо.

Про оборонку. Про неякісні бронежилети. Про державні преференції одним виробникам, тоді як у черзі по контракти на дрони стоять десятки інших, які довели свою ефективність. Що лежить в основі цих історій? Корупція чи некомпетентність? Здається, відповідь очевидна.

Але копнімо глибше. Мобілізація. Що стоїть за «бусифікацією», крім порушення прав людей і хабарів ТЦК? Правильно, Крупа з МСЕК і її чоловік із доларами по всіх кутках квартири. Та чи лише вони? Насправді за цим — значно серйозніша проблема. За п’ять років війни ніхто в цій державі так і не взяв на себе відповідальність за системне вирішення питання мобілізації. Згадайте, як ухвалювали відповідний закон. Як відповідальність, немов печену картоплю, з рук у руки перекидали міністри, депутати, представники влади й опозиції.

А тим часом президент як Верховний головнокомандувач мав сам внести закон про мобілізацію в парламент. І нині, відстежуючи його виконання, взяти на себе відповідальність за те, що відбувається, й необхідну корекцію. Це його прямий обов’язок як людини й інституції влади, що володіє інструментарієм швидкого ухвалення рішень у Раді. Що ще може бути важливішим для виживання держави під час війни?

Тобто ми дійшли до ситуації, коли держава місяцями не ухвалює рішень із критично важливого для війни питання. З якої причини — через корупцію, страх втратити рейтинг чи елементарну некомпетентність — вже не так важливо. Важливо інше: зараз на фронті гинуть люди. Бійці проводять на позиціях по двісті сорок два дні поспіль, а ми пишемо про це як про героїзм. Так, вони — герої, але держава, що дозволила це, — злочинець. І ціна такої бездіяльності вимірюється не вкраденими мільйонами, а людськими життями.

Корупцію легко побачити й підрахувати. Непобудований завод, непроведена реформа, не ухвалене вчасно рішення або неправильно призначена людина значно менш помітні. Але саме такі провали досить часто обходяться державі дорожче за вкрадені гроші. Ось у чому проблема. Тому ніколи не йдеться про «або-або». Йдеться завжди про «і-і».

Є злочинні дії. Але є й злочинна бездіяльність. Організаційна, управлінська, інституційна, інтелектуальна. Це теж статті Кримінального кодексу.

По-четверте, протиставлення проблем убиває шанс на одужання

Безперечно, на тлі успіхів антикорупційних органів про корупцію сьогодні говорять більше й голосніше, ніж про неспроможність дій уряду й парламенту. У нас є сильні антикорупційні журналісти, громадські організації та їхні лідери, які стали серйозними гравцями на цьому полі. Вони брали участь у створенні антикорупційної інфраструктури, роками боролися за її збереження й цілком закономірно захищають те, що вважають своїм результатом.

Водночас у їхньому середовищі іноді трапляється занадто жорстка риторика, завищені очікування й вибірковість у виборі тем — це справедливо зазначають інші незалежні журналісти й експерти.

Але ці люди спеціалізуються на антикорі. Вони роблять свою роботу. То чому потрібно вимагати від них робити ще й чиюсь? Ми ж не вимагаємо від танкіста запускати дрони. Не вимагаємо від хірурга лікувати зуби. Не вимагаємо від вегетаріанця розбиратись у м’ясі. Тоді чому антикорупціонер раптом мусить водночас бути фахівцем із державного управління, національної безпеки, кадрової політики, стратегічного планування та військового будівництва?

А де всі решта? Не ті, хто «іноді сказав і написав», а ті, хто системно й багато років розробляв тему. Сфери, де вдалося провести реальні глибокі реформи завдяки єдності й наполегливості експертів, котрі достукувалися до влади за всіх політичних команд, можна перерахувати по пальцях. Де масштабні публічні кампанії, яскраві розслідування, постійний тиск на владу щодо кадрової деградації держави, інтелектуальної неспроможності рішень і відсутності довгострокової стратегії?

Хіба хтось заважає говорити про це так само голосно, як антикорупціонери говорять про корупцію? Не варто заважати хірургам робити свою роботу. Будьте кардіологами. Будьте онкологами. Будьте неврологами. Але лікуйте свою частину організму — оцінюйте якість державного управління, аналізуйте рішення влади, показуйте їхні наслідки, пропонуйте альтернативи.

Не варто зациклюватися на бабл-консиліумах. Ці знання потрібно виносити назовні. Широко. Ми завжди до ваших послуг.

Інше питання, що влада давно живе не аналітикою, а Telegram-каналами. Розповісти в ТГ, хто й скільки вкрав, справді можна. А от пояснити, чому країні необхідні ті чи інші рішення в енергетиці, освіті, медицині чи обороні, значно складніше. І це проблема не лише влади, а й суспільства. Треба розуміти: що далі, то менше буде інтересу до складних текстів, які не дають миттєвої емоції. Хоча від цих текстів досить часто залежить майбутнє країни.

По-п’яте, на війні немає розкоші вибору

Україна п’ятий рік перебуває у стані війни. Ми живемо в умовах обмеженого ресурсу сил, часу й права на помилку. Ціна корупції, кадрової деградації, інституційної слабкості й управлінської неспроможності саме зараз набагато вища, ніж у мирний час. Особиста відповідальність кожного, як і держави загалом, виходить на перший план.

У березні 2022 року ZN.UA відмовилося від роботи через ФОПи й перейшло на звичайну систему оподаткування. Не тому, що нас хтось змусив, а тому, що ми вирішили: не можна оптимізувати податки в країні, що воює за своє існування. Хоч як нам важко.

Для невеликого колективу це рішення означало колосальне зростання витрат. Сьогодні ми платимо державі понад дев’ять мільйонів гривень податків на рік. І повірте, ці гроші даються нам дуже непросто. Тримаємося з останніх сил. Працюємо за зарплати, які для ринку виглядають відверто смішно. Тягнемо жили.

Але ми це робимо й хочемо знати, що наші гроші перетворюються на дрони, РЕБ, якісні бронежилети та зарплати військових. Або на державну школу, що готує дітей, які залишилися в країні: переможців олімпіад, майбутніх інженерів, науковців і керівників. Але точно не на плитку для санвузла R2, не на стіл для конференц-залу R3, не на парабар’єр на даху R4 і не на золотий йоржик для R1 у кооперативі «Династія».

Тому давайте чесно. Питання корупції під час війни — це не питання моральної переваги одних людей над іншими. Це питання довіри. Готовності громадян платити, служити, донатити, терпіти й далі тягнути країну на собі.

Точно так само питання компетентності влади — не академічна дискусія для вузького кола фахівців. Тому що ціна неухваленого рішення сьогодні вимірюється не рейтингами й не посадами. Вона вимірюється територіями, грошима й людськими життями.

Поки кожен дивиться у свою лінзу, держава продовжує втрачати фокус. Саме тому суперечка про те, яка з цих загроз важливіша, не просто марна, а небезпечна. Розкіш обирати між корупцією й некомпетентністю є лише в тих, хто не платить за цей вибір життям.

Джерело