Час героїв: майбутнє України і світу та кінець Росії

Вісім років тому, розмірковуючи про історичну роль Майдану, незаконну анексію та підлу російську війну, глобальний двобій лібералізму й авторитаризму, ми з колегами-однодумцями назвали 2014-й — Роком України. Психологічний «больовий поріг» і етичні рамки не дозволили нам спрогнозувати відміряну в людських життях жахливу ціну, яку наш народ заплатить, підтверджуючи наші прогнози та подекуди спростовуючи їх. Цього разу ми спробуємо не повторити бодай одну помилку, — вісім років тому ми відкинули назву «Десятиліття України». Тепер же тренд глобалізації й інтернаціоналізації нашої країни та нашої боротьби надто очевидний і дає повне право назвати наш час саме так — Десятиліттям України.

Мені потрібні набої, а не евакуація

«Великі народи пишуть свої автобіографії в трьох рукописах: книзі своїх справ, книзі своїх слів і книзі свого мистецтва», — написав свого часу Джон Раскін. Ба більше, українці творять свій національний міф, який об’єднує славетні сторінки минулого та модерні сюжети. Таке не випадало іншим уже кількадесят років. Сюжетів із книги справ вистачить на чимало прийдешніх поколінь і для натхнення нашим симпатикам у світі.

Україна повернула у постмодерний світ час героїв. На тлі битв за тисячолітні Київ та Чернігів, незламні Харків, Суми, Миколаїв, Авдіївку та Бахмут, героїчної оборони Маріуполя, спротиву Херсона щодня стають відомими імена героїв в однострої Сил оборони чи спецівці електрика, халаті медика чи пошарпаному безкрайніми дорогами волонтерському одязі. Безліч уславлених місць, сила-силенна імен героїв живих і небесних, людей, топонімів і навіть тварин.

Обличчя президента і кольори великої країни на обкладинках світових журналів — це данина всім і кожному, хто наближає Перемогу. Тимчасом рішення Володимира Зеленського залишитися в Києві у найкритичніший момент — це не лише вияв його особистої мужності, а один із поворотних моментів історії України: нею більше не керують ті, кому вона непотрібна. Світовій історії цей момент подарує ще один крилатий вислів — «мені потрібні набої, а не евакуація».

Смертельна небезпека та перманентний стрес не зламали націю, адже ліками став гумор як вияв мудрості, винахідливості та дотепності народу, а також універсальна мова, зрозуміла іншим культурам. Усесвітньо відома картина Рєпіна про козаків, які пишуть лист, перетворилася на щоденне написання листа всіма українцями російському сатрапові. І ці листи не лишили й сліду від сакральності російської влади, над якою знову сміється весь світ і нишком підхихикують самі росіяни. Правильний напрямок руху задано вже не лише військовому російському кораблю, хлопково-бавовняна гра слів стала зрозуміла навіть тим, хто не знає ні української, ні російської, а секрет ярових танкових урожаїв українських фермерів досліджуватимуть роками, принаймні культурологи.

За плодами їх СБУ пізнає їх. Напевно вперше у своїй історії долею України переймаються державні інституції, а правоохоронні органи та спецслужби нарешті знайшли суспільно-важливе заняття і розпочали історію свого служіння вищій меті, а не лише захистові незаконних надбань можновладців. Відчуваючи повну підтримку громадської думки, держапарат щоразу сміливіше береться за завдання очищення від скверни українофобів та продажних гієн у церковних «шкурах». Занадто довго були вони безкарні та, прикриваючись законами і правами, чинили свавілля, руйнували державу й калічили суспільство. Не без огріхів з культури струшується колоніальний пил, падають додолу таблички з іменами катів, убивць, зрадників, чужинських наймень і назв.

Як із захопленням відзначив норвезький військовий дипломат Пітер Мідттун, «будь-яка інша нація зійшла б з історичної сцени після однієї катастрофи, а на долю українців випали війни, голодомори, репресії, утиски, кризи та Чорнобиль. Утім, ви сповнені енергії та оптимізму щодо власного майбутнього». Непокаране зло неодмінно повертається, отже Росія вкотре прийшла знищувати українців фізично, а Україну — як ідею. Фюрер «руского мира» не цурається привселюдно оголошувати свій план геноциду, а його архипіп благословляє вбивць на «православний» джихад.

Глибокими шрамами у свідомості не лише українців, а й усього цивілізованого світу залишаться Буча, Ірпінь, Бородянка, Ізюм та Маріуполь. Ці, а також сотні інших міст, містечок і селищ поповнили список топонімів катастрофи минулого, де орудували ідейні натхненники нинішньої Росії — нацисти й фашисти. Воістину, під гаслами антифашизму прийшли нові фашисти.

«Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим упав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів. Зрештою, ми живемо в новому столітті. Правосуддя не має чекати», — заявила правозахисниця Олександра Матвійчук на врученні Нобелівської премії миру. «Військові злочини та інші звірства не можуть бути безкарними. Ми притягнемо президента Путіна та причетних до відповідальності згідно з міжнародним правом», — пообіцяли лідери G7. Нідерланди пропонують Гаагу для спеціального трибуналу, країни ЄС поширюють свої юрисдикції на будь-де скоєні військові злочини, західні держави надають правову та експертну допомогу у формуванні обґрунтованих звинувачень.

Покарання зухвалих злочинців, захищених ядерною зброєю та правом «вето» у Раді Безпеки ООН, — це вкрай важлива загальнолюдська місія. Носіїв зла знищують зброєю, безперешкодне ідейне розповсюдження його — судовим вироком, адже безкарність злочинів комуністичного режиму та його людожерської ідеології є однією з причин нинішньої трагедії. Вирок злодійській Росії має дати чіткий сигнал іншим режимам, що не цураються вдаватися до найжахливіших злочинів.

Неминучий програш Росії

У стратегічній перспективі Росія вже програла, адже, на додачу до принизливих воєнних поразок, остаточно втратила ще донедавна відносно комфортне зовнішнє середовище, передбачуваний і заможний європейський ринок та практично вільний доступ до найсучасніших західних технологій і наукових розробок. Відмова Європи від російських енергоносіїв, рішення Швеції і Фінляндії про вступ у НАТО, фактичне ембарго на поставку високотехнологічних товарів до РФ, наближення до принизливої ролі сировинного придатку Китаю ставлять великий і жирний хрест на всій «великодержавній» політиці Москви. Вже зрозуміло, що зрощений на нафтодоларах чекістський режим врешті-решт упаде під ударами ЗСУ, внаслідок нарощування санкційного тиску та тягаря нагромаджуваних щодня внутрішніх проблем. Імовірно, на зміну йому прийде оновлена редакція «семибоярщини», вже відомої з історії Московщини. Росія в нинішньому її вигляді сконає, щойно в Пекіні та Вашингтоні усвідомлять неспроможність «великоросійських» керманичів упоратися з безкрайніми просторами від Балтійського моря до Тихого океану, а витрати на адміністрування ними будуть менші чи співставні ризикам повної деградації та наступної «сомалізації» територій.

І тут кістяку міжнародної антиросійської коаліції, вже сформованої у вигляді групи «Рамштайн», важливо буде не змарнувати момент, а Заходу — не припуститися помилок початку 1990-х. Тоді Москва вдало скористалася доброю волею Європи і наївністю кількох адміністрацій США, котрі заплющували очі на численні вибрики Кремля й намагалися ставитися до нього як до цивілізованого партнера. Натомість московити сприйняли це за слабкість і загальний занепад ліберальної демократії та спромоглися завдяки світовим цінам на нафту наростити військово-політичні м’язи, інфільтрувати свою численну агентуру в західні владні структури та корумпувати багатьох політиків і представників бізнес-кіл. Згодом, і це вже теж не таємниця, по завершенні програми переозброєння у 2025–2030 роках у Кремлі планували масштабне військове зіткнення з НАТО або серію регіональних конфліктів на периферії вже ослабленого системними підривними діями Заходу.

Нашу державу визначили першою жертвою, а очікувана багатьма в Росії легка переможна війна мала стати потужним консолідуючим інструментом влади нинішнього господаря Кремля. Так само, як у 1940 році Греція мала стати легкою здобиччю Муссоліні. «Престиж вождя після переможної війни ніколи не підлягає сумніву», казав міністр закордонних справ фашистської Італії Галеаццо Чано.

З престижем не склалося. На заваді стала Україна, врятувавши Захід або принаймні давши йому час підготуватися. Ба більше, всенародний опір України масштабному російському вторгненню нарешті змусив багатьох на Заході всерйоз замислитися над європейською і світовою безпекою, роллю НАТО у ХХІ столітті, необхідністю належного захисту порядку, побудованого на демократичних цінностях і основоположних міжнародних нормах.

Західні лідери публічно говорять про неминучість української перемоги, дехто наголошує на необхідності поразки Росії. Задля безпеки світу й самих росіян, це має привести до повної денуклеаризації, дефашизації й деімперіалізації, яку запропонував Бен Ходжес, а також, за висловом Володислава Іноземцева, «тимчасової або постійної десуверенізації». Як саме проходитиме остання — тема окремої розмови, головним модератором якої має виступити саме Україна.

Уже проявляються ознаки усвідомлення росіянами того, що їхня держава скоїла геополітичне самогубство. Втім, ще не видно розуміння того, що кривава авантюра остаточно зруйнувала ідеологічні підвалини існування самої Росії, адже без «Малоросії» немає й імперії. Вільнолюбна українська нація — це цвях в ідеологему триєдиного народу, а втрата більш як половини прихожан і приходів означає, що третій «Рим падоша». Попри заперечення зараз, усвідомлення скоєних в Україні звірств у майбутньому вщент зруйнує міф обраності нащадків Великої Перемоги над нацизмом. Химера й так сконала б, але стратегічне глупство і підтримувана світом Україна пришвидшили цей процес.

Українській дзвіночок Вільному світові

«Якби українці не оборонялися, ми б говорили про них зовсім з інших позицій… Але саме українці та їхній спротив дали нам можливість інакше подивитися не лише на Україну, а й на світ, у якому ми живемо», — влучно зазначив Тімоті Снайдер. Героїчний спротив українців викликав у багатьох американців архетипічні образи власних героїв, що боролися за незалежність. Україна дала можливість Сполученим Штатам виявити лідерство у Вільному світі з високих моральних позицій. Збереження незалежності Української держави та зупинення ревізіоністської Росії вважатимуться зовнішньополітичною спадщиною 46-го президента.

Для Джо Байдена підтримка нашої держави — це поєднання справедливої справи і демонстрації американської потуги, ідеалістичних поглядів і прагматизму. Якщо Путін візьме гору, не лише європейські союзники опиняться в небезпеці. Відсіч путінській агресії — чудова нагода об’єднати союзників і партнерів навколо Індо-Тихоокеанської стратегії стримування загрозливого зростання могутності Китаю та плекання ним планів силового повернення вільного острова в «рідну гавань». Як пручався праву сили тиранів Цен Шенгуан, що поклав своє життя за свободу українського народу під Лиманом, так і Тайвань, його батьківщина, боронитиметься з урахуванням українських уроків. Тайванці не мають жодних сумнівів у тому, що мимоволі опинилися в центрі геостратегічного протиборства сучасності. Тріумф путінізму міг би підживити авторитарні режими по всьому світу, американську демократію лихоманило б ще довше, а орбани роз’єднували б Європу.

Отже, за каденції Байдена не буде порушено максиму «нічого про Україну без України», наша держава отримуватиме значну оборонну, економічну та гуманітарну допомогу. Демонстрація Києвом готовності до дипломатичного врегулювання, щоб це не означало, важливіша за спроби почати діалог, адже у Вашингтоні тверезо оцінюють ситуацію і неготовність Москви до перемовин. Ба більше, прийнята формула справедливого миру робить такі перемовини без зміни режиму в Кремлі нереальними. Втім, по-справжньому справедливий і тривалий мир можливий лише за умов фрагментації Росії та спрямування решти її пасіонарності на саму себе, адже демократичний перехід — це своєрідне вірування (Credo quia absurdum), що збирає біглих лібералів на політологічні тусовки в «європах». Чи то біла імміграція початку минулого століття, чи то радянські дисиденти середини століття, — константою залишається рабська покора населення і жорстокість правителів Кремля.

Попри повільну еволюцію стратегії адміністрації Байдена, від озброєння ССО «Стінгерами» в переддень широкомасштабного вторгнення до надання HIMARS, вона дає надію, що Рубікон тривалої системної підтримки перейдено. Обнадійливими є новини про те, що Сполучені Штати відмовилися від дивної позиції стримування України в питанні ударів по російській території, а також міркують про ймовірне постачання ППО Patriot. Наполеглива робота української військової дипломатії та злочини росіян мають зрушити питання надання Україні засобів ураження більшої дальності, на кшталт дрона Gray Eagle та ОТРК ATACMS, без технічних чи політичних обмежень щодо їх застосування. Наші партнери не мають сумнівів, що, на відміну від росіян, які гатять по цивільній інфраструктурі своїми високоточними й не дуже ракетами, ми використовуємо таку зброю за призначенням і не порушуючи міжнародного гуманітарного права. Психологічний бар’єр стосовно постачання танків і бойової авіації буде подолано, хоча навіть учора це було б із великим запізненням.

Попри шикування членів «Рамштайну» на позицію Сполучених Штатів, Сполучене Королівство відіграватиме точкову позитивну роль. У Лондоні краще розуміють, якою мовою треба розмовляти з Кремлем, отже мовчазно підказують це своїм заокеанським союзникам. Британія стала першою державою, котра надала Україні гелікоптери, а зараз публічно висловилася за можливість постачання далекобійних засобів за певних умов. Сполучене Королівство разом із Польщею та Балтійськими державами залишатимуться найзатятішими нашими прибічниками, відкриваючи можливість створення життєздатного об’єднання.

Канцлер Німеччини говорить про «поворотний пункт» і «епохальний тектонічний зсув». Авжеж, за іронією долі, саме представник традиційно прихильної до Кремля соціал-демократичної партії пориває зі Східною політикою, що слугувала дороговказом з кінця 1960-х років. Торік Німеччина виглядала міцно збудованою на європейському лідерстві, американській безпеці, російських ресурсах та китайському ринку збуту. Двадцять п’ятого лютого виявилося, що Ангела Меркель і її попередники побудували замок на піску. Берлін доволі повільно розгортає свою політику на адекватний кардинальним змінам курс, але відтепер на Росію дивитиметься очима Центральної та Східної Європи, а не крізь келих газованого вина на величавому бенкеті санкт-петербурзького економічного форуму чи валдайського клубу. ФРН слугуватиме одним із локомотивів повоєнної відбудови в контексті майбутнього членства нашої країни в ЄС, таким чином спокутуючи свою провину за тривале нехтування інтересами України і своїх східних союзників.

Премія Карла Великого, присуджена Володимиру Зеленському, є визнанням того, що боротьба українського народу дала потужний імпульс ЄС згуртуватися, замислитися над своїм майбутнім, а його очільникам — скористатися історичним шансом виявити лідерство. Перспектива членства, фінансова, гуманітарна та навіть безпекова допомога, а ще більше — санкційний тиск є важливими складовими стратегії підтримки України та зменшення ресурсної бази агресора.

Москва з 1960-х років посилювала вплив на європейські справи через будівництво і постачання нафти та газу. Путін радо розвивав цю нехитру стратегію, будуючи нові газогони та корумпуючи європейські еліти, аж доти, доки через власну дурість не залишився біля розбитих ночов. Європа злізла з нафтогазової голки Росії і навіть інноваційно використовує залежність путінського режиму від експорту енергоносіїв. Втрату європейського ринку компенсувати неможливо, адже московити не мають технологій та обладнання, аби істотно наростити скраплення газу для експорту на глобальні ринки. Ще одна «Сила Сибіру», яку довго будувати, та ще й за власний кошт, не вирішує проблем, адже, з одного боку, означатиме диктат єдиного й потужного покупця, а з іншого — не надто ємний ринок, бо китайці вже мають 22 термінали для скрапленого газу та випередили навіть США за обсягами інвестицій у «зелену» енергетику.

З експортом нафти ситуація для Кремля поки що краща, втім — є проблеми логістики, страху вторинних санкцій в одних покупців та бажання відчутних знижок — в інших. І це все на тлі сповільнення темпів глобальної економіки. Запроваджена західними державами «стеля» нафтових цін тиснутиме на Росію зараз, а «зелений перехід» розвинених країн у перспективі примушуватиме «бензоколонку, що вдає з себе державу» конкурувати з гравцями, які видобувають нафту за нижчою собівартістю, за невеликі ринки країн, що розвиваються.

В умовах запроваджених європейцями експортних обмежень на технології, обладнання і компоненти навіть перехвалений російський ОПК не стане «точкою росту» й не зможе бодай частково компенсувати втрату енергетичних надприбутків. І в кращі часи «Сколково», що виявилося потьомкінським селом, було не здатне на інновації, тож годі сподіватися на це із загвинчуванням гайок та втечею креативного класу від мобілізації.

Піднебесна і Глобальний Південь

Російська війна стала стресом для глобальної системи: скачок цін на нафту вдарив інфляцією, а блокування українського зерна — зростанням цін на продовольство та голодом. Але не всі дивляться на російську війну нашими очима. Індія та Китай дипломатично виступають за мирне врегулювання, при цьому не приєднуючись до санкцій і розширюючи торгівлю з Росією.

Нью-Делі охоче використовує нагоду за безцінь скуповувати російську нафту і можливість купувати зброю. Але як найбільш населена демократія світу, що до того ж потребує стратегічного партнерства США у стримуванні Китаю, не має наміру власним коштом виправляти стратегічні прорахунки Кремля. Тож Індія балансуватиме між гордістю та користю — небажанням дослухатися до закликів Заходу, що подеколи сприймається як пережиток колоніального минулого, і пропонованими можливостями співпраці. Американці, британці та ЄС цьогоріч підписали з Індією низку угод про співпрацю у сфері високих технологій, і не тільки.

Пекін не полишатиме Москву, адже її програш дозволить Заходу зосередитися на стримуванні Китаю. Не воліє він і допомагати так, як того хочуть у Кремлі, бо це означатиме конфронтацію із Заходом уже зараз. Очевидно, путінська авантюра сплутала карти керманича Сі. У короткостроковій перспективі це має економічний вимір, адже від російської агресії потерпає ласий європейський ринок. А ось у далекосяжній перспективі — гірше. Сполучені Штати обмежують доступ Китаю до високих технологій, інвестують у розробку та виробництво чипів на власній території. Більшість європейців переглядають свої відносини з Пекіном. Хоча німецький канцлер і поспішив до Піднебесної, та принаймні говорить про бажання уникнути помилок на російському напрямі — надто великої залежності від авторитарного режиму.

Балійський саміт лише відтермінував жорстке протистояння США та Китаю, навколо яких уже почали консолідуватися альянси. В ліберальному таборі гуртуються: НАТО, американо-британо-австралійський безпековий альянс (AUKUS), трикутник США — Японія — Корея, Індо-Тихоокеанська четвірка Австралія, Індія, Японія, США (Quad). Очевидно, що на боці Вашингтону також будуть Тайбей і Єрусалим. Пекін домінуватиме в Шанхайській організації співробітництва (ШОС), звісно за винятком Індії. До нього ще більше наблизяться Іран, ослаблена РФ з білоруським протекторатом, КНДР, Сирія, Венесуела та Нікарагуа. Поки що незрозуміло, чи матиме якісь реальні перспективи Організація тюркських держав на чолі з Туреччиною. Президент Реджеп Ердоган поратиметься зі своїм переобранням на тлі економічних негараздів, а також балансуючи на межі збройного зіткнення з Грецією, що матиме надзвичайно негативні наслідки для сторін, України, регіону та всієї Європи. Незрозуміло, який шлях оберуть деякі країни на півдні Перської затоки, що останнім часом балансують на перехресті інтересів більш потужних світових гравців, однак одразу ж чимчикують під крило американського орла, відчувши небезпеку.

Утім, недавні масові протести в Ірані та Китаї можуть свідчити: навіть у країнах тривалої несвободи є межі загвинчування гайок і нікуди не поділася людська гідність. Молодь у невільних країнах надихається українським прикладом боротьби за свободу. Тож цілком можливі будь-які нові «чорні лебеді».

У середньостроковій перспективі потерпатимуть від нестабільності й країни Африки, про яку цими днями часто згадують у зв’язку з продовольчою кризою і яка вочевидь не справляється з проблемами власного розвитку. За поодинокими винятками, режими на Чорному континенті продовжуватимуть паразитувати на міжнародній допомозі й радо продавати охочим свої голоси в ООН. Сполучені Штати включилися в боротьбу на континенті, усвідомивши згубність у глобальному вимірі хижої політики Китаю — обтяження кредитами та забезпечення контролю за цінними ресурсами, байдуже наскільки людожерським є тамтешній режим. Ще більш дестабілізуючу роль відіграватиме рейдерська Росія, що за ширмою гри в геополітику полює на криваві діаманти в обмін на послуги «вагнерівських» головорізів та зброю, яка слугуватиме хмизом для збройних конфліктів на континенті.

Події ж в інших частинах світу значною мірою будуть визначатися конкуренцією і протистоянням двох згаданих вище глобальних коаліцій, щоправда — у значно більшому хаосі. Навколо ж тих коаліцій час від часу формуватимуться й теж хаотично розпадатимуться різноформатні міждержавні об’єднання.

Urbi et Orbi

Тужачись повернутися у XVIII століття, Росія зруйнувала світовий порядок і опиниться під його завалами. Захід і переважна більшість країн світу намагатимуться утримувати рештки системи, базованої на правилах. Україна силою своєї волі до свободи та усвідомленою підтримкою Заходу є принциповою точкою її втримання. Втім, наростання хаосу і турбулентність зберігатимуться ще кілька десятиліть, доки не врівноважаться старі та нові центри сили.

Сполучені Штати залишатимуться лідерами Вільного світу, створюючи різноманітні альянси й партнерства, аби компенсувати брак ресурсів, необхідних для одноособового підтримання функціонування всієї міжнародної системи. Китай намагатиметься встановити домінування у власному регіоні та поводитиметься дедалі агресивніше, мимоволі штовхаючи країни з меншим потенціалом в американську коаліцію. Саме українська відповідь на російське геополітичне глупство спричинила проєкційну реакцію, що робить китайську гегемонію дедалі примарнішою. Імовірність збройного протистояння навколо Тайваню зростатиме, передусім завдяки внутрішньополітичним факторам — концентрації влади в одних руках, зростання націоналістичного чинника та економічних негараздів, які чимось треба компенсувати.

Британія посилюватиме свою присутність на Східному фланзі та особливо в Чорноморському регіоні. Європейці намагатимуться виробити нову філософію подальшого розвитку власного союзу, де мають знайтися місця всім Балканам, Україні, Молдові та Грузії. Не маємо права не сприяти поверненню Білорусі в цивілізаційну нормальність, отже й наступне входження в європейський простір. Україна набуватиме членства поза досі встановленими схемами. Війна сприяла усвідомленню того, наскільки вагомою є роль України у сучасному світі, і не лише у продовольчій безпеці. Визнання нас частиною демократичного світу — вхідний квиток у західний технологічний простір. Геополітична емансипація ЄС прискориться, але не такими темпами, як розширення.

Поза сумнівами, коаліція «Рамштайн» відіграватиме ключову роль у посиленні спроможності України боронити себе, а в перспективі — і стримувати агресивні наміри Москви. Проте ми пересвідчились у необхідності розробляти й виробляти власну зброю, особливо ракетні системи, тож партнерство з Туреччиною та іншими охочими надзвичайно важливе. Україна й далі утверджуватиметься як невід’ємний безпековий фактор у Європі. Членство України в НАТО залежатиме від результатів війни, точніше — стану чи форми існування Російської Федерації. Втім, не можна повторювати стратегічних помилок минулого, погоджуючись натомість на компактні сурогатні гарантії, можливо й корисні в перехідний період, але позбавлені головного — ядерної парасольки.

Україна зіграла важливу роль у руйнації Російської імперії та Імперії зла. Дотична вона і до процесу творення двох модерних націй — Держави Ізраїль та Греції. Отже, перед нинішнім поколінням стоїть надскладне завдання — повалення каркаса в’язниці народів і створення модерної ітерації української Республіки.

Приклад боротьби українців за свою свободу та незалежність надихатиме інші народи. Але чи стане Україна історією політичного й економічного успіху, залежить від здатності сформулювати ефективну саморегулюючу політичну систему, що вивільнить творчий потенціал української нації та приваблюватиме зовнішній світ. З формулюванням бачення власного майбутнього слід поквапитись, адже сприятливі умови по закінченні війни існуватимуть недовго. Захід допомагатиме відновлювати нашу країну, але чи ступимо ми на шлях становлення середньої потуги на міжнародній арені — залежить від нашої здатності до стратегування, модернізації політичної системи, створення потужних інституцій та стрімкого економічного зростання.

Героїчна боротьба української політичної нації стала фактором, який вплинув на траєкторію розвитку глобальних процесів. У нас є все для того, щоб Україна стала актором, який впливатиме на них і далі. Ми маємо що запропонувати світові, і довели це.

Джерело