"Часи змінились. Обіср*ні в лютому-березні 2022-го штани давно випрані та висушені. Фраза "Молимось на ЗСУ" вже більше схожа на жарт", - військовий блогер

"Давайте будемо відвертими, в першу чергу перед собою… Ніхто вас, нас, тут не замінить! І відповідь на питання "чому?", дуже проста - ніким! Все! Закінчились (ну майже закінчились) ті, кому як завжди, більше всього треба. Часи змінились. Обісрані в лютому-березні 2022 року штани давно випрані та висушені. Фраза "Молимось на ЗСУ", вже більше схожа на жарт. Пройшов той страх та жах. Зараз все зовсім інакше. Все повернулось на круги своя. Лише повітряні тривоги псують життя. А так… Все олрайт", - пише військовий блогер Олексій Петров на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Та й, а чого боятися, коли є армія. Є майже мільйон йолопів, (чи скільки нас там), які їб*шать за всіх. Ті, які були народжені для війни. А всі інші, народжені для більш великих справ. Для всесвітньої історії. Он, Лисий з кварталу одразу сказав, що снайпер може поці… коротше, йдить на х@й, ось чому він не може йти воювати! А Коля та такі як він, воюють в спортзалах і не соромляться, бо там теж хтось мусить воювати.

Що вам ще не зрозуміло? А якщо щось піде не так, вони знов зʼїб*ться з Дніпра та Києва в бік угорського кордону. І знов в столиці залишаться декілька тисяч відчайдух, які готові будуть померти за ці вулиці, будинки, за саме слово - Київ. Ну не дурні, га?

"Втомились? Ой б*я, та вони такі гроші отримують, краще нехай мовчать. За сто тисяч і я би воював!"… Ні, я зараз нічого не вигадав, саме таки думки в голові дуже багатьох. Але, коли питаєш, "Так йди воюй, чого сидиш?!", отримуєш купу варіантів, чому точно ні. Сама популярна відповідь: "А чого я мушу воювати за Україну? Що вона мені дала"? Навіть не питайте, як це так? До 24 лютого 2022 року все влаштовувало в Україні: життя, Конституція, права та обовʼязки і все інше. А тепер ні? Тепер це "країна тюрма"? Навіть можна зустріти думки деяких відомих блогерів, яки можуть годинами розповідати про те, що в окупації взагалі-то не так пагано. "Люди же как-то живут".

Так що, шановні побратими та посестри, все це на наших плечах. До останнього дня. Хтось поляже вже сьогодні і на його місце стане другий. Хтось завтра впаде і вже не підніметься. А його посада так і залишиться вакантною, бо… більше ніким замінити! А тим, кому врешті решт пощастить залишиться в живих, потім скажуть, "Дякую" і поплескають дружньо так, по плечу. А може і нічого не скажуть. Але буде обовʼязково, "А за що ви воювали, якщо в нашому селі дорога погана"? І ще багато чого буде. Так, так… Куди ж без славнозвісного "Я тебе туди не посилав"! І це теж буде. Вже є…

Але то буде колись! А зараз, треба воювати! Треба йти далі. Якщо не ми, тоді хто? За що воювати? Та кожен нехай сам визначить. Хоча би за той самий, совок вишневий коло хати! У мене все!".