Чекають реваншу? Нездорова радість гвардійців Януковича від перемоги Зеленського

Перемога Володимира Зеленського на президентських виборах 2019 року викликала неприховану радість у таборі тих, кого Революція гідності позбавила влади, пише кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА Ігор Лосєв у рубриці Точка зору на Радіо Свобода, передають Патріоти України. Різні «гвардійці» Януковича активно радіють і закликають до помсти тим, хто підтримував курс Порошенка – «Армія. Віра. Мова». Особисту поразку Петра Порошенка на виборах вони намагаються тлумачити як поразку проукраїнського і проєвропейського шляху України, спекулюючи на 73% виборців Зеленського.

Однак соціологи стверджують: щонайменше половина електорату Зеленського – це цілком проукраїнські люди, які є прихильниками вступу України до НАТО і Європейського союзу, виступають за захист України від російської агресії, за всебічне зміцнення української армії. Але все ж певні підстави під розмовами про реванш, очевидно, є. Тому деякі регіональні керівники поспішають перейти у провокативний наступ, випробовуючи нову владу на стійкість і змушуючи її продемонструвати свої справжні позиції. От міський голова Харкова Геннадій Кернес вирішив прибрати в місті намет українських волонтерів, де вони збирають кошти для українського війська, а до того ж перекреслити закон про декомунізацію, перейменувавши вулицю імені правозахисника і борця проти радянського тоталітарного режиму Петра Григоренка на вулицю сталінського маршала Жукова, одного з найжорстокіших служників режиму, який відзначився зокрема випробуванням ядерної зброї на людях на Тоцькому полігоні й кровавим придушенням народного повстання в Угорщині.

Ці діячі спекулюють на тотальному воєнно-історичному невігластві широкого загалу, що базується на аж дотепер не розвінчаному міфі так званої «великої вітчизняної війни», а тому публіка не знає, що цілковитий розгром кадрової Червоної армії влітку 1941 року є «заслугою» Жукова, який на той час очолював генеральний штаб, як і чимало інших провальних битв, за які цей маршал особисто відповідав.

В інформаційному просторі України після виборів стали з’являтися фігуранти, яких українці вже нібито забули, приміром полум’яна лідерка прогресивної соціалістичної партії Наталія Вітренко. На завоювання Революції гідності пішли в атаку нереформовані суди, що вже зараз визнали незаконною націоналізацію «Приватбанку» пана Коломойського (що диктувалося потребами гарантування національної безпеки), призупинили перейменування УПЦ (Московського патріархату) на Російську православну церкву в Україні, зняли з розшуку деяких антиукраїнських діячів тощо.

Пожвавлення капітулянтів

Знову в посиленому режимі почалася пропаганда «миру за будь-яку ціну». Пропагандисти свідомо ігнорують деякі очевидні речі. Росія, яка почала війну проти України, не потребує миру з нею. І тому допоки в Росії не стануться фундаментальні зміни, миру не буде, незалежно від поведінки української сторони. Деякі політики й журналісти в Україні сподіваються, що якщо відмовитися на користь РФ від українського Криму і українського Донбасу, то Росія дасть спокій Україні в обмін на це, а також на відмову від значної частини українського суверенітету, від євроатлантичної інтеграції. Але ж стратегічною метою РФ щодо України є цілковита ліквідація незалежної української держави. Якщо нинішня влада України визнає «реалії, що склалися між Росією і Україною», як вимагають у Москві (з анексованим Кримом і окупованою частиною Донбасу), то РФ, здобувши підтвердження своєї перемоги на першому етапі операції, розпочне реалізацію наступних етапів.

Росія використовує «тактику салямі», тобто відрізає українські території по шматочку, як і український суверенітет, бо проковтнути все одразу нинішня РФ не здатна, Україна є надто великим об’єктом. Розумні й спостережливі українці мали можливість все це бачили в 2014 році. Росія, захопивши Крим, пішла на Донбас (деякі українські керівники того часу наївно розраховували, що Кремль вдовольниться Кримом і на тому все й закінчиться).

Нещодавно з дуже сумнівною пропозицією щодо Криму виступав перший президент України Леонід Кравчук. Він заявив, що не визнаючи Крим юридично російським, треба зняти з нього блокаду і відновити постачання води з України на анексований півострів. Це якраз те, чого вимагає на даному етапі від України Путін. Спочатку визнання «російського» Криму де-факто, а потім нікуди не подінешся і від де-юре.

Зрозуміло, що виконання пропозиції Кравчука створить ідеальні умови для увічнення окупації Криму, коли Росія й надалі без проблем зможе «перетравлювати» українську територію. А Україна буде розв’язувати в Криму російські проблеми з водопостачанням, із забезпеченням продовольством, медикаментами і так далі. Кравчук навів приклад, як Японія після 1945 року, юридично не визнаючи радянське приєднання японських південнокурильських островів, визнала це де-факто. Кравчук як завжди сказав не все. А саме: Японія програла війну США і СРСР і капітулювала перед ними. Це позиція країни, що зазнала воєнної поразки і визнала поразку. То чи не зарано Кравчук ховає Україну? Адже Україна війну не програла, а навпаки, тримає фронт. Принаймні так було до президентських виборів 2019 року…

Що далі

За повідомленням ЗМІ, літаком Тель-Авів-Дніпро в Україну повернувся Ігор Коломойський, якого міцно пов’язують з Володимиром Зеленським. Важко сказати, як складуться їхні подальші взаємини, однак не виключено, що мільйони виборців з подивом побачать, що голосували за Зеленського, а обрали… Коломойського, проти якого, як повідомлялося, ведеться розслідування ФБР США (що може створити Україні великі геополітичні проблеми), і якому дав дуже жорстку оцінку впливовий американський політик Руді Джуліані. Той таки Джуліані додав, що «Зеленський оточений безсовісними людьми, котрих варто було б просто вигнати».

Останнім часом Коломойський публічно транслює тези російської пропаганди, стверджуючи, що Росія не воює проти України, а на Донбасі – «громадянська війна». Можливо, це заявка на територіальні капітуляції України перед РФ?

Є певні «червоні лінії», які реванш не може перетнути, не ризикуючи спровокувати проти себе інший реванш.