Чорна мітка: Що відбувається в оточенні Путіна

Міжнародний кримінальний суд, видавши ордер на арешт російського президента, вручив Владіміру Путіну чорну мітку. Й водночас послав червоний сигнал представникам російської еліти — відсидітися не вийде: співпраця з викрадачем українських дітей означає співучасть у цьому та інших його злочинах, а Росія не зможе домогтися зняття міжнародних санкцій і повернення у спільноту цивілізованих держав без виконання рішення МКС.

Отже, Путін повинен піти. Сам або з невеликою допомогою свого оточення.

Та чи відчувають у Кремлі загрозу палацового перевороту? Чи роззирається Путін, коли проходить коридорами кремлівського Сенатського палацу, валдайського «терему» Кабаєвої чи одного зі своїх численних бункерів?

Судячи з похмурих облич учасників з'їзду РСПП, на якому виступав Путін, у багатьох представників великого російського бізнесу немає бажання платити й страждати за імперські ідеї кремлівського шанувальника Ільїна. Та й експерти, з якими ми консультувалися, вважають: якщо нині щось путінському режиму й загрожує, то це не протестні настрої росіян, незначні й малопомітні, колапс економіки, міжрегіональні суперечності, а міжелітний розкол.

На жаль, у середовищі російської еліти поки що не готові організувати операцію «Валькірія» і здати на утилізацію «Міхаіла Івановіча»: правляча група зберігає монолітність.

При цьому в російському істеблішменті дедалі більше зростає невдоволення самим Путіним, який почав припускатися багатьох помилок у прийнятті стратегічних рішень. Наприклад, недооцінки рівня опірності України й жорсткості Заходу. Та й сказання про те, що «ми як мученики потрапимо в рай, а вони просто здохнуть», не дуже надихає людей, котрі мріють закінчити свої дні на віллі на Лазурному березі, граючи потроху в казино або насолоджуючись середземноморським сонцем на власній яхті в оточенні красунечок.

Незважаючи на тьмяніючий орел Путіна, істеблішмент поки що далекий від відкритого бунту й не готовий оголосити «царя» несправжнім. І якщо частина еліти не поділяє озвучених «начальником» цілей «спеціальної воєнної операції», висновків його псевдоісторичних розвідок і антизахідництва скривдженого, то публічно вони про це не говорять: ніхто не хоче жертвувати нажитим непосильною працею. Навпаки, багато хто демонструє вірнопідданські почуття, зокрема і беручи участь у флешмобі ##МУСПутинЭтоЯ.

Як вважає запрошений співробітник Німецької ради зовнішньої політики (DGAP) Олександра Прокопенко, «відсутність чіткого механізму виходу з-під санкцій або хоча б діалогу на цю тему примушує російську еліту окопуватися всередині країни». Але це одна з причин, чому істеблішмент зберігає лояльність режимові. Інші причини — псевдопатріотичний чад, страх перед репресіями. У цій ситуації і чиновники, і бізнесмени (зокрема й великі), думають про те, як «пропетляти». І в кожного з них — своя стратегія виживання.

При цьому Кремль хоче максимально «замастити» кров'ю весь істеблішмент.

Так, великий бізнес підштовхують платити «добровільні» внески в російський бюджет. Глави регіонів формують добровольчі батальйони. А репутації сислібів голови Центрального банку Росії Ельвіри Набіулліної, міністра фінансів Антона Сілуанова та голови «Сбербанку» Германа Грефа безнадійно зіпсовані, оскільки вони стали пособниками агресії, почавши перебудовувати економіку Росії під вимоги воєнного часу та для пом'якшення санкцій: фактично, вони врятували режим.

Незважаючи на жорстке міжелітне протистояння, групи впливу зберегли вірність «царю». Не видно розколу і в найближчому колі Путіна. За рік, що минув з моменту широкомасштабного вторгнення, жодної «вежі Кремля» не було розгромлено і з гри нікого не викинули: Путін вирішив не порушувати балансу політичної системи. І все-таки зміни в ній відбулися.

Так, посилилася група Юрія Ковальчука, що був активним провідником ідеї вторгнення в Україну. Акціонер банку «Россия» найбільше зацікавлений у продовженні перебування при владі Путіна, адже весь вплив прихильника конспірологічних теорій у російській політичній системі тримається на персональній близькості до «начальника». Недивно, що він буде підтримувати Путіна до кінця. Адже щойно піде нинішній президент РФ — обвалиться й капіталізація братів Ковальчуків.

Завдяки частому спілкуванню з Путіним за рік зріс і вплив заступника глави АП Сєргєя Кірієнка, що курирує окуповані українські землі й контролює весь процес формування сучасної «еліти» Росії: тепер він — самостійна фігура. Тому група Ковальчука трансформувалася в групу Ковальчука—Кірієнка, до складу якої входять прем'єр-міністр Міхаіл Мішустін, перший віцеспікер Ради Федерації Андрєй Турчак, власник ПВК «Вагнер» Євгеній Прігожін та інші.

Група Ковальчука—Кірієнка активно взаємодіє з такими важковаговиками як секретар Ради безпеки РФ Ніколай Патрушев і глава «Роснефти» Ігор Сєчін. Але впливовість цього «тріумвірату» зовсім не означає, що саме його представник стане наступником Путіна, коли той піде із влади: в жодної з «веж Кремля» немає ресурсу, аби самостійно взяти владу у свої руки.

При цьому всередині системи відбуваються процеси, що поволі руйнують режим. Зокрема втрата державою монополії на силовий ресурс. Утім, як свідчить історія з власником ПВК «Вагнер» Євгенієм Прігожіним, Кремлю вдалося взяти під контроль цих нових операторів силового ресурсу. А російський генералітет, незважаючи на публічні обвинувачення в принизливих поразках на фронтах російсько-української війни, зберігає відданість владі.

Важливо пам'ятати: в тих, у кого нині є силовий ресурс, після відходу Путіна можливості тільки зростуть. А в таких, як Ковальчук, — політичний «індекс Доу-Джонса» різко піде вниз.

У кожному разі, групам впливу доведеться домовлятися між собою, прагнучи знайти компромісну кандидатуру. Так було і після смерті Сталіна навесні 1953-го, і після усунення Хрущова восени 1964-го. При цьому зовсім не факт, що наступник Путіна буде менш агресивним у політиці стосовно України й Заходу. Як і те, що персона, котру розглядатимуть як компромісну, задовольниться своїм тимчасовим статусом: і Хрущов, і Брежнєв змогли посилити свої позиції та позбутися конкурентів.

Судячи з усіх ознак, у Кремлі, оскільки вважають, що будь-які зміни конфігурації влади загрожують їй колапсом, відмовилися від ідеї трансферу влади й готуються до участі Путіна у президентських виборах 2024 року. Хоча соцопитування в Росії давно вже не заслуговують довіри, є всі підстави стверджувати, що російський президент зберігає підтримку переважної більшості населення. Піддані не виявляють невдоволення війною в Україні: за рік після широкомасштабного вторгнення з великих російських міст відбувся колосальний відплив за кордон нелояльного до Кремля населення.

Путін відверто заявляє, що росіяни мають готуватися до затяжної війни, пропонуючи жити у світі, де воєнні дії стануть нормою на довгі роки. І якщо раніше перед політиками й соціологами стояло питання, хто переможе — холодильник чи телевізор, то тепер воно звучить так: «Рефрижератор чи телевізор?». Але, зважаючи на все, у Кремлі не чекають, що через проблеми в економіці та збільшення кількості цинкових трун «глибинний народ» найближчим часом почне російський бунт — цього разу осмислений, не тільки нещадний: влада врахувала помилки, зроблені під час першого етапу мобілізації. І тепер рекрутинг проводиться переважно в депресивних регіонах.

Утім, на багато процесів у Росії впливатиме те, як будуть розвиватися події на фронті навесні. Вибух може статися в будь-який час і з будь-якого приводу. Нам же важливо, щоб після закінчення російсько-української війни Росія перестала загрожувати безпеці України. А для цього вона має перестати бути імперією. Можливо, демонтаж Росії затягнеться на десятиліття: запас міцності, в тому числі й економічний, у неї є. Але кривавий розпад цієї держави має значно реальніші перспективи, ніж її демократизація.

Джерело