"Чи можуть пристосуванці побудувати державу? Гадаю, що можуть, якщо у них немає ніякої іншої альтернативи", - Портников

"Для мандрівників, які цікавляться радянською історією, відвідування вілли на Принцевих островах під Стамбулом, у якій проживав після висилки з Радянського Союзу «червоний принц», колишній голова Реввійськради і головний суперник Йосипа Сталіна Лев Троцький, є обов'язковим пунктом програми. Не дуже примітний сьогодні особняк став символом краху політичної кар'єри одного з головних організаторів Жовтневого перевороту. Йому і в Туреччині не вдасться затриматися, доведеться тікати до Мексики – але й там, на іншому краю світу, Троцького будуть переслідувати агенти НКВС", - пише оглядач Віталій Портников у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Перший замах, організований за участю легендарного художника Давида Сікейроса, Троцький переживе. І тоді проти нього використають знаменитий льодоруб у руках Рамона Меркадора: свою золоту зірку героя Радянського Союзу, нагороду за розправу з Троцьким, вбивця отримає вже після звільнення з в'язниці з рук спадкоємців Сталіна.

У новій еміграції Троцький буде натхненником ще одного комуністичного «інтернаціоналу» – шанувальники його ідей не зникли й у наші дні – і непохитним критиком сталінського авторитаризму. Виникає, однак, питання і до Троцького, і до інших опонентів Сталіна у партійних колах: а якого, власне, режиму вони хотіли, коли брали участь у Жовтневому перевороті, розганяли Установчі збори, перемагали у громадянській війні? Коли вони схвалювали червоний терор, розправлялися з політичними противниками, обмежували у правах вихідців з «експлуататорських класів»? Невже вони розраховували на демократію, нехай навіть і партійну?

Звичайно, таке питання безглуздо ставити вихідцям із солдатського й селянського середовища, нерідко просто неписьменним до приєднання до більшовиків. Але Троцький, Зінов'єв, Каменєв, Бухарін і інші сталінські опоненти були не просто освіченими людьми – історію Великої французької революції вони знали у буквальному сенсі слова напам'ять. І не могли не розуміти, що на гільйотині закінчили свої дні не тільки аристократи, а й багато революційних вождів. Але були впевнені, що саме вони контролюватимуть сокиру гільйотини, а не опиняться серед її жертв.

Ми звикли сприймати цих людей як фанатиків тоталітарної ідеології, але насправді всі вони були перш за все банальними пристосуванцями, які використовували цю саму ідеологію для задоволення своїх власних амбіцій. Існуючий у Російській імперії режим перетворював їх на аутсайдерів, але вони хотіли не просто знищення цього режиму. Вони хотіли заодно і знищити всіх тих, хто міг би скласти їм конкуренцію у новій Росії. Так природним чином після Жовтневого перевороту вже за кілька років у Росії і на території окупованих нею країн встановилася влада нікчем і заляканих пристосуванців.

Спогади Троцького про Сталіна – чудове свідчення того, що він усе це чудово розумів з першого дня, але розраховував опинитися на верхівці більшовицької влади, а не у новому вигнанні. І таким «демократом за обставинами» був аж ніяк не тільки Троцький. Його найближчий соратник і друг, румунський комуніст болгарського походження Християн Раковський, розстріляний у сталінській тюрмі на початку Другої світової війни, очолював делегацію Української РСР на переговорах із урядом гетьмана Павла Скоропадського в Києві. Документи і свідоцтва зафіксували, наскільки зневажливо Раковський – який, нагадаю, не був етнічним росіянином і у Російській імперії практично не жив – ставився не тільки до Української держави, а й до української мови і до самого факту існування українського народу.

Але вже за кілька років, після окупації більшовицькими військами території України, Раковський стає головою Раднаркому і міністром закордонних справ УРСР. Поводиться як справжній глава держави, до того ж авторитарної – живе у розкоші, приймає почесті, бере участь у міжнародних конференціях, протегує лояльним діячам культури. І дізнається, що Сталін збирається приєднати окуповані більшовиками радянські республіки до РРФСР в якості автономій.

Раковського аж трусить. Тепер Україна йому потрібна, тепер вона існує – разом зі своїм народом, мовою, культурою та історією. Звичайно, кому ж хочеться з глави держави, нехай і фіктивної, перетворюватися на звичайного секретаря обкому!

Сталіну все це, зрозуміло, байдуже. Сталін заради влади над Росією готовий знищити навіть фіктивну самостійність рідної Грузії, його соратник Серго Орджонікідзе вступає в рукопашну сутичку з грузинськими більшовиками (всіх їх потім розстріляють як ворогів народу, а Орджонікідзе просто вб’ють за непотрібністю вождю). Але у Раковського є старий друг – Володимир Ленін. І голова Раднаркому УРСР переконує голову Раднаркому РРФСР створити союзну державу, але під партійним контролем: республік багато, а партія одна – і Ленін також один. Леніну, нехай навіть і хворому, Сталін протистояти не може, а Раковський, між тим, стає ворогом майбутнього володаря й підписує собі смертний вирок. Але, між іншим, рятує і майбутню українську державність – хто знає, як би розвивалися події, якби на місці УРСР у 1991 році було кілька російських губерній або «Українська АРСР».

А тепер просто поміняємо всіх їх місцями. Не тільки Троцького і Сталіна, а й Сталіна і Раковського. Так, якби Сталін програв, він навряд чи був би на віллі у Туреччині, але вже точно був би прихильником внутріпартійної демократії, переконаним критиком троцькістської колективізації та індустріалізації. А ось якби Раковський був наркомом у справах національностей РРФСР, а Сталін – головою Раднаркому радянської Грузії? Хто у цьому випадку переконував би Леніна в тому, що Грузія не може бути автономною республікою і взагалі потрібно створювати Радянський Союз?

Тоді чому ми вважаємо цих людей фанатиками ідеї? Не потрібно плутати з ідейним фанатизмом схильність до насильства заради досягнення власних цілей. І потрібно розуміти, що метою була влада, а зовсім не якесь там «справедливе суспільство», нехай навіть і утопічне. І саме тому вміння пристосовуватися, коливатися разом з лінією партії, підлаштовуватися під обставини стало головною рисою радянської людини.

Тріумф цього пристосуванства у нашій власній країні ми побачили 24 серпня 1991 року, коли комуністична більшість у Верховній Раді УРСР, представники якої ще недавно запекло боролися з «українським націоналізмом», проголосувала за незалежність. Коли буквально за кілька днів відбулося перевтілення людей, які вважали, що їхня Батьківщина – Радянський Союз, і тікали від синьо-жовтих прапорів, на українських патріотів. Коли...

У мене є ще одне питання, на яке всім нам важливо отримати відповідь: а чи можуть пристосуванці побудувати державу? Я думаю, що можуть, якщо тільки у них немає ніякої іншої альтернативи. Ось чому у нашій новітній історії такою важливою є роль Володимира Путіна, який напав на Україну, окупував частину її території і цю альтернативу у пристосуванців відібрав. І ось чому якщо в Росії схаменуться і віддадуть перевагу прянику, а не батогу, із побудовою державності у нас виникнуть проблеми, і ми знову почуємо, що замість того, щоб боротися з такою великою, багатою – і, найголовніше, близькою і дружньою країною – краще до неї як слід пристосуватися".