День хрещення Київської Русі та легенда про "кастинг" вірувань: що насправді сталося 988 року і де дівся Перун

Зміст

1.Свято, дата якого змістилася

2.Держава, якій потрібен був один Бог

3.Легенда про "кастинг" вір

4.Хрещення як силова операція

5.Не одна подія, а процес на століття

6.Навіщо це було потрібно державі

Саме хрещення наприкінці X століття стало переломним моментом у розвитку Київської держави, визначивши її цивілізаційний курс на багато століть вперед. Водночас сучасні історики наголошують: ця подія була значно складнішою, ніж відома зі шкільних підручників легенда про "вибір віри", а процес християнізації тривав сотні років. Більше про це, розповість Еспресо.

Свято, дата якого змістилася

День хрещення Русі-України – не якась давня традиція, а порівняно молода державна ініціатива: його встановив указ президента Віктора Ющенка, підписаний 25 липня 2008 року, але саме свято при цьому призначили на 28 липня, у день церковної пам'яті князя Володимира.

Логіка була простою: 28 липня – день, коли православна церква вшановує рівноапостольного князя Володимира Святославича, хрестителя Русі. А сам момент хрещення киян літописці точно так і не зафіксували – за однією з версій, це сталося 14 серпня за новим стилем 988 року, тож дату свята від самого початку прив'язали не до історичної події, а до церковного календаря.

У 2023 році Православна церква України перейшла на новоюліанський календар – крок у бік єдності зі світовим християнством і відходу від залежності від московського часовідліку. Фіксовані дати, зокрема й пам'ять князя Володимира, змістилися на тринадцять днів вперед. Зеленський вніс до Верховної Ради відповідний законопроєкт ще влітку 2023-го, і відповідним указом державне свято остаточно перенесли з 28 на 15 липня. Формально ми святкуємо ту саму подію – просто церковний календар тепер рахує день пам'яті святого інакше.

Держава, якій потрібен був один Бог

Коли говорять про хрещення Русі, часто створюється хибне враження, ніби князь Володимир просто одного дня вирішив змінити релігію своїх підданих. Насправді ж цьому передували десятиліття політичних змін.

До кінця X століття те, що ми зараз називаємо Київською Руссю (сама вона себе так не називала – це пізніший історіографічний термін), вже існувала як потужна східнослов’янська держава: був Київ, була династія Рюриковичів, було військо, була данина з підвладних племен. Але внутрішньо ця конструкція трималася доволі крихко.

Річ у тому, що на величезній території, яку контролював київський князь, жили племена з власними богами, власними обрядами і власними жерцями. Це не було "одне язичництво" – це було багато локальних культів, де кожне плем'я мало своїх головних богів, хоч з характерними спільними рисами.

Але такий релігійний різнобій був потенційним ґрунтом для сепаратизму: об'єднати людей навколо спільної ідентичності, коли в кожного свій пантеон – завдання із зірочкою.

Сам Володимир спершу намагався вирішити це питання не заміною віри, а її уніфікацією зсередини. Близько 980 року він звів у Києві капище з ідолами шести богів різних племен – Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокоші, – фактично спробувавши створити спільний загальноруський пантеон богів. Але ця спроба "реформи язичництва" не спрацювала. Локальні культи не зникли, а централізованої, ієрархічної релігії з єдиним авторитетом так і не вийшло. Язичництво за своєю природою погано надавалося для ролі державної ідеології – воно було надто розсіяним, надто прив'язаним до конкретного роду чи місцевості.

Чому саме Володимир зрештою наважився на куди радикальнішу реформу? Тут зійшлося кілька речей одразу. По-перше, він був князем, який прийшов до влади через силу і потребував нових джерел легітимності, окрім військової. По-друге, його бабуся, княгиня Ольга, ще за десятиліття до того особисто прийняла християнство у Константинополі – і хоча її син Святослав лишився язичником, прецедент і зв'язки з Візантією вже існували. По-третє, і, мабуть, найважливіше – Володимир бачив, як влаштовані сусідні держави. Візантія була найбагатшою і найрозвиненішою цивілізацією континенту, а монотеїстична релігія там працювала саме як інструмент державної єдності й легітимації влади монарха. Приєднатися до цього клубу означало отримати не просто нову віру, а візантійський політичний і культурний "пакет" в комплекті.

Легенда про "кастинг" вір

Найвідоміша частина всієї історії – так званий "вибір віри", описаний у "Повісті минулих літ". Сюжет побудований майже як серія співбесід: до Володимира по черзі приходять посланці різних релігій, кожен рекламує свою, а князь вибирає найкращий варіант.

Спершу з'явилися волзькі булгари-мусульмани і почали розхвалювати іслам – обіцяли рай із сімдесятьма красунями для кожного праведника. Але коли вислизнула деталь про заборону вина і свинини, Володимир, за переказом літописця, невдоволено відповів: "для Русі – веселощами є пити, не можемо без того бути". Історики й самі визнають цю сцену радше пропагандистським прийомом літописця, ніж реальним аргументом, але саме вона стала найбільш пам'ятною реплікою всієї легенди.

Потім прийшли посланці від хозарських юдеїв – і отримали від князя доволі уїдливе запитання. Мовляв, якщо ваш Бог справді любить свій народ, чому ж він розсіяв вас по чужих землях без власної держави? Аргумент, треба визнати, б'є точно в ціль для правителя, який щойно намагався зібрати докупи власну державу.

Прийшли й посланці Папи Римського – німі з Риму – з латинським обрядом (хоча формально розкол на Східне і Західне християнство відбувся пізніше – у 1054 році) – і теж не отримали згоди, хоча претензій до їхньої віри в літописі майже не висловлено. Володимир начебто відповів коротко: "Батьки наші того не прийняли". За цим глухим формулюванням історики бачать радше політичний розрахунок – Русь на той момент була значно тісніше пов'язана з Константинополем, ніж з Римом.

А насамкінець прийшов грецький "філософ" із Візантії, який коротко переповів усю біблійну історію від створення світу до Страшного суду – і, за легендою, справив на князя найсильніше враження. Після цього Володимир, за переказом, ще й розіслав власних послів у різні країни, щоб подивитися, як там насправді відбуваються богослужіння. Найбільше вразила посланців візантійська літургія у Софійському соборі Константинополя: як розповідали посли, "не знали, чи на небі ми були, чи на землі".

Сучасні дослідники доволі одностайні, що історія "вибору віри" – це не протокол реальних перемовин, а літературна конструкція, ще й доволі компілятивна: майже ідентичний сюжет про "кастинг вір" відомий і в переказах про прийняття юдаїзму хозарським каганатом ще у VIII столітті. Але за цією красивою легендою ховається цілком реальна логіка: з усіх варіантів, що були теоретично доступні князеві, саме візантійське християнство виявилося найвигіднішим поєднанням – розвинена держава-зразок, готова цивілізаційна модель, і, що важливо, шлях до династичного шлюбу з візантійською правлячою родиною. Саме одруження з порфірородною принцесою Анною, сестрою імператора Василя II, стало практичним завершенням усього "вибору" – Володимир охрестився особисто в Корсуні (Херсонесі) напередодні весілля, прийнявши ім'я Василь.

Хрещення як силова операція

А тепер про частину, яку офіційні святкові промови зазвичай згадують побіжно. Повернувшись до Києва, Володимир не влаштував м'яку просвітницьку кампанію – він почав з демонтажу старих богів, причому демонстративного й жорсткого. Ідолів наказали повалити: дерев'яні – порубати й спалити, кам'яні – скинути у воду. Головного ідола, Перуна, прив'язали до кінського хвоста і волочили з гори Боричевим узвозом до Дніпра, а дванадцятьом чоловікам наказали періодично бити його палицями, поки не проминуть пороги. Літописець зафіксував і людську реакцію на це зневажливе видовище, мовляв, язичники, які ще не прийняли хрещення, плакали, дивлячись на приниження свого бога і кричали: "Видибай, боже!" ("випливи").

Наступного ж дня киян закликали прийти на масове хрещення в водах Почайни й Дніпра – і зробили це аж ніяк не у форматі добровільного запрошення. За переказом, Володимир звелів оголосити: хто завтра не прийде на річку – багатий чи бідний, вільний чи раб – стане князю ворогом. Формулювання, що залишає небагато простору для щирого релігійного вибору.

Але найбільш красномовний випадок стосується не Києва, а Новгорода – чи не другого за значенням міста Русі. Там опір виявився настільки серйозним, що подія увійшла в народну пам'ять фразою "Путята хрестив мечем, а Добриня – вогнем". Бо воєвода Добриня спалив частину міста, щоб зламати спротив, а Путята з дружиною силою заганяв людей у воду, а тих, хто відмовлявся, тягли до річки насильно – "чоловіків вище мосту, а жінок нижче мосту". Новгородського ідола Перуна так само повалили і кинули у Волхов під плач і крики городян, які, за словами літописця, "просили за нього, як за справжнього бога". Ба більше, навіть в ХІ столітті відбулася ціла серія повстань волхвів, які воювали з князями через насильницьке насадження віри.

Тобто серед тогочасного руського суспільства хрещення не було актом якогось внутрішнього навернення. Бо часто це була силова політична операція: зруйнувати стару систему сакральних авторитетів і замінити її новою, керованою з Києва. І опір цьому був цілком реальний: за свідченнями істориків, у багатьох регіонах язичницькі повстання спалахували ще через десятиліття, а подекуди й через століття після офіційної дати "988 рік".

Не одна подія, а процес на століття

Це підводить до, мабуть, головного уточнення, яке варто внести в святкову міфологію: хрещення Русі не було одномоментним актом. Так, офіційна легенда описує масове занурення киян у Дніпро як єдину переломну мить, але насправді йшлося про фінальний, найбільш видовищний етап процесу, що тривав щонайменше століття до того і продовжувався ще довго після.

Християнство спорадично проникало на руські землі задовго до Володимира – ще за невдалого походу князя Аскольда на Константинополь у IX столітті згадується перше, хоч і незавершене, хрещення частини знаті. Хрестилася особисто ще княгиня Ольга. А після 988 року знадобилися ще десятиліття, а подекуди й століття, щоб нова релігія по-справжньому прижилася за межами князівського двору й великих міст.

І прижилася вона не в чистому вигляді, а переплетена зі старими практиками – явище, яке історики релігії називають двовір'ям. Церква не мала ресурсу (та й, можливо, наміру) викорінити геть усі народні звичаї – натомість вона намагалась накладати християнський зміст на вже наявні язичницькі свята, зберігаючи форму, але підмінюючи суть. Найяскравіший приклад – свято Івана Купала: суто язичницьке святкування літнього сонцестояння з вогнищами, ворожіннями й купанням, яке церква намагалась або забороняти як "бісівське", або ж прив'язати до дня народження Іоанна Хрестителя, чиє церковне свято за календарем випадає приблизно на той самий період. Звідси й сам збіг імені – "Іван" Купала – хоча жодного язичницького божества на ім'я Купало, найімовірніше, ніколи не існувало: назва, за версією істориків, народилась через непорозуміння пізнього літописця, який сплутав обряд "купання" з іменем бога. Подібна історія – з колядками, які колись були оспівуванням язичницької Коляди, а згодом наповнились різдвяним християнським змістом без зміни форми. Навіть образ грізного Перуна не зник безслідно – у народній уяві він поступово злився з образом пророка Іллі, який "їде вогняною колісницею" і "гримить" у грозу.

Навіщо це було потрібно державі

Попри всю жорсткість методів, з точки зору тодішньої політики хрещення Русі виявилося дуже прагматичним і, зрештою, успішним рішенням. Воно розв'язувало одразу кілька завдань. Внутрішньо – давало спільну релігійну рамку для розрізнених племен, замінюючи локальні культи однією ієрархічною структурою, підпорядкованою князю: церква ставала не конкурентом влади, а її партнером і легітимізатором. Зовнішньо – вводило Русь до кола "цивілізованих" християнських монархій тогочасної Європи: одруження з візантійською принцесою, а згодом і шлюби наступних поколінь Рюриковичів з правлячими династіями Польщі, Франції, Угорщини та інших держав стали можливими саме тому, що Русь тепер розмовляла зі своїми сусідами спільною релігійно-політичною мовою.

Разом із хрещенням прийшла і кирилична писемність, перші літописи, кам'яне храмове будівництво (Десятинна церква, згодом Софія Київська), запозичене з Візантії церковне і державне право, нові форми мистецтва й архітектури – тобто весь пакет інфраструктури, необхідної для функціонування середньовічної держави європейського зразка.

Тож коли сьогодні, 15 липня, лунають офіційні слова про "духовну столицю", "соборність" і "цивілізаційний вибір" – за цією риторикою стоїть цілком реальна історична логіка. А саме спроба середньовічного правителя перетворити конфедерацію племен на єдину державу через спільну віру, здійснена десь на межі щирого релігійного пошуку і холодного політичного розрахунку – методом, у якому вогонь і меч виявились ужитими буквально не менше, ніж проповідь і хрест.

Джерело