Два кроки України в напрямку НАТО: Позитивні новини тижня з далекосяжними наслідками

"На фоні негативу тижня, як от погрози з боку ЄС щодо призупинення безвізового режиму для громадян України, корупція нардепу монобільшості, скандал з наказом Міноборони про заборону вогню у відповідь, хотілось би звернути увагу на позитивні події, які залишились «в тіні», пише блогер і аналітик Крик Української Душі:

Щодо подій, які матимуть далекосяжні наслідки для України як держави. Мова про підписану 14 вересня Президентом України «Стратегію національної безпеки України» (https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037) та ухвалення у другому читанні та в цілому Верховною Радою України 17 вересня Закону України «Про розвідку» (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67895).

Як можна бачити навіть з назви, обидва нормативно-правові акти стосуються однієї з найважливіших сфер в діяльності держави – національної безпеки. І на фоні «зради» поточного тижня приємним є також те, що обидва документи поєднує також реформаторський підхід та закладена в них національна ідея.

Так, експертні кола вже відзначили відповідність Закону України «Про розвідку» головним вимогам, що висуваються з боку НАТО до її країн-членів. Зазначена обставина є важливою для України як з позиції прагнення до інтеграції в Північно-Атлантичний Альянс, так і повільного, але все-таки прогресу в удосконаленні українського законодавства. Іншими словами, даний закон є «роботою над помилками». Прикладом цього є виключення (нарешті!) з переліку розвідувальних органів СБУ – структури, яка на практиці не діяла у даній сфері вже багато років, однак її належність до них додавало плутанини в загальній структурі розвідувальних органів. Закон прибрав інші, більш дрібні колізії, та чітко розподілив сферу повноважень і завдання усіх структур, задіяних до цього процесу. Враховуючи, що Україна де-факто знаходиться в стані війни з 2014 року, роботу української розвідки не слід недооцінювати, а необхідність її відповідності стандартам НАТО – тим більш.

Ще більш вагомим питанням, яке матиме далекосяжні наслідки є оновлена «Стратегія національної безпеки України». Документ, що за своєю суттю і покликанням повинен стати дороговказом у формі та методами боротьби з ворогами України і більш того – називати своїх ворогів відкрито власними іменами, підписаний діючим Президентом і навіть…Главою його офісу. Дані обставини є принциповими з огляду на наступне:

– в документі немає «напівтонів», не вживаються терміни, які використовує діюча влада стосовно агресора («та сторона»), натомість чітко зазначено про агресію Російської Федерації проти України;

– Стратегія вказує про дію на окремих територіях Донецької та Луганської областей «російської окупаційної адміністрації»;

– окремо слід зупинитись на тому, яку увагу приділено питанню окупованого Криму. По перше, про окупований український півострів ніхто не забув, на превеликий жаль для багато кого в Кремлі. По друге, вказано про необхідність захисту «свого», а також корінного населення Криму, яким тут названо кримчаків та караїмів. Так тонко «тицьнути носом» росіян півострову – сподіваємось, в РФ оцінять.

– і знову про курс у напрямку інтеграції у НАТО. Саме цей напрям визначено як «стратегічний курс держави». При цьому, зазначений блок питань не є простою формальністю – ключовим напрямком гарантування національної безпеки України визначено шлях через «розвиток особливого партнерства з Організацією Північноатлантичного договору з метою набуття повноправного членства України в НАТО».

– вперше (нарешті, на 29-у році Незалежності!) визначено градацію важливості відносин України з іноземними державами. Замість традиційної тези «США та країни ЄС» чітко вказані назви держав і навіть вибудовано їх перелік в силу важливості для національних інтересів України. Хоча до списку можуть бути певні зауваження (автор вважає перебільшенням ваги окремих з них для України, а також викликає не розуміння відсутність країн Азії, про важливість відносин з якими чомусь «забуто»), однак, хоча б з позиції «крига скресла» таку зміну в Стратегії можна вважати позитивною.

Підсумовуючи зазначене, хочеться сказати наступне:

Не зважаючи на об’єктивну критику з боку патріотичних сил до діючої влади у відсутності в цілому проукраїнськості, цього не можна сказати щодо розглянутих вище документів. І так, вони підписані/проголосовані діючою владою, хоча з високою долею вірогідності можна припустити, що вона (влада) не має стосунку до розробки цих документів. Вочевидь, не бажаючи отримати ще більше критики у свою адресу, чинною владою віддано підготовку цих документів «на відкуп» експертам, яким не заважали вказівками «згори».

Випереджуючи можливу критику і скепсис тих, хто вважає, що в НАТО Україну найближчим часом не приймуть хочеться сказати – так. Але чи правильним є відсутність будь-якої діяльності з боку України в такому разі? Так склалось, що Україна розташована біля одного сусіда, яким правлять не зовсім адекватні правителі, і як показав 2014 рік, там вважають правильнішим подати власному народу «кримнаш», аніж підвищення рівня життя і освоєння вже загарбаних територій, яких в РФ не більше 40%. Ні для кого не секрет, що військова «могутність» РФ працює лише проти слабшого супротивника, однак навіть проти невеликих за розміром, однак прикритих щитом НАТО держав (наприклад Прибалтійського регіону) цей принцип не діє. Україна йде в НАТО і цього тижня зроблено два кроки у цьому напрямку.

Автор: Крик Української Душі