Дві булави, один народ: як Слободищенський трактат 366 років тому розколов Україну

Зміст

1.Спадок, який виявився занадто важким

2.Перший договір під дулами: Переяслав 1659

3.Чуднів: коли армія ділиться навпіл

4.Що саме говорив Слободищенський трактат

5.Договір, який не об'єднав, а розколов

6.Як гетьмани втрачали владу

7.Чого це вчить сьогодні

Між двома датами – рік, за який спадок Богдана Хмельницького перетворився на предмет торгу. Через три роки в Україні було дві булави, два береги й дві політики, а ще через чотири кордон по Дніпру провели без жодного українця за столом. Це історія про те, як гетьмани крок за кроком втрачали владу, і про те, чому вона болюче перегукується з сьогоденням.

Спадок, який виявився занадто важким

Т. Шевченко. Смерть Богдана Хмельницького, фото: Вікіпедія

Коли влітку 1657 року помер Богдан Хмельницький, козацька держава мала все, що потрібно для самостійного життя: армію, податки, дипломатію, власну старшину. Не мала лише одного – людини, яка втримала б усе це докупи. Булаву, формально передану шістнадцятирічному Юрію, на час його неповноліття перебрав генеральний писар Іван Виговський.

Виговський був гравцем європейського рівня. Він розумів, що Переяславська угода 1654 року не дала того, чого чекали в Чигирині: Москва поводилася не як союзник, а як сюзерен. Тому 16 вересня 1658 року в Гадячі він підписав договір із Річчю Посполитою. На папері це було щось небачене: Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства мали стати третім рівноправним складником федерації під назвою Велике князівство Руське, з довічним виборним гетьманом, затвердженим королем, із козацьким реєстром на 30 тисяч і ще 10 тисяч найманців. Автором проєкту був Юрій Немирич.

Проте Гадяч не пережив зустрічі з реальністю. Варшавський сейм у квітні 1659-го не підтримав ідею Руського князівства. Козацькі низи не повірили в "шляхетську" угоду й побачили в ній повернення панів. Москва ж, використавши цей настрій, підтримала повстання Мартина Пушкаря та Якова Барабаша, а потім відкрито вторглася. Влітку 1659-го Виговський розгромив московську армію під Конотопом, але виграна битва не врятувала виграної війни: він втратив підтримку власного війська й у вересні зрікся булави.

Урок тут очевидний: найсильніша армія не компенсує слабкої легітимності. Договір, якому не вірять власні козаки, не втримає ані перемога, ані союзник.

Перший договір під дулами: Переяслав 1659

Новим гетьманом обрали Юрія Хмельницького. Це було зручне ім'я: син Богдана, якому ледве виповнилося вісімнадцять. Московська сторона діяла швидко. 17 жовтня 1659 року в Переяславі князь Олексій Трубецькой скликав раду, на яку гетьман приїхав із малим супроводом. Навколо стояло близько 40-тисячне московське військо. Правобережних полковників на раді не було, зате було досить лівобережної старшини промосковського спрямування.

Результатом стали Переяславські статті з 19 пунктів, які різко звужували автономію. Гетьмана могли обирати лише з дозволу царя. Без згоди Москви він не міг призначати й усувати полковників. У великих містах, зокрема в Києві, Переяславі й Ніжині, мали стояти московські залоги. Торговельні прибутки переходили під контроль воєвод, а до Москви мали видати всю родину Виговського.

Це був не договір двох сторін, а умови, продиктовані переможцем. Для нашої історії важливо одне: саме цей документ і став причиною наступного. Козацька старшина, обурена такою залежністю, шукала вихід, і виходом, як їй здавалося, була Польща.

Чуднів: коли армія ділиться навпіл

Влітку 1660 року московський воєвода Василь Шереметєв рушив із Києва на Волинь. Дослідники звертають увагу на промовистий розподіл. Разом із Шереметєвим пішли лівобережні полки, де промосковські настрої були сильнішими, а правобережне козацтво лишилося при Юрію Хмельницькому. Тобто козацька армія була розколота ще до першого пострілу, і розколота за географічною лінією, яка потім стала лінією державного розлому.

Польсько-татарські війська Єжи Любомирського, Станіслава Потоцького та хана Мурат-Гірея перехопили ініціативу. Під Любаром у вересні Шереметєв зазнав поразки й відступив, і його армія опинилася в пастці біля Чуднова. 7 жовтня під Слободищем відбулася битва між польсько-татарськими силами та військом Юрія Хмельницького. Гетьман опинився між молотом і ковадлом: Шереметєв відрізаний, власна армія розколота, а навпроти – переможні поляки з татарами.

І тоді він змінив сторону.

Що саме говорив Слободищенський трактат

Угоду підписали 17 жовтня 1660 року в Слободищі на Житомирщині. Від Речі Посполитої її уклали польні гетьмани Любомирський і Потоцький.

Українська сторона наполягала на повному відновленні Гадяцького договору. Польська ж погодилася підтвердити все, окрім головного: Великого князівства Руського не буде. Решту гадяцьких статей гетьмани Речі Посполитої мали підтвердити присягою. Але додалися пункти, яких у Гадячі не було: Ніжинському й Чернігівському полкам наказувалося відступити від росіян, інакше Хмельницький мусив виступити проти них; у разі бунту на Запорожжі чи деінде гетьман мав його придушити; Україна зобов'язувалася воювати разом із військом Речі Посполитої проти Москви й не нападати на кримські володіння.

Отже, замість федерації вийшла автономія. Замість суб'єкта договору – виконавець чужих військових завдань. Показово, що гетьманові доручили не лише воювати з Москвою, а й карати власних співвітчизників: тих самих лівобережних полковників і запорожців, яких Варшава вважала бунтівниками.

Чому Хмельницький підписав? Тут варто бути обережним. Переяславські статті тиснули, польсько-татарська сила стояла поруч, а Москва щойно показала, що її "захист" означає воєвод і залоги. Молодому Хмельницькому могло здатися, що навіть урізаний Гадяч кращий за Переяслав. Проте вийшло інакше: гарант, який не готовий виконувати зобов'язання, виявився гіршим за відсутність гаранта.

Трактат одразу дав наслідок на полі бою: 2 листопада 1660 року Шереметєв капітулював під Чудновом. Для Речі Посполитої це був тріумф. Для України – початок розколу.

Договір, який не об'єднав, а розколов

Слободищенський трактат мав стати основою для відновлення єдності. Насправді він запустив механізм розколу. Лівобережна старшина, передусім переяславський полковник Яким Сомко й ніжинський полковник Василь Золотаренко, відмовилася визнавати новий курс. Вони вигнали польські загони з Лівобережжя й звернулися до царя з проханням дозволити обрати гетьмана. Запорожці на чолі з кошовим Іваном Сірком теж не бажали польської зверхності.

Юрій двічі намагався розгромити лівобережну опозицію, але під Каневом зазнав поразки від московського війська та козаків Сомка й ледве втік до Чигирина. 1662 року на раді в Козельці Сомка обрали наказним гетьманом Лівобережжя. У січні 1663-го Юрій Хмельницький склав булаву.

Після нього на Правобережжі гетьманом став Павло Тетеря, політик-юрист, якого вподобав польський король. На Лівобережжі 17 червня 1663 року в Ніжині відбулася "Чорна рада", де гетьманом обрали Івана Брюховецького, колишнього запорозького кошового, який орієнтувався на Москву. Сомка, Золотаренка та Йоанникія Силича невдовзі стратили в Борзні. Так країна, що кілька років тому вела дипломатію з усією Європою, поділилася на два береги з двома булавами, двома політичними орієнтаціями й двома арміями.

Історики справедливо називають Слободищенський трактат початком територіального розколу України. Але важливо бачити й нюанс: розкол виріс не з одного документа, а з того, що за рік дві різні сили підписали за козаків два взаємовиключні договори, а старшина мусила вибирати між ними.

Як гетьмани втрачали владу

Брюховецький, який на ніжинській раді виступав проти старшини, у 1663 році підписав Батуринські статті: козаки мали безкоштовно забезпечувати московські гарнізони, а торгівлю українських купців обмежили. У вересні 1665 року він із величезним почтом поїхав на уклін до Москви й підписав Московські статті. Усі податки переходили до царської скарбниці, воєводи з військом ставали в усіх великих містах, а нового гетьмана належало затверджувати в Москві.

Реакція не забарилася. Народ зустрів воєвод і переписувачів податків гнівом, і вже 1666-го на Лівобережжі спалахнули виступи. Брюховецький, який щойно поклонився цареві, розвернувся проти Москви, домовився з Петром Дорошенком, але було пізно: у червні 1668-го його стратили власні козаки за згоди Дорошенка.

Правобережжя теж не було раєм. Тетеря, що служив польським інтересам, зіткнувся з повстаннями й 1665 року склав булаву. Його змінив Петро Дорошенко. Він на короткий час, у 1668 році, об'єднав обидва береги, а потім спробував спертися на Османську імперію. Це не врятувало ні його, ні країну: турки остаточно відвернули від нього народ, і Дорошенко зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

Тим часом головне відбулося без України. 30 січня 1667 року Москва й Річ Посполита підписали Андрусівське перемир'я на 13,5 року, яке юридично закріпило поділ Гетьманщини: Лівобережжя з Києвом дісталося Москві, Правобережжя – Польщі. Це сталося без участі гетьманів і розподіл їхньої землі вони отримали як доконаний факт. Остаточно його скріпив "Вічний мир" 1686 року.

Чого це вчить сьогодні

Як кажуть класики, історія не повторюється буквально, але вона має звичку римуватися. Цей договір має корисні поради і для сучасної України. Напевно найцінніша, що договір під тиском чужої армії не є договором. Переяславські статті 1659 року підписано в оточенні 40-тисячного війська, Слободищенський трактат – після поразки на полі бою. Обидва документи не мали довіри всередині, бо не відображали волі тих, хто мав їх виконувати. Лівобережна старшина відкинула Слободище саме тому, що не відчувала його "своїм". Будь-яка сучасна домовленість житиме лише доти, доки її визнає суспільство. Інакше це несе нові внутрішньополітичні проблеми, що ведуть до розколу і слабшання державної влади.

По-друге, Гадяцький договір був чудовим на папері, але сейм його урізав, а Слободище урізало ще раз. Тобто всі ці паперові гарантії без механізму виконання коштують стільки ж, скільки підпис того, хто не збирається їх виконувати. Українці знають це як ніхто: у 1994 році країна відмовилася від ядерної зброї в обмін на запевнення безпеки, які не були підкріплені зобов'язанням діяти і бачимо до чого це призвело.

Інша проблема, яку оголює цей договір, що розкол еліт дорого коштує. Москва вміло користувалася внутрішніми суперечностями: спершу підтримала повстання Пушкаря й Барабаша проти Виговського, потім скористалася незгодою лівобережної старшини з Юрієм. Поляки, зі свого боку, ставили на Тетерю. Кожен бік опиравася на "своїх" і тим самим поглиблював прірву. Коли політичний клас дробиться на "своїх" і "чужих", сильніший сусід уже не потребує перемагати. бо він просто купує одних проти інших.

Важливо відзначити, що у ланцюжку договорів не було жодного, який би забрав у гетьмана все одразу. Спершу втрачалося право призначати полковників, потім податки, потім зовнішня політика. Саме тому Московські статті 1665 року стали точкою неповернення: коли казна переходить до воєвод, булава майже втрачає сенс. Державність починається не з гасел, а з контролю над грошима, судом і армією, які дають можливість керувати країною.

Зрештою, Андрусівське перемир'я підписали двоє, ділячи третього. Гетьмани обох берегів, які ще вчора воювали за право розпоряджатися власною країною, опинилися об'єктом чужої угоди. Це, мабуть, найгостріша паралель із сьогоденням: будь-яке врегулювання, ухвалене про Україну, а не разом із нею, закладає наступну лінію розлому.

Напевно, головний уроки всіх цих козацьки договорів а в тому, що мало просто бути в кімнаті: важливо, щоб підписане там витримала не лише мова дипломатів, а й воля самих українців.

Джерело