Приєднуйтесь
Приєднуйтесь
Про такі численні поранення бійця на війні говорять "покоцаний". Женя саме із таких. Коли я вперше прийшла в столичний військовий шпиталь до нього, він ще не отримав свій телефон, відправлений побратимами, а командир його роти страшенно хотів поговорити із своїм підлеглим, про що мене і попросив. Але Євген не міг до вуха піднести слухавку – поранені руки не дотягуються. Телефон тримала я. Розмова, яку я чула, була емоційною і несподівано зворушливою. "Так, зі мною все добре, у мене все є. Я знаю, що загинув… Він же попереду був, тому йому дісталося більше. Та він мені життя врятував. Я це розумію. Командире, ви вибачте, що я страшенно матюкався, поки мене виносили, сварився. Це я від страху. А я ж вас всіх страшенно поважаю і люблю. Не тримайте зла на мене. Я як тільки одужаю, відразу повернуся, не сумнівайтеся!" - Ніхто і не сумнівається. Хай лише спочатку зможе хоча б телефон до вуха доносити…
Після поранення Євген потрапив спочатку в мобільний шпиталь у місті Покровськ, а потім у харківський військовий шпиталь. Намагаючись дізнатися про його стан, подзвонила Тетяні Губі, яка всі роки війни опікується пораненими, контролює всі ланки їхньої евакуації з передової. Як вона тримає в голові інформацію про кожного бійця, я не розумію. Але вона завжди знає, кому що робили, яку операцію, важкість стану. Про Євгена вона відразу повідомила, що йому дивом врятували ушкоджену вену. Інакше він міг би втратити руку. І несподівано спитала мене: "А він справді повний сирота? Його коли спитали, в яке місто його краще перевезти, де родичі, він відповів: мені все одно, у мене нікого немає"… Побратими пораненого пояснили: "Та ми так і переживаємо за нього, бо знаємо, що Жені немає кому допомогти, немає кому піклуватися про нього".
"ЖЕНІ СТРАШЕННО ПОЩАСТИЛО – В ЙОГО КАСЦІ МИ ЗНАЙШЛИ УЛАМОК"
Про все, що сталося в той день неподалік від Донецького аеропорту на шахті Бутівка, давно відомій всім позиції, про службу Євгена в підрозділі, про його першу ротацію на війну мені розказали бійці роти.
- Женя - простий хлопчина, своєрідний, тому що виховувався не в родині, а в інтернаті, і це накладає свій відбиток, - говорить командир роти Дмитро Коваленко. – Коли він до нас прийшов і я дізнався, що він сирота, трохи навіть переживав спочатку. Скажу чесно: думав, у нього будуть проблеми з дисципліною. А він проявив себе. На пости ходив, як годинник, ніколи не відмовляючи старшині, копав траншеї та бліндажі, не жаліючись.
Як він до нас потрапив? У нас зараз є боєць, який служив у військкоматі Яготина. Як відомо, там ставлять плани, скільки людей потрібно загітувати, щоб підписали контракти. От він, зустрівши знайомого дитинства, умовив його іти до нас в бригаду. Та він зараз сам прийде, розкаже.
-В Яготині, звідки я родом, є інтернат "Віночок", - розповідає боєць роти Олександр Шумілов, позивний Шум. – Там Женя і виріс. Я його з дитинства бачив десь поблизу цього закладу, а коли ми виросли, дізнався, що Женя не забезпечений житлом, тому, аби заробити гроші, щоб зняти житло, бувало, копав городи людям. Він жив і в підвалі, і в гаражі… Я це знав. І коли у військкоматі доукомплектували людей у 72-ту бригаду, я, зустрівши Женю в місті, запропонував йому підписати контракт. Тут він буде і зарплатню гарантовано мати, і житлом забезпечений, і форму видадуть…
Я сам відвіз Женю в частину. Я розумів, що беру за нього відповідальність на себе. Але він і сам хотів служити. Та й я не сумнівався в ньому – непоганий хлопчина. Із його документів я дізнався, що він народився в Маріуполі. Потім вже мама якимось чином опинилася в Яготині. Хата її завалилася, жити там неможливо. А чому вона померла, чому Женя залишився зовсім один, я не знаю, не дуже його розпитував, а він і сам не любить говорити на цю тему. Звичайно, дізнавшись, що саме Женю було поранено, я страшенно розхвилювався, бо я ж його привів в армію… Добре, що він живий, а рани заростуть.
-Що сталося в той день, 22 лютого?
-Спочатку вороги із СПГ спрацювали по наших сусідах, після чого три РПГ прилетіли в те місце, де якраз були Сергій Петраускас і Женя Свічкарьов, - пояснює Дмитро Коваленко. – В напрямку Донецька південного вони дооблаштовували позиції, проводили там інженерні роботи. З ними займався роботою ще один боєць, а двоє неподалік спостерігали за ворогом. Женя був біля траншеї, Сергій був попереду нього метрах в 15-ти, а третій був в траншеї, далі від цих обох. Тому він і не постраждав. Із спостережного пункту кинулися відразу до Сергія, намагалися його врятувати. Потім бойовий медик Сергій Надєл кинувся до Жені. Прийшлося розрізати черевик Євгена, штани. Крові було не багато, але медик відразу зрозумів, що одна рука перебита, а друга серйозно ушкоджена, в ній пульс не відчувався...
-Як поводився Женя?
-Кричав. Просив його не чіпати, бо боляче йому було. Але хлопці сказали: ти кричи і далі, а ми все одно будемо виносити.
-Далеко потрібно було нести пораненого?
-Метрів 60 по вузькій траншеї, ще й з поворотами. Але вже до спуску в неї примчала медична машина. Несли спочатку Володимир Русецький і Артур Йовенко, а потім його підмінив командир взводу лейтенант Владислав Степаненко.
На цьому знімку майже всі учасники події. Крайній справа командир роти Дмитро Коваленко, крайній зліва Артур Йовенко, поряд з ним Володимир Русецький
-Нести було страшенно незручно, - додає головний сержант роти Володимир Русецький. – Ноги постійно за щось чіплялися. Але чим далі ми відходили від місця поранення, тим менше панікував Женя.
-Насправді йому страшенно пощастило, - каже Дмитро Коваленко. – В його касці ми знайшли уламок…
Про це Женя не знав. Коли я йому сказала про це в лікарні, він ненадовго "підвис". І декілька разів перепитав: що, справді? І коли я зауважила, що у нього сильний янгол-охоронець, він серйозно відповів: "Та який янгол? Потрібно просто дотримуватися техніки безпеки! Носити бронежилет та каску. Це ж робиться для самого себе!"
Згадуючи події того дня, боєць підрозділу розповів і про похорон 43-річного Сергія Петраускаса.
-Хороший був боєць, досвідчений, неодноразово був у боях, добре знав, як поводитися на лінії вогню, - говорить заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення Олександр Якубенко. – Але ж граната підступна. І прилітає іноді від ворога дуже точно… Чому таке прізвище у нашого бійця? Батько литовець, а мама українка. Сергій і сина назвав, згідно з національною традицією: Янісом. Йому років 15. Залишилися ще дві доньки. Одна зовсім доросла, їй 21 рік, а молодша, Ангеліна, ходить в третій клас…
"ЯКБИ Я НЕ БУВ НА ВІЙНІ, В ТОЙ ДЕНЬ ЗІ МНОЮ ЩОСЬ ІНШЕ СТАЛОСЯ Б"
Женя пам’ятає день поранення добре, він був при тямі, намагався сховатися і навіть встиг до прибуття медика обдивитися себе і зрозуміти, які поранення дістав.
-Коли стався другий приход, я вже ховався в яму в траншеї. Розумів, що мене поранено. Але це все відбувається не так, як в кіно про війну показують. Я відразу спробував оцінити свої пошкодження. Думав, що права рука відірвана – так її вивернуло. Ліву не відчував взагалі, її наче паралізувало. Не міг ступити на праву ногу – в гомілку повлітали уламки. Ліва стопа також постраждала – кістку поламав ще один уламок, який до цих пір не витягнули, але обіцяють зробити операцію, і забрати його. Я не міг собі накласти джгути – руки ж не працювали. А ще ж мене контузило. Картинка перед очима стала розмитою, у вухах дзвеніло.
Першим до мене прилетів командир взводу, молодий лейтенант Влад Степаненко. Сів у яму, взяв мене на руки і сидів зі мною, поки не з’явився бойовий медик. Я йому сказав, що крім видимих поранень, мені ще один уламок залетів в легені, а другий – в пах. Це були найсерйозніші ушкодження. Я це знав, бо в учебці не пропускав навчання з медичної допомоги, уважно слухав, що нам розповідали, бо від цих знань залежить життя під час поранення. Можна ж елементарно стікти кровю, якщо не зважити на невеличку дірочку в тілі… Медик ще перевірив, чи немає ніяких ушкоджень під броніком.
Чому я сварився, поки мене несли? Так пити ж не давали, а страшено хотілося. Але вони праві, що цього не робили. Не можна ж. Я неймовірно вдячний всім, хто там був. Серьога, який загинув, основний удар прийняв на себе. Він мені життя врятував. Командир взводу мене заспокоював. Та й виносили мене максимально акуратно.
-Ти пам’ятаєш своїх батьків?
-Батька ні. Взагалі. А мамку ледь-ледь. Я жив з нею до першого класу. А потім вона померла. Допилася… Так я і потрапив в інтернат. Там нас було чоловік 30 різного віку. Жилося мені там нормально. Мене, хоч я і був малий, не ображали. Після школи вивчився на сварщика-кам’янщика, працював, де тільки міг, треба ж було знімати житло.
В армію я пішов, тому що мені стало цікаво. У 2017 році я їздив у Луганську область з волонтерами, які відвозили допомогу. Ми навіть залишилися ночувати на позиції, чули стрілкотню. Я побачив, яка війна насправді. Бо дома та в новинах розказують одне, а дійсно все зовсім по-іншому. І я подумав: люди можуть воювати, боронити країну, і я зможу.
-Легко навчився? Війна – це не тільки стріляти. Більшість часу доводиться копати укриття, будувати бліндажі…
-Ну так траншея – це безпека, це можливість сховатися. Такі щілини в землі життя рятують. На війні потрібно все робити: і копати, і стріляти. Я як вилікуюся, обовязково повернуся в свою роту. Там хороші хлопці. Як мені передали мій телефон, регулярно розмовляю з ними, дізнаюся, як у них справи.
-Ти ж до вух руки підняти не можеш…
-Так я вмикаю відео і голосний зв'язок. А руки… Лікарі поки не можуть сказати, коли вони відновляться. Тому що пальці лівої поки ледь відчуваю, вони майже не рухаються. Потрібний час, щоб це сталося. Добре, судину врятували. А права… Декілька днів тому мені замінили конструкцію зовнішньої фіксації. В тій я поламав спиці… Було боляче, і напружував м’язи, і… метал не витримав, зламався. Тому поставили іншу.
-Це для тебе перша ротація на війну. І відразу поранення…
-Ну і що. Це життя. Я так розмірковую. Якби не був на війні, зі мною в цей день щось інше сталося б…
Я розпитувала Женю про його дні народження раніше, про подарунки, які він отримував, про що мріє, який би подарунок хотів у цей день. Але він поводився, як партизан. "Є у мене мрія, але не скажу, що хочу", - і усміхається по-дитячому. Так само він категорично відмовився від публікації його картки, щоб його могли підтримати небайдужі люди. "Ні! У мене все потрібне є. Я отримую гроші, все можу собі купити, та й в шпиталі у мене все є, волонтери допомагають. Та й друзі з Яготина мене перевідують, я не один", - Женя аж скипів на мою пропозицію. Але він не має свого житла, і поки навіть не думає, де б хотів жити: у квартирі чи власній хатці. Поки він житлом забезпечений: палата шпиталю, а потім повернеться в бліндаж під Донецьким аеропортом…
Сьогодні Женя святкує 27-річчя. Свято з подарунками та солодощами йому підготували волонтери. Він має відчути, що він зовсім не сирота. Що у нього є велика родина – всі ті люди, які вдячні йому за захист країни.
Автор Віолетта Кіртока
27 червня (за юліанським календарем 10 липня) вшановують преподобного Самсона, гостинного - святого, який, за переказами, міг лікувати хвороби одним своїм дотиком, а своє життя присвятив допомозі людям. У народі день прозвали Самсон Сіногной, зазначают...
"Урок" другий. який стосується процесу "військового будівництва" (оборонної політики) держави... В першому "уроці" ми вже з'ясували, що у сучасній війні, застосування будь-яких її засобів, які пов'язані із протиборством у повітряному просторі, варто ві...
