Гордість української кінноти: В Австрії віднайдено могилу легендарного сотника армії УНР

“Сотник Шило – найхоробріший старшина одного з найстаріших кінних полків нашої армії… з перших днів національної боротьби був в лавах українського війська… [серед] 8 000 козаків Українського імені Гетьмана Полуботка полку в Київі було всього 7 старшин, до яких належав і Шило” - так характеризувала визначного ветерана визвольних змагань редакція часопису “Немізіда” (Варшава, 1936).

Патріоти України пропонують ознайомитись з матеріалом, підготовленим історика, голови Крайової пластової ради "Пласту - НСОУ" Юрія Юзича

Михайло Шило з честю пройшов усі визвольні змагання 1917-1920 років. Воював із більшовиками в січні 1918 року за рідне місто Київ. Воював до останніх регулярних боїв тодішньої російсько-української війни.

11 листопад 1920 року під Котюжанами на Вінничині сотник Шило із 12-ма своїми відчайдухами атакував батальйон більшовиків. Результат відважної атаки: в полон до Армії УНР потрапили 272 червоноармійці, здобуто три сотні рушниць, багато набоїв і кілька возів бойового обозу.

ДЖЕРЕЛО: "ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ", Ч. 7

Досі в жодному із довідників та енциклопедій немає довідки про М. Шила. Відновимо історичну правду і заповнимо прогалину про одного з наших найвизначніших героїв.

***

За свідченням полковника Варфоломія Євтимовича, сотник М. Шило був корінним киянином і походив "зо старого козацько-старшинського роду".

Народився близько 1897 року, оскільки "молоденьким, несповна 20-літнім хорунжим" у 1917 році "вступає до преславного полку імені Наказного Гетьмана Павла Полуботка й бере видатну участь у знаменитому виступі полуботківців". Тобто, був одним із організаторів виступу, коли українське вояцтво за лічені години взяло під контроль усі стратегічні об'єкти Києва.

Після полуботківського повстання служив в різних частинах. Боровся із бандами Муравйова. "По здачі Київа червоним у лютому 1918 вступає до славного кінного полку ім. Кошового Костя Гордієнка, в складі того полку б'ється за звільнення від москалів Лівобережжя, бере участь у Кримському поході отамана Петра Болбочана" (В. Євтимович). Це означає, що весну і літо того року провів під командуванням Всеволода Петріва.

Генерал Армії УНР В. Петрів згадує у своїх спогадах гайдамаку Шила. Саме йому випав жереб отримати стару шаблю, яку подарувала гордієнківцям в березні 1918 року над річкою Хорол старенька вдова в пам'ять про свого чоловіка, коли почула, що полк йде "боротись та вмирати за Україну".

Згадує Петрів Шила і під час кримських боїв: "Стежі 2 сотні [полку] в залісненому перевалі на Алушту попали в засідку та мали убитих 3 людей і одного коня. Четвертий гайдамака, от цей Шило з хорольським подарунком, шаблею, теж був залишений з убитим конем на перевалі".

Побратими вже було подумали, що Шило загинув, однак "за дві години він вернув": "мав прострілену в трьох місцях чемерку (стародавній верхній одяг. – Ю.Ю.), чобіт, дві кулі вдарили в шаблю, а сам він вийшов без найменшого знаку".

Після ліквідації гетьманською владою Гордієнківського полку "по короткій перерві [Шило] вступає до 1-го кінно-гайдамацького ударного полку (комендант – полковник Григорій Афнер. – Ю.Ю.), в складі якого відбуває бої та походи до липня 1919 року".

Захворів на тиф і змушений був чотири місяці лікуватись у Кам'янці-Подільському. "Спершу відлежав шість тижнів черевного, і не встиг як слід оправитися, як захворів на поворотний – переніс аж сім нападів" (згадував згодом М. Шило).

Коли у листопаді 1919 року виписався із лікарні, та одразу подався до української армії. Однак під час ночівлі на вокзалі в Кам'янці-Подільському, в очікуванні потяга на Проскурів (нині – Хмельницький – ред.), його разом із ще кількома старими гордієнківцями несподівано і безпідставно заарештовано.

Арешт здійснював Іван Романченко, відомий у військах під псевдонімом "Гармидер" (той самий заступник головного державного інспектора, який кількома місяцями раніше приклався до арешту й розстрілу Петра Болбочана – Ю.Ю.). Про цей випадок зберігся докладний спогад-оповідання М. Шила "Без суду", де він описав свій незаконний арешт і спробу розстрілу.

З-під розстрілу втік, вивернувшись в момент пострілу. "По довгих мандрівках, голодний і холодний, без єдиного шага за душею, обідраний і покалічений – втікаючи навмання й не бачучи в темряві, кудою ступати ногою, нараз падав на мерзлій ріллі й позбивав собі коліна й до крови поздирав руки". Через кілька днів Шило повернувся до Кам'янця, в якому господарили уже поляки.

У лікарні, в якій донедавна лежав, знайшов побратимів-гордієнківців, поранених при розстрілі Романченком, а теж свого бойового командира Г. Афнера.

З останнім, очевидно, невдовзі подався в Бессарабщину готувати збройний виступ проти більшовиків. У квітні 1920 року стає одним з ключових організаторів антибільшовицького повстання чорноморців у Тирасполі, про яке редакція ветеранського часопису "Немізіда" написала так:

"Коли армія Зимового Походу заливалась в крові на полях Ананіва (під Одесою), сотник Шило появився в критичний момент жорстких боїв в складі Чорноморської бригади. Якої відваги й державного розуміння треба було мати старшині українських військ, щоб провадити конспіративну працю у ворожих шерегах (шеренгах. – Ю.Ю.).

Тож результат такої праці цього великого й відважного патріота сотника Шила було повстання в Тирасполі проти більшовицької влади та перехід Чорноморців на бік України".

У 1920 році служить у 1-му кінному Лубенському полку ім. Максима Залізняка. "1920 рік Сотник Шило весь час, без перерви, провів на фронті" (Немізіда, ч. 2, 1936).

Адріан Марущенко-Богданівський, у нарисах "До історії 1-го кінного Лубенського ім. М. Залізняка полку", відзначав визначні командирські таланти М. Шила. Зокрема, що перемога в бою під Котюжанами відбулась завдяки його "бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості".

А. Марущенко-Богданівський у 8-му збірнику "За державність" залишив також опис одного із боїв у вересні 1920 року: "Лави під загальним керуванням помішника командира полку [М. Залізняка] сотника О. Титаря, мавши на чолі 3-тю сотню сотника Шила, сміливо й завзято повели наступ. По півторагодинній гострій стрільбі почулося "Слава" – наші лави заатакували піденну околицю Делієва (тепер Івано-Франківська обл, поблизу Галича. – Ю.Ю.)…

Темрява була така, що за два-три кроки трудно було розріжнити постать людини від стовпа, лиш вогники від стрілів освітлювали на хвилину контури наших і ворожих бійців.

Наші наступали зі співами і гімном "Ще не вмерла Україна", що серед нічної тиші далеко лунало лісами та долинами. Коло 11 години ночі Деліїв і його околиці було звільнено від москалів, яких згідно із зізнаннями полонених було там до 400 багнетів".

У кінці 1920 р. М. Шила інтерновано поляками разом з Армією УНР в таборі у місті Каліш. Міжвоєнні роки провів у еміграції, в Польщі. У середині 1930-х років висунутий радою товариства "Український кіннотник" на коменданта товариства, як "найхоробріший старшина одного з найстаріших полків".

"Усі, хто знає сотника М. Шила, як старшину, однодушно стверджують, що це видатний кіннотчик-рубака – розважний у тактиці, відважний у бою, нестримний у наступі, твердий і непохитний в обороні, підприємчивий та винахідливий у кожній тяжкій ситуації.

Особисто хоробрий, він суворий до себе й вибачливий до підлеглих, за яких дбає, мов за власних дітей, хоч при тому не дозволяє собі бути з ними за панібрата, і в питаннях військової карности – невблаганий. Дуже товариський і веселий, має загострене почуття військової й старшинської чести й – понад усе – випробований патріот" (В. Євтимович).

Шило продовжував дбати про своїх козаків і в еміграції. У збірнику "За державність" (1938) подав зауваження щодо нарисів Андрушенка-Богданівського до історії свого полку.

Відзначивши, що в опублікованому раніше тексті не згадано втрат очолюваної ним 3-ї сотні в атаці на Школу червоних курсантів 28 серпня 1920 року під м. Болшівці (називає імена поранених козаків в тому бою).

А теж, що "не згадано чину охотників 3-ї сотні полку 9 вересня 1920 року" (переправились через Дністер, щоб здобути "язиків" для армії, в "чому було чимало відваги й героїзму").

Подальша доля Михайла Шила досі залишалась нез'ясованою. В. Петрів у другій частині своїх спогадів (Львів, 1928) навіть дочасно вже вдруге "похоронив" Шила…

Написав, що присяга на подарованій у Хоролі шаблі виконана сповна: "і не лише чужою, але й своєю кров'ю скрівавили цю шаблю". А далі: "Носив її, витягнувши на неї жереб, гайдамака Шило, який і загинув із нею в боях".

У 1934-1936 рр. М. Шило проявляв громадську активність в українському ветеранському русі. А у 1938 році дав про себе знати побратимам, опублікувавши зауваження до нарису Андрушенка-Богданівського про історію лубенського полку, а також надрукувавши в одній із гетьманських газет свій спогад "Без суду".

Яка ж подальша доля М. Шила? У 1957 році націоналістичний діяч д-р Євген Мацях відвідав Австрію і підсумки свого візиту описав в репортажі у паризькому "Українському слові" (ч. 837). Серед переліку українських поховань, які збереглись в австрійському м. Ґрац, він називає й могилу "сотника Шила".

На щастя могила на Центральному кладовищі Ґрацу збереглась і до сьогодні. Згідно з даними на надмогильному хресті, який розташований в українському секторі цвинтаря (PLZ 8020), "Mychadlo ŠYLO" завершив своє земне життя 3 грудня 1944 року.