Гра в імітацію. Чому прізвища нових міністрів нічого не значать

Замість створення коаліційного уряду народної довіри, що складається з професіоналів (ця обговорювана в суспільстві й політикумі ідея з подачі ZN.UA дуже дратувала Володимира Зеленського), парламент нині технічно доукомплектував Кабмін особистої відданості президентові. І його найближчому оточенню, відповідно.

Насправді, коли Володимир Зеленський на всю країну заявив про 5–6 менеджерів, на яких він опирається в управлінні країною, президент був гранично щирим. Голова офісу президента Андрій Єрмак, старший радник голови ОПУ Дар'я Зарівна, брати Віталій і Владислав Власюки, а також ейчар Банкової Роза Тапанова — люди, які нині визначають політику та стратегію воюючої держави. Звичайно, варто було б до цього списку «шостим» включити товариша Татарова, котрий як дорога хрещена виконує всі бажання вищого начальства. Але річ у тім, що Татарова в будь-який момент можна замінити на Монголова. І він робитиме те ж саме: виконуватиме завдання, але не формулюватиме їх. На цьому список людей, що впливають на прийняття рішень у країні, закінчується. Хоч би хто і хоч би які рейтинги впливу ТОП-100 складав. Тому що далі починається перелік статистів, інтендантів і постачальників двору. Навіть якщо офіційно вони називаються міністрами. Тобто всіх тих, хто може довідатися про своє звільнення з указу президента. Або з телевізора.

Як, приміром, сталося із колись дуже симпатичним президентові заступником голови офісу Кирилом Тимошенком. На останній нараді перед його звільненням президент і Тимошенко переморгувалися так, начебто сидять на останній парті на уроці праці. А наступного дня з'явився указ про звільнення. Для президента, крім своїх 5–6 менеджерів, ніхто нічого не значить. Зокрема й той, хто приносить мед, якщо втратив навичку підчищати за собою пилок. На першому місці емоція. Особисте ставлення. Зеленський, як і його попередники, переплутав державу зі своєю кухнею. Чужих на чай не кличе. А набридлих — виставляє за двері.

Так що бурхливо обговорювана в соціальних мережах кадрова історія здебільшого ні про що. Люди Банкової як не надавали великого значення конституційній системі державного управління, так на цих позиціях і залишилися. Як вважали, що все можна вирішувати за рахунок кон'юнктури, чарівності й ручного управління правоохоронним блоком, так і вважають. Усе корисне, що випадково народжується всередині виконавчої влади, як, приміром, розпочаті розробки та виробництво дронів (на третій рік війни!), відбувається несистемно, без стикування між собою, як мало би бути в нормальній системі управління. Все, як у наших фортифікаційних споруд. Безумовно, не можна сказати, що влада тільки займається корупцією і розписує частки. Низка завдань, безумовно, виконується, завдяки ціннісним людям, яких ще випадково не вимило з державного апарату. Де функції дублюються, свої беруть на роботу своїх, ініціативи не вітають, лояльність зводять у вищий ступінь придатності до держслужби, і такий негативний добір мультиплікується по всій вертикалі.

Заради справедливості скажемо, що система держуправління почала гинути, звичайно ж, не за Зеленського, а з моменту призначення Юрія Луценка на Міністерство внутрішніх справ і Давида Жванії на МНС. Коли професіоналізм вищих державних чиновників перестав мати будь-яке значення. Тоді як за Конституцією саме міністр визначає політику й стратегію міністерства. Рівень професіоналізму від президента до президента знижувався, а рівень лояльності пропорційно зростав. А тепер просто зашкалив. «Свої люди» за президента Порошенка нічим не відрізнялися від «своїх» за Зеленського. Усі закони після Революції Гідності, що стосуються системи держуправління і держслужби, приймали винятково під тиском Євросоюзу. Партнери цінували життя загиблих на Інститутській, точно знаючи, що державу потрібно будувати щодня, а не тільки коли терпець урвався, Україна — ні. Тому тоді головним було прийняти правильні закони, щоб потім — коли з'явиться політична воля — система запрацювала. Однак новий президент Зеленський не те що не відчинив вікна можливостей для реальної професіоналізації системи держуправління — хоча хвацько обіцяв усе змінити в цій країні на краще! — а наглухо замурував його вмілими руками голови свого офісу. І ви ж не думаєте, що це полегшить переговорний процес про вступ до ЄС, правда?

Нині відправляють у відставку не тому, що не впорався, а тому, що дратує своєю самостійністю. Віцепрем'єра Кубракова відставили не тому, що він завалив регіональну політику та протягував корупційну містобудівну реформу на прохання самої Банкової, а тому що мав свій трек із Заходом. (Як Кубраков тепер використовує ці можливості, впливаючи на політику донорів щодо громадських організацій і експертів сфери, тема окремої розмови.) Через успішну взаємодію з міжнародними партнерами відправили у відставку й голову «Укренерго» Володимира Кудрицького, який ще й грошей накопичив для держави. Але їх, звичайно, освоюватимуть зовсім інші свої люди. Самостійні відносини із Заходом, навіть якщо вони робочі, неприпустимі окремо від Банкової. Всі дії під жорстким наглядом і з ходінням з руками за спиною по колу, визначеному Банковою. Жодних контактів із волею без дозволу. Тому близькість до Заходу — завжди обтяжлива обставина в кар'єрних питаннях. А от якщо Захід тебе не любить, як Татарова, Галущенка чи Шурму, то ці люди, навпаки, виростають в очах Зеленського. Тобто негативне ставлення наших партнерів до конкретних персоналій — це плюс. Правда, до певного часу, поки, приміром, той же нововідставлений заступник голови ОПУ Ростислав Шурма не загрався в ігри зі Злочевським по «Сахалінці» та не розлютив президента. (Тут варто уточнити, що, крім цього, Шурма, з одного боку, просто виявився зайвим ротом. Після того як вибудував систему відносин офісу з потрібними організаціями й людьми. Тепер з «Укрнафтою» у Банкової все гаразд, з Ахметовим усе гаразд, з «Укренерго» ефективно розбираються, з Галущенком і раніше через Татарова було все добре, але Шурма вдосконалив союз. А з іншого боку, на тлі постійного бажання партерів запровадити санкції проти Татарова й Шурми останнім технологічно пожертвували, як уже відпрацьованим матеріалом.)

Тому не дивно, що глава держави не звертає жодної уваги на атомні ігри очільника Міненерго Германа Галущенка, який виріс під крилом колишнього голови «Енергоатама», а нині кандидата до Держдуми Росії Андрія Деркача. Але ж це питання державної безпеки. Як, утім, і продовження діяльності друга радника голови ОПУ Юрія Голика — міністра фінансів Сергія Марченка. Отут якраз усе чудово стикується і синхронізується. Включаючи скандал зі зливами з НАБУ на Банкову. І наполегливі спроби Банкової доїсти НАБУ зсередини, повернувши туди звільненого Гізо Углаву. По ходу ховаючи НАЗК. По суті, ми є свідками публічного падіння голови Нацагентства Віктора Павлущика, якого Банкова віртуозно провела через конкурс із міжнародними експертами, а тепер користується ним, примушуючи обслуговувати інтереси «викривача» Углави.

Отже, цілком очевидно, що після сьогоднішнього голосування в парламенті «5–6» менеджерів президента продовжать управляти країною від його імені, зневажаючи не тільки Конституцію, що закріплює баланс гілок влади в державі, а й здоровий глузд. Тому що розбалансована система державного управління під час війни — виклик не менший, ніж російська агресія. У результаті ми відбиваємося від авторитарної машини Путіна не кулаком, а широко розставленими й місцями вже поламаними пальцями п'ятірні, за які цинічно смикають люди президента. Але український народ їх не вибирав і не наділяв такою відповідальністю.

Хоча Конституція говорить про пряму політичну відповідальність членів Кабміну, призначених парламентом і підзвітних йому. Навіть якщо прізвища нових міністрів нічого не значать для глави держави та його оточення, саме зараз вони стають критично значущими для самих міністрів. Вони мають зробити свій головний ціннісний вибір. Саме цей вибір увійде як в особисту історію цих топ-чиновників, так і в історію воюючої України. Хтось зараз мене поправить, сказавши, так, вони вже зробили свій вибір, погодившись іти в команду на заздалегідь обговорених умовах. Мовляв, вони пройшли співбесіду. Їх могли не перевірити на предмет родичів у Росії, але точно перевірили на предмет лояльності, відсутності амбіцій і зайвої ініціативи. Однак завжди настає момент, коли ти ставиш свій перший підпис і приймаєш остаточне рішення, кому ти служиш: державі чи монархові. Далі — зона неповернення. І тут ще можна використати останній шанс увійти, а не вляпатися в історію.

Тому зробимо кілька акцентів на здійснених і не здійснених парламентом ротаціях, а також на завданнях, які мають вирішувати нові міністри. Під «керівництвом» старого глави уряду, на зміну якого Банкова так і не пішла.

Прем'єр по нозі

Понад рік велися розмови про відставку прем'єр-міністра Дениса Шмигаля, включно з юридичними доказами, що для цієї процедури необхідно змінювати закон: відставка прем'єра автоматично призводить до відставки уряду, що заборонено під час дії воєнного стану. На тлі розмов про збір голосів під цю опцію (а нинішні голосування ще раз підтвердили, що в Зеленського не моно-, а мінібільшість у Раді) джерела вправлялися в інсайдах прізвища майбутнього прем'єра.

Основними конкурентками були нині чинний посол України в Штатах Оксана Маркарова, а також перший віцепрем'єр — міністр економіки Юлія Свириденко. У першому випадку йдеться про підтримку кандидатури Заходом, а також про умови, які вкотре висунула Маркарова. 19–21 серпня в Києві пройшли збори послів і відбулася розмова про можливе прем'єрство. Як стверджують джерела, Маркарова не могла прямо відмовити президентові, тому порушила питання про свою команду. Її цікавив увесь економічний блок — від Мінфіну й податкової до митниці. Зрозуміло, що ніхто їй такого шматка ніколи не віддав би. На тому й вирішили.

Юлія Свириденко — дисциплінований виконавець доручень Андрія Єрмака. Розкриємо невелику таємницю кухні, де першу віце називають «стюардесою». І все тому, що голові ОПУ особистий літак не належить, а першому ж віцепрем'єрові належить. Тому Юлія Свириденко — номінальна голова делегації, а її літак — завжди у розпорядженні Єрмака. І в цьому тандемі виявилася основна заковика для голови фракції «Слуга народу» Давида Арахамії. Він хоч і не входить до почесного вузького кола менеджерів президента, однак голоси в залі збирати вміє. Якщо захоче. І зібрав після того, як одержав гарантії, що Шмигаля не чіпатимуть. Однак тут ще й склалися пазли.

Шмигаль, поки довго збирав валізу у відставку, став саме враз для Банкової. Як зручні старі капці, які ідеально лягли по нозі. Так, прем'єрові є що підбирати, крім тих мейнстрімних напрямків, які контролює Банкова. У його руках уся виконавча влада — він себе не скривдить. І офіс про це прекрасно знає. Декого це дратує, але не критично. Так що Арахамії було з чим і на чому грати. Тоді як прем'єр-міністр, у царині якого відбуваються глобальні перестановки, не промовив привселюдно жодного слова — ні оцінок роботи міністрів, ні причин звільнення, нічого… Начебто його взагалі немає. У результаті номінальна голова конструкції, якою управляє Банкова, залишилася на місці. А програму уряду, яку за чотири (!) роки парламент так і не прийняв, продовжать писати там же, де вміють круто грати на роялі.

Свіжозалишені крісла

Найбільш несподіваною і водночас прогнозованою стала відставка міністра закордонних справ Дмитра Кулеби. Можна, звичайно, припустити, що владі технічно краще не мати в одному уряді двох Кулеб. Щоб не плутатися. Але річ, звичайно ж, в емоціях. Цього разу, щоправда, не президента, а голови ОПУ Андрія Єрмака. Зрозуміло, що Єрмак давно переміг Кулебу, повністю анулювавши вплив МЗС на формування міжнародної політики держави. Кулеба іноді робив м'які спроби опиратися, але їх дуже швидко купірував голова ОПУ. Однак затерти харизму Кулеби, схильного до блискучого самопіару, який, до речі, дуже подобався президентові, Єрмаку не вдалося. Тому в певний момент він правильно зайшов до президента після Кулеби, й Кулеба пішов у сад. Хоча і з другої спроби. «Учора опезежешники вийшли покурити й голосів не вистачало, тому голосування за відставку перенесли на сьогодні», — уточнює один із наших співрозмовників.

Із приводу думки про те, що відставка Кулеби стала результатом того, що він не домігся дозволу на застосування далекобійної зброї. Так річ у тім, що це завдання президента. Безумовно, президент може залучати всіх, що він привселюдно й робив. Але це передусім Зеленський не впорався із цим завданням. Хоча це й не його провина, а партнерів. Але кому цікаво вести чесний діалог із суспільством, якщо можна просто перекласти відповідальність на плечі того, кому настав час перестати плутатися під ногами на кухні.

Що стосується призначення нового очільника МЗС Андрія Сибіги, то оскільки міністерство давно зведено до другорядних членів речення, туди, зрозуміло, ніколи не поставили б нікого, хто зможе порушити баланс, який склався за Єрмака й Зеленського. Сибіга — універсальний солдат Банкової. Його ще у квітні завбачливо перемістили з ОПУ в крісло першого заступника міністра. Він професійний, ба більше, на відміну від повністю прозахідного дипломата Кулеби, мовчки розкладатиме яйця в кошики, на які вкажуть Єрмак і Зеленський. А їх нині цікавить напрямок країн БРІКС, Китаю, Індії, Туреччини, Саудівської Аравії та інших. При цьому Сибіга завжди буде другим і не дратуватиме. Зокрема й питаннями про те, чому посади послів роздає Банкова або як нагороду за вірність після відставки з основної роботи (як у випадку з пані колишньою генпрокуроркою Венедіктовою, що врятувала від кримінальної статті Татарова), або при бажанні розправитися з конкурентом, вивівши його за межі національного інформаційного поля (наш привіт генералу Валерію Залужному). Правда, у нового міністра є можливість попрацювати на країну й дати ректорові Київського національного університету імені Тараса Шевченко ділову фінансову пораду ліквідувати Інститут міжнародних відносин. Свої люди в Україні — це професія, а дипломат — ні.

Відхід уже колишнього міністра юстиції Дениса Малюськи пройшов під овації парламенту та позитивні відгуки про його діяльність зокрема від профільних громадських організацій. Малюська давно мріяв про відпочинок, як і про посаду посла, до речі, в якійсь пристойній країні. Кажуть, що так і буде. А його справу в міністерстві продовжить колишня віцепрем'єрка з питань європейської інтеграції, а нині міністр юстиції Ольга Стефанішина. Їй навряд чи вдасться переплюнути кретивність Малюськи, а от зробити крок в організації роботи міністерства під забезпечення успіху переговорів з ЄС доведеться. На думку експертів, важливо, щоб нова керівниця Мін’юсту та весь апарат міністерства були зосереджені винятково на функціях формування політики, зокрема й адаптації законодавства і євроінтеграції. Однак для цього треба позбавити Мін’юст адміністративних повноважень, тобто функцій поточного адміністрування. Мова про реальну передачу цих повноважень громадам, на що не пішов на противагу децентралізації Малюська. Влада й бюджет мають значення.

На роботу радником президента з питань озброєння та інфраструктури перейшов Олександр Камишін. А крісло міністра з питань розвитку стратегічних галузей промисловості зайняв голова Укроборонпрому Герман Сметанін. Про нього відгукуються як про гарного організатора, який працював на не надто успішних підприємствах ОПК. Саме його відправили в Укроборонпром із прицілом на реформу концерну. Призначення погоджував сам Камишін. Ми не знаємо, чи вистачить новому міністрові організаторських здібностей на міністерство, але наважимося припустити, що, можливо, у результаті його діяльності в міністерстві стане більше ладу й системності, і вже точно менше піару.

Нова міністр екології Світлана Гринчук на державній службі з 2016 року. Росла, росла й виросла. Оскільки Гринчук завжди займалася питаннями зміни клімату й екологією, вона має тісні зв'язки з міжнародними організаціями, а також досвід роботи в реалізації проєктів. Міжнародні партнери її дуже добре знають. Але! Як заступниця міністра енергетики Германа Галущенка вона очолювала офіс реформ, і це точно не прикрашає її резюме, бо жодних реформ у Міненерго за минулий рік ми не побачили. Побачили сваволю, концентрацію влади і зловживання на всіх рівнях. Є великий ризик, що ми одержали вітрину для західних партнерів, тоді як підсобкою розпоряджатимуться інші люди.

А от Мінреінтеграції, яке до вчорашнього дня очолювала Ірина Верещук, залишилося без міністра і має перспективу влитися в Мінрегіон.

Ліквідація В.О.

П’ять міністерств в уряді очолювали нікому не відомі чиновники, які тимчасово виконували обов’язки міністра. Дехто з них — роками. Як у Мінкульті. Але в цьому списку — два найвразливіші міністерства, через які в Банкової довго не складалася загальна кадрова шахівниця.

По-перше, оголене вже чотири місяці поспіль Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури (скорочено Мінвідновлення). Відставка віцепрем’єра Кубракова відбулася на тлі заяви парламентського комітету та постанови Ради про провал Кубракова в напрямі регіональної політики й необхідність розділити міністерство, повернувши стару конфігурацію — Мінрегіон і Мінінфраструктури. Протягом певного часу основним претендентом на один із портфелів був колишній очільник Мінрегіону, а нині — голова правління НАК «Нафтогаз України» Олексій Чернишов. Однак у нього була обов’язкова умова — префікс «віце». Угода майже відбулася, але гру поламало журналістське розслідування, де фігурувало прізвище Чернишова в межах кримінальної справи НАБУ. Інформація про обшуки в претендента на таку ресурсну посаду, а також його зустріч із директором НАБУ, на факті якої наполягали журналісти, практично поставили хрест і на префіксі «віце», й на самому поверненні Чернишова в статус міністра.

Тому міністром розвитку громад, територій та інфраструктури став тепер уже колишній заступник глави ОПУ з питань регіональної політики Олексій Кулеба. Його призначення виглядає одним із найлогічніших у цій кадровій історії. Він у темі та в курсі. І в долі? Однак пазли довго складали з огляду на багатозадачність міністерства й провисання Міністерства реінтеграції — за управлінською логікою воно про розвиток територій, а отже, має бути частиною Мінрегіону.

«Що стосується розвитку подій з міністерством: це перший крок, — відповідає в своєму пості на запитання, що злетіло з язика, голова профільного підкомітету ВРУ Віталій Безгін. — Другим кроком стане взаємна інтеграція Міністерства регіонального розвитку та Міністерства реінтеграції. Частина ж поточного Міністерства відновлення, що відповідальна за інфраструктуру, невдовзі отримає свого міністра і буде відокремлена».

Однак у мене ще запитання: а кому дістанеться будівництво? Якщо й далі дотримуватися заявленої логіки, то воно має відійти Мінінфраструктури. Тоді Мінрегіон стане міністерством, яке формує регіональну політику. А Мінінфраструктури та будівництва — його руками й реалізовуватиме державну регіональну політику через інфраструктурні та будівельні проєкти. Побачимо. Як, утім, і те, як у разі остаточної фіксації будівельної сфери в Мінрегіоні Олексій Кулеба впорається з маркерним кейсом 5655, який із мовчазної згоди Банкової й далі просуває голова «СН» Олена Шуляк. До цього моменту він демонстративно дистанціювався від будь-яких публічних скандалів, не позначаючи своєї позиції. У кріслі міністра це не працює.

По-друге, точилася запекла боротьба за Мінагро. Протягом тривалого часу головним кандидатом залишався ставленик великого аграрного бізнесу перший заступник міністра Тарас Висоцький. В.о. справлявся із земельною і не тільки стратегією, закладеною нині фігурантом НАБУ ексміністром Миколою Сольським. Який, за версією детективів, іще в 2017–2018 роках заволодів землею на сотні мільйонів, провернувши махінації з Держкадастром. Однак і Сольський, і Висоцький чітко рухались у фарватері, прокладеному для держави великим бізнесом, перетворюючи нашу аграрну економіку на аргентинський або бразильський варіант. На своєму шляху знищуючи сільські громади, яких в Україні більшість. І розвиток яких залежить від того, чи буде на селі можливість для розвитку дрібного фермерського бізнесу, а отже, й появи робочих місць.

Однак міністром став Віталій Коваль — людина, яка працювала в аграрному бізнесі Коломойського, а потім у його ж будівельному. Нового міністра добре знає Тимур Міндич — нині один із консультантів Єрмака із земельної тематики. Й лобіював призначення Коваля саме Міндич. Тобто це вже не людина Коломойського, а міністр, який робитиме те, що потрібно, для тих, кому він зобов’язаний своїм призначенням. Технічно Коваль пересів у крісло міністра, покинувши кабінет голови Фонду держмайна, ніяк себе не зарекомендував. Навіть за дуже скромними стандартами попередніх керівників фонду. Навряд чи в Мінагро буде інакше. Але ж ми не про якість, ми про своїх. Водночас незадоволеними залишилися брати Павлюки — вони довго блокували призначення Коваля, з яким у них затяжний конфлікт.

Міністерство культури нарешті знайшло голову. Наскільки вона пасує йому за розміром, побачимо. Та основним завданням для кар’єрного дипломата Миколи Точицького, який перейшов на роботу до Міністерства культури та інформаційної політики з крісла заступника глави ОПУ, глава фракції «Слуга народу» Давид Арахамія назвав боротьбу з дезінформацією. Точицький — один із найрозумніших українських дипломатів. Але судячи з того, що за всі роки війни він не викликав роздратування ні в Єрмака, ні в Зеленського, в пакеті з гнучким розумом у нього є й гнучкий хребет.

Тому дуже важливо, щоб у голові в міністра, професійно далекого від культури та інформаційної сфери, не виникло жодної плутанини й міністерство, очолюване дипломатом, не почало боротися з інформацією, незручною для президента.

Міністерство у справах ветеранів очолила колишня заступниця міністра оборони Наталія Калмикова. Люди, які знають її по спільній роботі, характеризують нового міністра так: «Сказала — зробила. Бачу мету — не бачу перешкод. Це дуже вдале призначення для Мінветеранів і втрата для Міноборони». Калмикова успішно закінчила програму Fulbright Research and Development в Університеті штату Нью-Йорк у Буффало. Займалася дослідженням «Female leadership in the military», співпрацювала з ветеранськими організаціями, органами влади США, Сиракузьким університетом, Інститутом ветеранів і військових родин. Тож вона в темі. Шкода тільки, що в нетрях Міністерства оборони, де важливі документи блукають місяцями або навіть роками, після звільнення Калмикової заросте одна з небагатьох стежок бюрократичної чіткості.

Міністерство молоді та спорту очолив Матвій Бідний, який працював у ньому на різних посадах із 2020 року. Його тесть — політик від «Партії регіонів» Григорій Дашутін. Улітку 2022 року ДБР затримало Дашутіна після того, як стало відомо, що його компанія з 2014 року забезпечувала продукцією військово-промисловий комплекс РФ і продовжила постачання після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. «Відповідати за його дії я не збираюся, — заявив тоді новопризначений міністр. — Вважаю, що кожен має відповідати за свої вчинки, особливо в такий час, коли, як я вже казав, ціна такого вчинку дуже висока. Тому нехай іде слідство. Якщо виявиться, що він справді скоїв злочин, він має за це відповідати, як і кожен із нас».

…Очевидно, що влада відмовилася імітувати ще й форму і не вдалася до глобального переформатування Кабміну, скорочення кількості міністерств, їх функціоналу et cetera, що неодноразово анонсувала. І це вже добре. Однак слід розуміти: якісно змінити ситуацію, що склалася в системі державного управління, зокрема і в армії, не можна. Поки ставлять завдання й ухвалюють рішення саме ці люди, які мають саме таке бачення управління державою й саме такий смак до підбору кадрів. Безперечно, випадково на посади міністрів могли потрапити люди, які, знов-таки випадково, будуть ефективнішими за своїх попередників. Як випадково колись потрапив Федоров. Або Кубраков, поки не очолив міністерство-монстра й ні якісно, ні кількісно не потягнув його масштабу. Тому що про системний підхід і усвідомлений вибір не йдеться. Можливо, зараз випадково вистрілить Калмикова. Найімовірніше, наведе лад у сфері Кулеба. Якщо впорається з поставленими перед ним іще й ціннісними виборами.

Обрати нову владу та сформувати новий професійний Кабмін ми зараз не можемо — війна. Але поки тримаємося. Питання: на чому і як збираємося перемогти Росію? Чесно? Не знаю... Можливо, свою роль відіграє горизонталь і самоорганізація в громадах, в армії, в суспільстві, на якій і стоїть інституційно українська держава. І в цьому феномен живучості України. А отже, перед кожним із нас просто зараз постає ціннісний вибір. Внесок кожного має значення. Й прізвище кожного має значення. Хоч яке б місце ти займав. Тим більше, якщо це крісло міністра.

Я б дуже хотіла помилитися у своїх оцінках і прогнозах. І зрадію, якщо це станеться. Адже достатньо двох совісних і професійних людей в уряді, щоб зупинити дуже нерозумні або незаконні та збиткові для країни кроки.

Джерело