І тепер він дає інтерв'ю? Історії закатованих воєнним злочинцем Гіркіним українців згадали в мережі

«Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти»: Історії трьох українських патріотів, у катуваннях та вбивствах яких зізнався терорист "ДНР" Ігор Гіркін (Стрєлков).

За любов до України друзі дали 18-річному Юрію Поправці позивний «Патріот» Внаслідок катувань двоє з закатованих – 18-річний Юрій Поправка та 25-річний Юрій Дяковський – загинули мученицькою смертю, а 22-річний Віталій Ковальчук потрапив у полон, але згодом був звільнений, пише журналістка Ольга Омельянчук у статті для "Радіо Свобода", передають Патріоти України.

«Тьох-тьох-тьох» – серце у грудях калатає аж так, що закладає вуха. Я стою біля хостелу у Львові й готуюся дати друге у своєму житті телевізійне інтерв’ю. Перше було після вбивства «тітушками» мого колеги та друга – журналіста В’ячеслава Веремія. У другому мала б розповісти, як, сама того не знаючи, зателефонувала підконтрольним Росії бойовикам і попросила віддати тіло закатованого ними студента.
У квітні 2014 року події розвивалися так швидко, що медіа не встигали сфокусуватися. Як тільки ти починав слідкувати за однією подією, у цей же день з’являлася інша. Відтак, не вдавалося поглибитися в жодну із тем. Проте весну, яка змінила всіх нас, я пам’ятаю ледь не по днях. А болюча історія, з якої для мене почалася війна, безперечно, й досі заслуговує на увагу.
Це – дуже особистий спогад про Юрія Поправку та Юрія Дяковського, у вбивстві яких під час інтерв’ю виданню «Гордон» зізнався ексватажок бойовиків, російський полковник Ігор Гіркін (Стрєлков), про те, як одна мама хотіла врятувати сина й зникла сама, і про те, чому час насправді не лікує.

Закатований

Біля старенької п’ятиповерхівки в одному зі спальних районів Києва стоїть середніх років жінка. У неї коротке світле волосся із завитками і повністю відсторонений погляд. Поруч в’ється малюк – тягнеться ручками вгору, похнюпує і, врешті, отримує бажані обійми.Ярослава, мама 18-річного студента КПІ Юрія Поправки, вже більше тижня шукає свого старшого сина серед живих і мертвих. А сьогодні, 25 квітня 2014 року, її пошуки завершилися. Свого Юрчика жінка впізнала на страшних фотографіях у кабінеті слідчого. На них був він – закатований, а потім викинутий у річку Торець. Поруч, так само зі слідами тортур, перебувало тіло депутата Горлівської райради Володимира Рибака. Саме з цих смертей для мене почалася війна на Донбасі. Хоча насправді так війна почалася для всіх українців.Активіст Майдану Юрій Поправка зник разом із групою хлопців з «Правого сектору» орієнтовно 17 квітня. Мамі й близьким хлопець сказав, що їде у Харків до знайомих. Пізніше виявиться, що далі його з товаришами чекала дорога в окупований Слов’янськ. На той момент 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук і ще декілька їхніх друзів поїхали на Донбас у розвідку. Врешті, обидва Юрії загинули, а Віталій – потрапив у полон.

«А Юра умер»

«Ой, там студент із Києва пропав. А з ним іще люди», – вигукую у редакції напередодні упізнання, читаючи пост Ярослави у фейсбуці. Короткий, але змістовний, з фотографіями Юрчика у жовтій футболці, той запис розлетівся тисячами репостів.

Тема Донбасу тільки-но почала з’являтися у новинах: 13 квітня в Україні оголосили АТО, і в цей же день під Слов’янськом стався перший бій між бійцями підрозділу СБУ «Альфа» і військовими 80-ї окремої аеромобільної бригади, з одного боку, та бойовиками російських гібридних сил з іншого.

Про те, що Юрія менш ніж за тиждень знайдуть убитим разом із Володимиром Рибаком, а пізніше у тій же річці виявлять закатованого Юрія Дяковського, іще ніхто не знав.

Юрій Поправка "Радіо Свобода" . Рідним хлопець сказав, що їде у Харків до дівчини, скоро повернеться

Скільком журналістам розповіла про сина після публікації у фейсбуці, Ярослава не пам’ятає. Тремтячим голосом вона, мов мантру, повторювала: «Поїхав у Харків до дівчини. Пропав. Телефон або вимкнений, або там відповідають, що Юра загинув».

За кілька хвилин, теж із дрижанням у голосі, але у редакції, я й сама набираю номер хлопця. Потертий диктофон, як на зло, не слухається, але, все ж, фіксує:

– Ало. Добрий день! А Юру можна?

– А Юра умер.

– Треба ж бути людьми… Віддайте тіло.

Поставлю слухавку. І на видиху розридаюся, як мале дитя. Бо я й була тоді малим дитям, яке виросло після однієї-єдиної розмови.

«Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти»

24 квітня, на свій день народження, я весь день буду на роботі. Дзвонитиму у лікарні та морги окупованого Слов’янська із запитанням, чи не знають вони нічого про, можливо, загиблого хлопця на ім’я Юрій Поправка. В тих розмовах, часто бездушних та відверто агресивних, одна з місцевих лікарок, пошепки, так, наче нас підслуховують, скаже: «Нет их здесь. Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти».

А вже наступного дня маму Юрчика покличуть на упізнання в райвідділ у Києві.

«Перед смертю, – каже Ярослава, – над Юрою знущалися: зокрема, сильно били та розрізали живіт. За даними слідства, вбивством мого сина, його товариша Юри Дяковского та депутата із Горлівки Володимира Рибака керував особисто росіянин Ігор Гіркін (Стрєлков). А палачі, виконавці катувань, виявилися громадянами України, жителями Харкова й членами «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно».

Після упізнання слідчі у Києві розвели руками – мовляв, Слов’янськ окупований, якщо хочете – їдьте самі забирати. Знесилена пошуками, Ярослава й справді подумувала лишити вдома меншого сина і поїхати на Донбас. Проте жінку вчасно зупинив брат. Андрій Тарасенко був рятувальником, працював у ДСНС, і ледь не повністю забрав на себе організацію поховання племінника. Влітку 2015-го, трохи більше, ніж за рік після тих подій, Андрій загине під час ліквідації пожежі на «БРСМ-Нафта» під Києвом. Тепер Ярослава каже, що її брат завжди рятував інших, а себе врятувати не зміг.

«Я це вперше скажу за, рахуйте, шість років, але поховати сина мені допоміг місцевий співробітник МВС і людська жадібність. Кати захотіли підзаробити і погодилися доставили тіло за гроші. Щоб вони пішли на контакт, нам посприяв один з тамтешніх поліцейських. Ім’я того чоловіка я навіть не запитувала, але знаю, що він ще у 14-му виїхав зі Слов’янська», – розповідає мама Юрія Поправки.

Юрій вчився у КПІ і обожнював бавитися з молодшим братикомА за шість років після жорсткого убивства сина жінка поділиться зі мною іще однією гіркою правдою. Виявляється, попри звання Героя України та статус одного із Небесної Сотні, слідчі у Києві попросили докази насильницької смерті Юрка. Восени 2014-го, приблизно за півроку після поховання, Ярослава погодилася на ексгумацію – каже, тільки тому, щоб і на папері довести: сина закатували.

«Мені, – підсумовує Ярослава, – болить, скільки б не минуло часу. Шість, десять, двадцять років – мамине серце перестане тужити, хіба, коли саме зупиниться. Зараз я виховую двох молодших синів, але вважаю себе мамою трьох – просто Юрчик тепер слідкує за нами і вами з неба».

«Мені, – підсумовує Ярослава, – болить, скільки б не минуло часу. Шість, десять, двадцять років – мамине серце перестане тужити, хіба, коли саме зупиниться. Зараз я виховую двох молодших синів, але вважаю себе мамою трьох – просто Юрчик тепер слідкує за нами і вами з неба».

Віталік і мама

«Олю, мені страшно. Я чую, як там у застінках СБУ кричать люди», – пошепки каже мені телефоном Галина Купрій.

У компанії, яка через Харків поїхала під Слов’янськ, був її син Віталій Ковальчук. Його, фітнес-тренера з Вінниці, взяли у полон, як і двох Юріїв. Але, на щастя, не вбили. Як потім засвідчить сам молодий чоловік, кинули «на підвал», а не закатували до смерті, тому що погодився перейти на російську і сказав, що ходить до церкви Московського патріархату.

Свої 23 роки Віталій зустріне у полоні. Його битимуть, а потім, приблизно за півтора місяці, таки випустять на волю. Не останню, а, може і головну, роль у звільненні Ковальчука зіграє тоді майже нікому невідомий, а нині скандальний перемовник, один із ексфігурантів справи про нібито державний переворот, повалення в Україні конституційного ладу та сприяння угрупуванню «ДНР», Володимир Рубан.

У квітні 14-го важкохвора Галина Купрій стала першою відомою мені мамою, яка вирішила самотужки визволяти сина. Вольова і пробивна, вона ходила на зустрічі до так званого самопроголошеного «мера» міста Олександра Пономарьова (який, врешті, втік), до силовиків, які зрадили Україну і допомагали російським гібридним силам, – до всіх, хто міг хоч якось вплинути на долю її Віталіка.

Як це часто зі мною буває, я прикипіла до геть незнайомої людини. Бували дні, коли Галина, знесилена невдалими спробами домовитися, кричала мені у слухавку, щоб я сама, раз така розумна, їхала у Слов’янськ визволяти героя своїх текстів. А інколи вона з першої хвилини розмови розуміла, що я теж без сил і з таким теплом, яке буває тільки у мами, просила не затримуватися на роботі й берегти себе.

Востаннє з Галиною Купрій ми розмовляли 8 чи 9 травня. За лічені тижні до звільнення сина вона пропонувала бойовикам, щоб її полонили замість Віталія, дала безліч інтерв’ю, примудрялася передавати записки синові прямо у камеру, а ще показала мені, якою безстрашною може бути людина. В день, з якого я почала писати, що у Слов’янську пропала мама Віталія Ковальчука, ми говорили буквально декілька хвилин. Галина сказала, що налякана і бачить людей зі зброєю. Зв’язок обірвався.

Минуло понад шість років, але ніхто досі не знає, що сталося з мамою першого звільненого зі Слов’янська полоненого. Галину шукали й шукають чоловік та двоє синів. У родини була інформація, що бойовики силоміць вивезли жінку в Луганськ. Втім, її офіційний статус залишається «зникла без вісті».

«42 гріхи»

28 квітня 2014 року в річці Торець виловили тіло ще одного закатованого чоловіка – учасника Революції гідності і тепер уже Героя України Юрія Дяковського. За словами звільненого із полону Віталія Ковальчука, старшого з Юріїв били з особливою жорстокістю. Він був родом зі Львівської області – відтак, автоматично ставав для бойовиків «лютим бандерівцем» та ще більшою загрозою. Як і Поправка, Дяковський не перейшов на російську та не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату.

Юрій Дяковський похований у рідному Стриї Львівської області
У рідному Стриї з Юрієм попрощалися аж 8 травня. Його ховали у закритій труні.

Родина Дяковських багатодітна, набожна та інтелігентна, важко переживає загибель Юрія. У нечастих інтерв’ю його мама Світлана такою «м’якою» українською, яка є тільки на заході, крізь сльози розповідає, як її син з дитинства відстоював честь та справедливість.

«Одного разу, – пригадує Світлана у ролику організації «Родина Героїв Небесної Сотні», – Юрко малим сказав, що не піде до причастя, адже напередодні записав на листку 42 гріхи, а священник вислухав лише 40. Сповідь, казав він, має бути дійсна, коли ти висповідав всі гріхи. Навіть у такому маленькому віці він був строгим та правильним».

Попри катування, Юрій Дяковський не перейшов з бойовиками на російську і не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархатуЦю свою строгість до життя, каже мама, Юра не згубив і коли виріс. Він відстоював гідність країни під час Майдану, отримав там поранення, а потім казав мамі, що було страшно, але ж «мамо, люди кричали і махали. Їх треба було рятувати».

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Четвертый шанс России вырваться из болота", - Аnti-colorados

вівторок, 14 липень 2020, 6:24

На Росії вперше за той час, що минув після розвалу совка, вдалося нехай поки і боязке, але головне - стихійне повстання. Там люди вперше відчули смак самоорганізації. Про це у своєму блозі пише Аnti-colorados, передають Патріоти України. Далі - мовою о...

Тарас Матвіїв: Загиблий офіцер ЗСУ під обстрілом виносив побратимів із бліндажа, який загорівся (фото)

вівторок, 14 липень 2020, 6:08

Під час бою в районі Троїцького зазнав смертельних поранень активіст Майдану, волонтер, доброволець, командир взводу у 24-й ОМБр. Командування бригади подає Тараса Матвіїва на звання Героя України. Тарас Матвіїв був родом зі Львівської області, з міста...