Як розгромили кінармію Будьонного під Львовом і Замостям у 1920 році

Улітку 1920 року фронт знову докотився до стін стародавньої галицької столиці. В ході радянсько-польської війни військо більшовицької Росії розгортало наступ на захід. Тоді ж за підтримки московського і харківського Раднаркомів у Тернополі проголошено маріонеткову Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку

Західний фронт під командуванням молодого амбітного воєначальника М. Тухачевського вийшов під Варшаву. Південно-Західний фронт О. Єгорова, ядром якого була 1-ша Кінна армія С. Будьонного, стрімко просувався на Львів. 15 серпня кінармійські частини у взаємодії з 45-ю стрілецькою дивізією Й. Якіра оволоділи Буськом і зав’язали бої на переправах через Західний Буг. Тим часом надійшов наказ головного командування перекинути Кінну армію на люблінський напрям, надати допомогу військам Тухачевського. Однак, член Реввійськради Південно-Західного фронту И. Сталін категорично відмовився виконувати розпорядження Москви. Він завірив В. Леніна у тому, що Львів невдовзі буде зайнято, тому не варто кидати армію Будьонного. Сталін розумів, що без неї домогтися успіху не вдасться, адже армія мала 23,8 тис. шабель, близько 420 кулеметів, 60 гармат – отож становила собою грізну силу. 16 серпня О. Єгоров віддав наказ Кінній армії спільно зі стрілецькою дивізією Якіра форсувати наступ і зайняти Львів.

Очільник Польської держави Юзеф Пілсудський був надзвичайно стурбований становищем на південному крилі фронту. 14 серпня він скерував до Львова Генерала дивізії Й. Лєшнєвського з письмовими повноваженнями замінити командувача Південного фронту генерала В. Івашкевича, якщо виявиться, що той не в змозі забезпечити надійну оборону Східної Галичини, зокрема Львова. До усунення з посади досвідченого воєначальника Генерала Івашкевича не дійшло. Але намір Пілсудського змусив його докласти енергійних заходів для організації оборони Львова.

До складу фронту входили 6-та армія Генерала В. Єджеєвського і Армія УНР Генерала М. Омєляновича-Павленка, загалом близько 30 тис. вояків, 1400 кулеметів, 550 гармат, 100 танків, 10 літаків, 16 бронепоїздів. Але головні сили було зосереджено на Бережанському напрямі проти радянської 14-ї армії. Частину дивізій командувач перекинув на північний відтинок, в район Сокаля, коли сусідня 3-я армія відійшла й оголила фланг фронту. Львівський напрямок виявився слабо захищеним. Резервів для посилення оборони Львова в Пілсудського не було. Зважаючи на ці обставини, командування Південного фронту було змушене покладатися тільки на свої сили. Насамперед, як це було в період битви за Львів 1-22 листопада 1918 p., воно звернулось по допомогу до польського населення міста.

З ініціативи генерала броні Й. Галлера у Львові було розгорнуто формування Добровольчої армії (Малопольських Отдзялув Армії Охотнічей). Створений для цього Львівський окружний інспекторат під орудою Генерала Р. Лямезана-Салінса і полковника Ч. Мончинського розмістився у військових казармах на вул. Замарстинівській (тепер Інститут МВС України) і розпочав активну діяльність. За короткий час до лав польської армії стали близько 18 тисяч добровольців, здебільшого колишніх вояк австрійської армії, які мали чималий бойовий досвід. З них було сформовано два піхотні, два кінні і гарматний полки, а також підрозділи панцерних машин, зв’язку, саперів та інших технічних і допоміжних відділів. Серед добровольців було не мало жінок, які нерідко складали цілі підрозділи. Крім того, до війська зголосилося близько 20 тисяч юнаків і дівчат – студентів, гімназистів, членів спілки харцерів. Для утримання частин Добровольчої армії польське населення Львова зібрало 5 млн. корон, передало кінним частинам 1,5 тис. коней, зібрало багато харчів, одягу, взуття.

Треба відзначити, що моральний дух оборонців Львова був досить високим. Серед бійців і командирів було багато учасників битви за Львів з українцями в листопаді 1918 р. і взагалі українсько-польської війни, зокрема відомі офіцери Ч. Мончинський, 3. Татар-Трешньовський, М. Снядовський, А. Левицький. У ті дні Ч. Мончинський звернувся до особового складу армії з наказом, у якому закликав примножити бойові традиції “орлят Львова”, й захистити місто від більшовицької навали.

Перший рубіж оборони галицької столиці був побудований на лінії Жовтанці-Задвір’я-Куровичі. 17 серпня тут розгорілися запеклі кровопролитні бої. Незважаючи на великі втрати, кінні частини Будьонного безперервно атакували позиції, які боронили батальйони Добровольчої армії. Головний удар Кінна армія завдала вздовж залізниці Львів-Броди в районі станції Задвір’я. У своїх спогадах “Пройдений шлях” червоний маршал відзначав, що оборона противника була міцною, а її захисники билися з великим завзяттям. Цей відтинок утримував батальйон капітана Б. Заячківського (близько 300 вояків). У нерівному поєдинку з червоною кіннотою майже всі оборонці загинули, а командир застрілився останнім набоєм. Цей бій увійшов до військової історії Другої Речі Посполитої як польські Термопіли.

Стурбований натиском червоних військ під Львовом Генерал Івашкевич перекинув сюди 6 і 13-ту дивізії піхоти і 6 бронепоїздів. Активізувала свою діяльність польська авіація, 50 бойових літаків якої базувалися безпосередньо в місті, на летовищі Клепарів. У її складі діяли летуни-добровольці і навіть цілі ескадрилі з Франції і США. Вони завдавали ворогові дошкульних ударів, найбільше кінним частинам, які не мали ніякого прикриття. За неповними даними, тільки 16-17 серпня 6-та кінна дивізія С. Тимошенка втратила близько 200 бійців і 300 коней.

19-20 серпня, після важких боїв, будьонівцям вдалося оволодіти Борщовичами і впритул підійти до Львова. Перемога була нібито поряд. У ті дні в Москві відкрився II Конґрес Комінтерну, на якому В. Ленін відверто висловився, що після перемоги над Польщею вогонь революції перекинеться у Європу і що в недалекому майбутньому утвориться Всесвітня Радянська Республіка. В телеграмах до командувачів фронтів, зокрема М. Тухачевскому, він писав про всесвітньо-історичне значення польського фронту і вимагав від війська “нового богатирського напруження сил, щоб остаточно зламати польську білу твердиню”. Але подолати опір польського народу і його армії більшовицькій Росії не вдалося. У половині серпня зазнало поразки під Варшавою військо Західного фронту М. Тухачевського. Не змогло здобути Львів і військо Південно-Західного фронту.

Протягом 19-20 серпня частини Кінної армії марно намагалися прорвати другий рубіж оборони Львова на лінії Куликів-Грибовичі-Міклашев. Деяким підрозділам червоних вдавалося часом прориватись до околиць міста, позицій польської артилерії в районах Зубри, Малехова, Винник. Але поляки тримались міцно й відбивали численні атаки. Тяжкі втрати примусили Будьонного припинити штурм Львова. Наприкінці 20 серпня він відкликав армію з-під міста і згідно з наказом Москви рушив на Люблін. Перед ним було поставлено завдання через Белз, Замостя вийти у фланг і тил польській Мозирській групі, яка загрожувала лівому крилу фронту М. Тухачевського. 29 серпня його передові частини досягли Замостя, де на шляху Кінної армії стала українська 6-та дивізія Січових Стрільців під командуванням полковника Марка Безручка.

Це був досвідчений військовик. Виходець з козацького роду з-під Олександрівська (тепер Запоріжжя) закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, Миколаївську академію Генерального штабу, у лавах російської армії перебув Першу світову війну. В період Українських визвольних змагань був начальником штабу Окремого корпусу Січових Стрільців, яким командував полковник Євген Коновалець. Воював на більшовицькому, денікінському фронтах. 1920 р. сформував 6-ту дивізію січовиків і знову бився з більшовиками, визволяв Київ. Та, мабуть, головною битвою його військової біографії стала битва в Замості 29-31 серпня 1920 р.4

Коли 1-ша Кінна армія Будьонного підійшла до Замостя, полковник Безручко, який з частинами своєї дивізії за тиждень перед тим прибув до міста, за короткий час встиг побудувати міцну оборону. За чотири неповні дні, з 25 серпня, навколо міста сапери поставили 18-кілометрову лінію дротяних загород, подекуди навіть у 3-4 ряди. За ними було споруджено опірні пункти, кулеметні гнізда, з’єднані глибокими траншеями. Під керівництвом старшин технічного куреня дивізії щоденно на оборонних роботах добровільно працювали близько 3-5 тисяч мешканців міста і навколишніх сіл. Ґрунтовно підготовлено до оборони фортецю в Замості, де розміщався штаб дивізії на чолі з полковником В. Змієнком. Завдяки цим заходам невелика залога Замостя змогла зупинити наступ великою мірою переважаючих сил армії Будьонного. А до розпорядження М. Безручка, крім однієї стрілецької бриґади (дві інші оперували неподалік Замостя), були польські частини: неповний 31-й піхотний полк, два етапові курені, дивізіон артилерії і два бронепоїзди. Загалом він мав близько 6 тис. вояків.

Вже ввечері 29 серпня передові частини Будьонного атакували оборону української дивізії. Але зустріли несподіваний щільний вогонь і відступили. Протягом ночі червоні оточили Замостя і вдосвіта ЗО серпня розпочали атаки з різних напрямків, щораз посилюючи натиск. Захисники Замостя билися завзято. Опісля С. Будьонний не раз згадував про важкі бої і великі втрати у дні цього кровопролитного побоїща. Наприкінці 30 серпня, коли супротивник пробився під стіни фортеці, в його тилах з’явилася 16-та бригада дивізії під командуванням полковника Р. Сушка. її стрільці, здебільшого галичани, сміливо атакували кіннотників і суттєво допомогли частинам залоги Замостя вистояти. Переконавшись, що подолати оборону 6-ї січової дивізії і оволодіти Замостям не вдасться, Будьонний відвів свої зрідлі частини в напрямку Володимира-Волинського.

Важко переоцінити подвиг українських вояків 6-ї дивізії Січових Стрільців, які зупинили й відкинули 20-тисячну 1-шу Кінну армію, за допомогою якої Ленін і Троцький намагалися вирішити польську кампанію на свою користь, щоби принести вогонь революції в Європу.

Микола ЛИТВИН

Джерело