Як сталінський режим знищив українське вільне селянство: Історії розкуркулених родів і дивом вцілілі сімейні фото

Розкуркулення здійснювали загони ОГПУ на чолі з «присланими з центру уповноваженими» із залученням місцевих люмпенів та партійних керівників – на виконання Сталінського плану «ліквідації куркульства як класу» та постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року, передають Патріоти України з посиланням на Радіо Свобода.

Сотні тисяч родин втратили усі засоби до існування. Їх розвіяли по країні Рад: когось вислали до Сибіру, хтось утік на Донбас, когось відправили копати Біломорканал, когось ув'язнили, когось розстріляли, а малих дітей позабирали до сиротинців.

Але ті, кому вдалося вижити, розповіли своїм нащадкам про те, що з ними зробили. Декому вдалося навіть зберегти фотографії...

І тепер ці історії можете дізнатися ви.

Після публікації першого матеріалу в рамках спецпроєкту про розкуркулення історії своїх розкуркулених предків почали писати люди із різних регіонів України і з-за кордону. Хтось – прямо у коментарях під постом на сторінці Радіо Свобода у мережі Facebook, хтось надіслав свою розповідь електронною поштою, хтось написав у коментарях під матеріалом на сайті.

Радіо Свобода збирає усі ці історії і починає їх публікувати.

1. Тетяна Пономаренко

Хотілося б знайти когось із нащадків Никона Івановича Пороха, який до 1930 року жив у селі Нове Мажорове у Костянтиноградському повіті на Полтавщині (тепер – це Зачепилівський район на Харківщині).

Родину мого прадіда Никона Пороха з сімома дітьми розкуркулили і вислали з суворою забороною коли-небудь повертатися. Найстаршу дочку його – мою бабусю – залишили, бо вона мала вже свою сім'ю і жила окремо.

Молодшого брата моєї бабусі, 17-річного Федора, звинуватили в участі в антирадянському заколоті і вислали в Сибір, де він пробув 17 років. Повернувся він в Україну в 1947 році, але вже аж після смерті Сталіна приїхав провідати рідну сестру.

Доля інших сестер і братів моєї бабусі невідома. До 1932 року вони були десь на Сумщині, працювали на цукровому заводі, а після 1932-го всі зв'язки обірвалися. Може, хтось і вижив.

2. Ірена Синькевич

Від: Ірена Синькевич
Надіслано: 30 січня 2020 р. 18:23
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Мій рід по лінії тата був розкуркулений в 1930-1931 роках

Історію свого роду батько мені розказав у 1990-х роках, незадовго до своєї смерті, коли Україна здобула незалежність. До того часу він і мама старались цю тему не піднімати і не тривожити татову пам'ять, бо тяжко було йому згадувати своє дитинство, своє сирітство і голод.

Народився батько в 1928 році на Сумщині – у селі Попівка Конотопського району в родині заможного господарника. Таких назвали куркулями. Мати батькова, Марфа Супрун, була восьмою дитиною – наймолодшою у великій родині Антона Супруна. Вона залишилася після одруження з чоловіком Іваном Маленком жити зі своїми батьками, а всі її старші брати вивчилися і жили своїм життям.

Один був авіатором, знав Ігоря Сікорського, можливо, якось співпрацював із ним, другий був інженером-залізничником, ще один був офіцером. За інших тато не розказував.

Дід мав великий будинок на 8 кімнат, мав багато землі. Розкуркулення почалося в 1930 році, тато мав 2,5 роки, а його сестра Антоніна 5 років.

За одну ніч всіх вивезли, був страшний плач і розпач в родині. Забрали всіх, хто був у хаті. Дітей вдалося віддати сусідам, а ті потім передали далеким родичам і, дякуючи їм, діти вижили.

Перший раз зустрілися аж наприкінці 50-х років, коли вже мали по 25-30 років. От так мій тато у 2,5 роки залишився круглим сиротою, перейшов через голод і холод, але, дякуючи Богу і тим далеким родичам, вижив.

У 13 років він прибився до авіамайстерень і там жив як «син полку», допомагав ремонтувати літаки, підносив деталі, робив важку роботу, будучи підлітком. Пройшов із тим авіаполком усю війну – аж до Будапешту, відслужив в армії і залишився на Західній Україні.

Мій тато вивчився, працював редактором районної газети, одружився. Народилось 4 дітей, вже є внуки і правнуки. З мамою в 1958 році їздив на свою батьківщину – у Попівку, показував свою хату, де в той час і до сьогоднішнього дня є сільська рада.

Найголовніше, що його в селі впізнали і ті, які були причетні до розкуркулення, написали колективний лист в обком партії, що «на західній живе внук куркуля».

Цей лист татові показував секретар обкому партії, який викликав його на бесіду. Він виявився порядною людиною, лист показав, порвав і спалив, сказавши, що то «тільки ми двоє знаємо про нього».

По сьогоднішній день ми не знаємо, де вся родина. Тато перед смертю в 1996 році розказував, що всі були виселені в Норильськ, де і пропали. Чи вдалося комусь врятуватися, не знаємо. Так само не знаємо, чи врятувався хтось із татових дядьків, які мали свої родини.

Але хочу вірити, що десь у світі є хтось з великої родини Антона Супруна з села Попівка Конотопського району Сумської області.

3. Тетяна Чвірук

Від: tetyana chviruk
Надіслано: 4 лютого 2020 р. 15:36
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулення селян в Україні в 30-ті роки

Мій батько Безверхий Костянтин Макарович (р.н. 21.06. 1916 – р.с. 18.11. 1974) народився в селі Ємчиха Миронівського району Київської області. Його батько, а мій дід Безверхий Макар Вікторович втік з трьома дітьми (дружина Марія раніше померла) в місто Костянтинівка Донецької області від розкуркулення. Залишив все своє хазяйство.

4. Ангеліна Колісніченко

Від: Ангеліна Колісніченко
Надіслано: 30 січня 2020 р. 19:19
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулення

Доброго дня, шановна редакціє.

Я вже з четвертого покоління, тому інформації дуже мало. Причому в радянські часи мовчали про все, що тоді відбулося, а бабця, яка пам'ятала ті події, померла у 1985 році. Хоча, що знаю – розкажу.

Моє коріння по материній лінії з села Макіївки Смілянського району Черкаської області. Я читала, що заснували те село козаки, тому більшість селян, як то кажуть, козацького роду. Мій прапрадід Пилип мав там землі, було ще кілька таких землевласників, як і він.

Паном його назвати було важко, бо трудився він сам і родина його, але у найми людей брав, бо ту землю треба було обробляти.

За роботу він платив – так розповідала прабабця. І, мабуть, то була правда, бо в селі добре ставилися до нашої сім'ї. Якби щось було б не так, то чутки точно по селу ходили б.

У 30-х роках прийшли у село комуністи і почали заганяти у колгоспи. Я не знаю, чи був там опір, але знаю, що дід Пилип тікав від совєтів, і ніхто його більше не бачив. Ми досі не знаємо його долю. Він просто пропав.

Землі забрали, а щоб знайти крайнього – посадили мого прадіда Василя, його сина. 2 роки він відсидів і повернувся у село.

На той час його дружина з дитиною – моя прабабця із старшою сестрою моєї ще ненародженої на той час бабусі – переселилися з центру села на самісінький край. Змушені були, бо у їхній оселі дах був з заліза, то його забрали, щоб накрити сільську раду. Отож зліпили з глини хату, дякуючи толоці і добрим людям. Ту хату кілька разів блискавка била, раз навіть спалила. Знову відбудовували. Але для мене то райський куточок.

Прадіда Василя син «куркуля», який у 39-му тільки повернувся із тюрми – у 41-му забрали на війну у числі перших. Прабабця розповідала, що майже одразу прийшла звістка, що пропав безвісти. Хоча я знайшла військові архіви, де вказано, що він пропав у 44-му році. Але може звістка прийшла помилково, а може прабабця щось вже й плутала. Але і батько і син пропали – ми так і не знаємо, хто їм копав ями, і де вклонитися їм.

А моя прабабка до пенсії працювала у тому радянському колгоспі на своїй не своїй землі – за трудодні. Ось така історія.

5. Любов Желізняк

Мій прадід Петро Никифорович Максимейко мав 10 десятин (приблизно 10 гектарів) землі, придбаної ще під час столипінської реформи, на хуторі Ремівка Лубенського району Полтавської області. Він вирощував цукровий буряк. Коли прийшли більшовики, прадід в колгосп вступати категорично відмовився. Був арештований у 1930 році.

Його відправили будувати Біломорканал (Біломорсько-Балтійський канал, побудований за 21 місяць каторжною працею (здебільшого ручною) в'язнів сталінських концтаборів системи ГУЛАГ, відкритий у 1933 році, з'єднав Біле море та Онезьке озеро з можливістю подальшого виходу в Балтійське море – ред.).

Дружина і п’ятеро дітей були вигнані з власної хати, все майно конфіскували. Жили у землянці.

Прадід на каторжних роботах вижив, але повернувся додому на початку літа 1933-го з відбитими печінками і чахоткою (туберкульоз легень – ред.) і, не проживши й місяця, помер. Йому було лише 47 років.