Приєднуйтесь
Приєднуйтесь
З ТГ-каналу першого віцепрем’єр-міністра — міністра енергетики Дениса Шмигаля: «Президент України також поставив завдання місцевій владі підготувати плани захисту енергетичної інфраструктури до наступного опалювального сезону. Очікуємо від голів міст та областей відповідні плани до 1 вересня».
Насправді завдання набагато ширше та складніше, ніж його формулюють у таких повідомленнях. Ця зима довела, що існуюча «система захисту» має критичні прогалини, а сама інфраструктура в нинішньому вигляді погано пристосована для роботи в умовах війни. Тому, як кажуть сантехніки, «замінити прокладку» не допоможе. Питання в іншому: як замінити всю систему, і зробити її такою, щоб вона не падала від кожного сильного удару?
По-перше, із формулюванням про «плани від голів міст» є юридична й управлінська плутанина. Президент, безумовно, може ставити завдання головам ОВА/РВА, тобто місцевій виконавчій владі. Але міські голови — це місцеве самоврядування, і в прямій «вертикалі доручень» вони не стоять. Тому або в публічній комунікації некоректно спростили зміст, або хтось вирішив, що в умовах війни можна не розрізняти, хто за що відповідає.
По-друге, «плани захисту енергетичної інфраструктури» — це не одна компетенція і не один документ. Є те, що стосується військових ризиків (ППО/РЕБ, охорона, режимні питання), — тут ключова роль за військовими та військовими адміністраціями. Є те, що стосується стійкості міста (резерви, теплопостачання, генератори, мережі, укриття критичних вузлів, паливні запаси, логістика ремонту), — і це вже зона відповідальності місцевої влади. Тобто мер може і повинен робити багато, але називати все це одним словом «захист» і перекладати відповідальність у один бік — зручна спрощена картина, яка потім працює як алібі.
По-третє, навіть якщо «плани» з’являться до 1 вересня, чи не замало часу лишається для реалізації? До опалювального сезону — місяць-півтора, максимум два. А енергетика і тепло — це не та сфера, де за шість тижнів можна зробити те, чого не робили роками.
Чому тут треба чітко розставити крапки над і? Тому що при будь-яких провалах центральна влада часто починає шукати винних на місцях. Про це ми вже неодноразово писали.
Сьогодні прима-актори влади наввипередки розхвалюють перед публікою свій внесок у героїчне подолання наслідків атак. Президент повідомляє про створення штабу щодо координації ситуації в Києві та запровадження режиму надзвичайної ситуації (чи не запізно?).
Денис Шмигаль каже, що ситуація в енергосистемі найважча з початку повномасштабної війни, що задіяні десятки тисяч фахівців, а держава посилює захист критичної інфраструктури засобами ППО та РЕБ (а хіба міністр енергетики планує застосування РЕБ і сил ППО?).
Юлія Свириденко того ж дня повідомляє про намір партнерів надати нові пакети допомоги, включно з великим енергообладнанням для стабілізації системи (і тут варто чесно додати: його ще треба отримати, довезти, змонтувати, підключити).
МЗС доручає дипустановам ініціювати термінові збори коштів на підтримку енергетики (ймовірно, це треба робити постійно, не лише «терміново»).
Міненерго рапортує: «Встановлення та запуск когенераційних газових установок триває за графіком… очікується запуск 9 МВт та 18 МВт». Тут стає дещо смішно і сумно, оскільки сумарна потужність ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6 становить 1450 МВт, і «запуск за графіком» тих установок — це склянка теплої води в Льодовитому океані. Це не рішення рівня системи.
На цьому тлі дисонансом виглядає пост мера Києва Віталія Кличка щодо ситуації з Дарницькою ТЕЦ: «Об’єкт отримав критичні ушкодження і на відновлення… знадобиться не менше двох місяців». Це чесна й відверта позиція, без «всьо харашо».
Отже, бачимо: небезпеку, що насувалася, держава зустріла неготовою, а витрати на «захист» у багатьох випадках не дали очікуваного ефекту. Тепер під бравурні повідомлення влада намагається в лихоманці латати дірки, через які витікають світло та тепло з осель українців. Добре в цій ситуації лише одне — нарешті заговорили про наступну зиму, хоча дай нам Боже ще цю пережити…
Перше, що спадає на думку: про які «плани захисту» може йтися, коли частину ключових об’єктів уже серйозно пошкоджено або виведено з нормального режиму? Зрозуміло, що про ступінь пошкоджень не все можна говорити публічно — і не треба. Але очевидно інше: відновлені об’єкти можуть бути уражені вдруге, втретє і знову. У світі не існує систем, які дадуть 100% гарантію відбиття всіх атак.
Саме тому логічно говорити не про «плани захисту» в старій конфігурації, а про нову стратегію енергетики в умовах війни. Причому окремо — для генерації/передачі/розподілу електроенергії й окремо — для теплопостачання міст.
І тут принципова відмінність.
План — це перелік завдань до визначеної дати, коли більш-менш відомо, що робити і як.
Стратегія — це визначення цілей і принципів, куди рухатися, що є пріоритетом, що прийнятно, а що ні. Способи реалізації можуть змінюватися, але напрям лишається.
У нашому випадку треба визначити дві моделі:
1) якою має бути система генерації/передачі/розподілу електроенергії, щоб бути найбільш стійкою у воєнний час;
2) якою має бути система теплопостачання міст, особливо великих.
Хто має це зробити? Очевидно, що не один чиновник «у кабінеті». Стратегію мають напрацювати фахові експерти (енергетики, інженери, економісти, безпековий сектор), а держава — затвердити, забезпечити ресурс, ухвалити нормативну рамку і виконати. І не в стилі «дати доручення до 1 вересня», а в стилі «взяти на себе відповідальність».
З Вікіпедії: «Об’єднана енергетична система (ОЕС) України — це цілісна мережа… під централізованим диспетчерським керуванням НЕК «Укренерго».
Під час війни ОЕС показала, з одного боку, свої переваги — можливість перекидати електрику між регіонами. А з іншого — свої недоліки: залежність від великих вузлів, ризики каскадних відмов при аваріях, потребу в дорогому імпорті в пікові моменти, втрати на транспортуванні та розподілі.
Отже, ймовірно, слід рухатися до моделі локальних контурів стійкості — «енергетичних островів», коли критична інфраструктура (вода, лікарні, теплові вузли, зв’язок) і частина міста можуть жити в режимі автономії, навіть якщо магістральна система забезпечення електрикою в стресі. Це означає не розрив ОЕС, а можливість тимчасової автономної роботи на окремих територіях.
Однак для цього треба збільшувати кількість джерел генерації, і не лише великих. Потрібно відкрити дорогу для середнього та малого бізнесу, який може розвивати генерацію електроенергії. І тут ми впираємося в силу монополій та у «вхідний фейс-контроль» через операторів систем розподілу (ОСР), тобто колишніх обленерго.
Для входу в мережу новому гравцю потрібні не лише обладнання, а й умови приєднання до електромережі. На папері все логічно: ОСР мають модернізувати мережу, поставити трансформатори, прокласти лінії. Але на практиці це часто виглядає як зона непрозорості: бізнес платить, а які саме роботи виконано і чи виконано взагалі, перевіряється слабо або формально. Плюс земля, дозволи, бюрократія.
Верховна Рада заявляла про спрощення процедур (закон №4213-ІХ), але для бізнесу бар’єри однаково залишаються високими. І за час, що минув, ми не побачили масового входу малих/середніх виробників у систему.
Висновок перший: для стійкості енергосистеми потрібна максимальна лібералізація входу малої та середньої генерації, але не взагалі, а з механізмами контролю за ОСР.
Що саме необхідно:
Також очевидно: відносно невеликі генератори простіше сховати й захистити, ніж гігантські станції. А розкидану по території мережу важче знищити «одним ударом».
У попередніх матеріалах ми писали, що великі ТЕЦ, АЕС, ГЕС економічно найвигідніші: вони виробляють дешевшу електрику і тепло. Але через габарити вони ж і найбільш уразливі.
Тому центральна влада останнім часом дедалі частіше говорить про «децентралізацію» теплопостачання. Точніше сказати, про розподілену теплогенерацію. На практиці це часто означає ставку на мобільні котельні, когенераційні установки, генератори тепла — на те, що ми отримуємо від партнерів (і за це їм щира подяка).
Проте тут треба тверезо пояснити: на відміну від звичайних електрогенераторів, теплові та когенераційні установки потребують складних підготовчих робіт. Якщо електричний генератор інколи справді можна підключити до вузла вводу, то для теплового потрібна врізка у внутрішню систему опалення, труби, арматура, вузли обліку, узгодження. Для газових когенераційних — ще й газова мережа, технічні умови, безпека. Тому коли міністри рапортують, скільки установок приїхало, не розкатуйте губу: між «приїхало» і «гріє місто» пролягає довгий шлях. Можливо, до літа.
А тепер уявімо «картину маслом»: кожен двір, кожна багатоповерхівка мають когенераційну установку. Це означає постійний шум, вихлопні гази під вікнами, сервіс, паливо/газ, безпека. Не дарма ж труби ТЕЦ заввишки сотні метрів: викиди мають підніматися високо, а не йти у спальню на третьому поверсі.
Отже, установки, які везуть нам з-за кордону, — це здебільшого аварійний інструмент або рішення для об’єктів поза житловою щільністю. І тепер — про гроші. Навіть якщо брати дуже грубо, установка на 1 МВт — це дуже дорога історія, близько 1 млн євро. А заміна мегапотужностей тисячами малих агрегатів — це не лише купити, а ще привезти, встановити, підвести газ/паливо, забезпечити обслуговування, тобто вартість може зрости вдвічі.
Висновок другий: між кількома мега-ТЕЦ і тисячами дворових мініустановок є, на мій розсуд, золота середина — теплові станції середньої потужності та сучасні котельні, які обслуговують мікрорайони/масиви та окремі житлові комплекси. На перший погляд, це коштуватиме дорожче, ніж відновлення київських ТЕЦ, однак, якщо взяти до уваги, скільки разів їх треба буде відновлювати після атак і руйнувань, то вони точно втратять цю перевагу. Щодо поневірянь людей, що опинятимуться без тепла кожного разу, то їх узагалі жодними грішми виміряти неможливо.
У Києві вже працюють десятки й сотні котелень, деяким уже про 40–50 років. За цей час набудовано чимало нового житла, навантаження на ці котельні зросло кардинально, тож їх можна і треба модернізувати та ще добудувати нові. Якщо зв’язати їх у розумну мережу та забезпечити резерви, знищити таку систему одномоментно буде практично неможливо.
Скільки таких теплових систем (ТС) потрібно, сказати наперед складно, це залежить від багатьох факторів. Якщо ТЕЦ-6 має теплову потужність 2000 Гкал/год, то потрібно 20 ТС по 100 Гкал/год, а якщо будувати ТС на 200 Гкал/год, то лише десять. Це завдання — не до 1 вересня, але реалістичне для осяжного майбутнього.
Отже, до 1 вересня уряд спільно з Верховною Радою мав б ухвалити не черговий «план заходів», а пакет рішень, які змінюють правила гри.
По-перше, запровадити спрощену та повністю прозору процедуру приєднання малої й середньої генерації до мереж із жорстким контролем дій операторів систем розподілу і відповідальністю за зрив строків.
По-друге, затвердити програму створення локальних енергетичних контурів стійкості для критичної інфраструктури великих міст — із чітким фінансуванням і термінами.
По-третє, передбачити окрему державну програму модернізації та будівництва теплових станцій середньої потужності замість декларативної «децентралізації».
По-четверте, забезпечити гарантований ресурс на паливо, резервні трансформатори та мобільні ремонтні бригади ще до початку пікових навантажень.
І, нарешті, публічно затвердити енергетичну стратегію воєнного часу, щоб країна розуміла не лише що робити завтра, а й куди в принципі треба рухатися.
Загальний недолік будь-яких моделей стійкості — це «гра в захисті». Але війна показує: найкращий захист — це не лише бетон і укриття, а активне стримування. Противник має розуміти, що атаки на енергетику не є безкоштовними і не залишаються без відповіді — «отвєтка» прилетить на рівні військових спроможностей ЗСУ, санкційної політики, міжнародного тиску та системного підриву його логістики та економіки.
І тут ключове: паралельно з перебудовою енергосистеми Україна має вибудовувати таку конфігурацію дій, за якої атаки по нашій цивільній інфраструктурі ставатимуть для ворога не виграшною стратегією, а дорогою помилкою.
З ТГ-каналу першого віцепрем’єр-міністра — міністра енергетики Дениса Шмигаля: «Президент України також поставив завдання місцевій владі підготувати плани захисту енергетичної інфраструктури до наступного опалювального сезону. Очікуємо від голів міст т...
Політолог, експерт-міжнародник Максим Несвітайлов заявив, що колишній міністр юстиції та колишній міністр енергетики Герман Галущенко обрав невдалий момент, щоб виїхати за кордон, і лише привернув до себе увагу, передають Патріоти України. «Я розумію, ...
