Історичний екскурс від Свирида Опанасовича

Пригадуєте, друзі, як у 1533 році великий князь московський Василій ІІІ методично стягував під східні кордони Великого князівства Литовського небачені доти військові сили? А коли йому робили зауваження, ображався. І пояснював концентрацію військ внутрішньою справою Московії, винятково миролюбними цілями та необхідністю оборонятися від агресивного ВКЛ.

У ВКЛ тим часом точилася жвава дискусія – нападе Василій чи не нападе? Частина експертів схилялася до думки, що не нападе «бо ж надворі вже не 1514-й!». Втім, небайдужа громадськість ВКЛ та ветерани армій звитяжного Кость Івановича Острозького закликали не гадати, а готуватися до війни. Бо з історичного досвіду відомо – найкраще московити розуміють мову далекобійної артилерії.

Чи планував Василій ІІІ на 1534 рік нову масштабну війну – історики досі сперечаються, однозначної відповіді нема, бо як це часто буває у плин історії втрутилася випадковість. І коли восени 1533 року усі приготування до нової великої війни з ВКЛ були завершені, великий князь московський вже ладнався усістися на білого коня, як несподівано відчув десь нижче спини нестерпний біль – в нього виросла болісна пухлина. Хірурги довго і вдумливо розглядали оголену сраку Василія ІІІ, а тоді діловито перезирнувшись узяли до рук немиті ножі.

Операція пройшла успішно, за кілька днів Василій ІІІ сконав від сепсису, тож питання чи планував він напад, чи ні, досі відкрите. Але це не так уже й важливо, бо все найцікавіше почалося після його смерті.

Після смерті Василія, формально великим князем став Іоан IV («Грозний»), якому було ще лише три роки і в цьому ніжному віці він поки що ссав кров та псував нерви лише своїм мамкам да нянькам. Реальну ж владу перебрала перша Семибоярщина, між боярами спалахнули чвари, Московія гарненько сповзала собі у хаос та безлад, тобто ВКЛ отримало нарешті унікальний історичний шанс для воєнного реваншу. Бо ж треба було повертати анексований Смоленськ і решту раніше втрачених земель. А от як саме еліти ВКЛ цим шансом скористалися – мають уважно вивчати усі причетні до військово-політичного керівництва України діячі. Сподіваюся, всі вони добре засвоїли історичні уроки тієї ж Стародубської війни не у викладі московських істориків. А так, як усе було насправді.

Московію цілком можна перемагати. Щоправда, у XVI столітті вирішальна над нею перемога прийшла після довгих років виснажливої Лівонської війни, в ході якої Московію таки загнали чобітьми під шконку, але для цього знадобилися об’єднані зусилля і Речі Посполитої, і Швеції, і Лівонського ордену, і Кримського ханства, і запорозького козацтва. Зате вийшло усе в них пречудово й Московія скоро занурилася у Поруху та Смуту й московити на довгі десятиліття втратили охоту навіть думати про втручання у європейські справи. А заодно сформували в себе стійку огиду та містичний жах перед колективним Заходом.

Саме в такому контексті слід трактувати зміст учорашнього посланія Хуйла Йосипу Йосиповичу Байдену. Бо там мова не про «нападе – не нападе», а про те, чого Хуйло найдужче боїться. Не випадково він так драматично вказував на сумні постаті нещасних Януковича й Лукашенка, яким Хуйло дуже співчуває і дуже не хоче опинитися на їхньому місці. Таким чином, за останні п’ятсот років мало що змінилося, принаймні найвразливішим місцем московського правителя досі залишається його срака. Сподіваюся пан Байден зрозумів месседж Хуйла вірно і зробить із почутого правильні практичні висновки.