Історичний екскурс з нагоди річниці Всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності України від Свирида Опанасовича

Так, 28 жовтня 1943 року, шовіністична ідея російського великодержавія отримала у тексті радянського гімну своє довершене формулювання, тож вдоволений “отєц народов” відпустив Берію й дозволив нарешті Міхалкову та Ель-Регістану з’їсти по бутерброду. А сам узяв до рук олівця і начертав: “Утверждаю”.

Через три тижні по цьому, у невеличкому селі Будераж, що в Здолбунівському районі на Рівненщині, зібралися бойові аналітики Української Повстанської Армії. Котрі мали щодо часових рамок існування СРСР дещо інші прогнози.

Мова про проведену під егідою ОУН-УПА Конференцію поневолених народів, яка відбулася в селі Будераж 21-22 листопада 1943 року. Окрім українців участь у Конференції взяли грузини, литовці, білоруси, азербайджанці, латиші, татари та сини інших народів, які в ході дводенної наукової полеміки дійшли одностайного висновку, що комунізм - то зло, побороти яке можна лише розваливши Радянський Союз. А зробити це слід шляхом утворення на території СРСР незалежних національних держав. Іншого способу нема. На тому й порішили та проголосивши гасло “Свобода народам і людині”, розробили план практичних дій. І взялися до роботи.

Таким чином, восени 1943 року, практично одночасно викристалізувалися два найбільш принципові, діаметрально протилежні політологічні погляди на майбутню світобудову: очільники СРСР випромінювали пафосну впевненість, що “коммунизм победит” і Радянський Союз існуватиме вічно, а от експерти з УПА своєю чергою радили їм не казати “гоп”. Розпочалося маловідоме для широкого загалу, але найпринциповіше глобальне протистояння усього ХХ століття - протистояння між Москвою та українським селом Будераж.

Бо саме від Конференції у Будеражі бере свій початок знаменитий Антибільшовицький Блок Народів (АБН) - гарно задуманий і блискуче реалізований проект по спрямуванню зусиль міжнародної спільноти в правильне антирадянське русло. І так вони його енергійно спрямовували, що скоро АБН заслужив славу найбезкомпроміснішого борця з СРСР за всю його історію. Бо якщо інші експертні кола на Заході не полишали наївних сподівань на нормалізацію СРСР та радили своїм урядам дотримуватися принципів мирного співіснування, то експерти з АБН таких дурниць ніколи не казали.

АБН об’єднував під своїх дахом сили, які дивилося глибоко в суть проблеми і твердо трималися єдино правильного наукового погляду, що “Перебудова російської імперії лише шляхом введення іншого режиму не може забезпечити тривалий мир”. Відтак - лише розпад СРСР на незалежні національні держави.

Кульмінації у тому епохальному протистоянні довго чекати не довелося - момент істини настав рівно 30 років тому. А саме - 1 грудня 1991 року. До остаточної перемоги було ще далеко, і ще нескоро Горбачов здивовано промовить своє знамените “Возобладала тенденция на расчленение страны”. Але увечері 1 грудня 1991 року всім стало ясно - СРСР вже ніщо не врятує. І що приємно - остаточний вирок Радянському Союзу винесли саме українці.

Можливо хтось уже забув, але прийняття Верховною Радою 24 серпня Акту проголошення незалежності світ зустрів мовчанкою. І цілу осінь 1991 року Україна залишалася по суті самопроголошеною, практично ніким не визнаною державою. А от в ідеї збереження СРСР були свої сильні та впливові прибічники. І серед них - президент США Джордж Буш (старший), від якого українці на власні вуха чули знаменитий “Chicken Kyiv speech” із суворими застереженнями щодо “безнадійності курсу на ізоляцію” та “суїцидального націоналізму”.

Тобто перспективи міжнародного визнання України виглядали доволі непевно і в 1991 році дід (щоправда, тоді іще не дід) спрагло ловив кожну таку новину. Інтернету тоді не було, та й комп'ютер у діда з’явився значно пізніше, тому газетні вирізки і копії документів дідусь сумлінно підшивав до окремої папки. А недавно, перебираючи у своїх шухлядах паперовий мотлох дід ту стару папку знайшов. Звичайно, збережені там документи на повноту інформації не претендують, однак є серед них і доволі цікаві. Стало мені жаль, що оте добро пропадає і ось що я надумав.

Надумав опублікувати найцікавіші з тих “документів із дідової шухляди”, однак не одразу. Публікуватиму їх протягом грудня у хронологічному порядку. Що дозволить нам у режимі реального часу простежити шлях новонародженої держави до міжнародного визнання. Нехай це буде моїм невеличким внеском у відзначення 30-річчя Незалежності.

Згідно з уже усталеним офіційним каноном “першими незалежність України, 2 грудня 1991 р., визнали Польща й Канада”. Це свята правда, що саме Польща й Канада визнали незалежність України 2 грудня 1991 року. І що саме вони були першими. Але першими після Референдуму.

Між тим, у дідовій шухляді знайшлися документи, які свідчать - деякі держави офіційно заявляли про готовність встановити з Україною дипвідносини іще до Референдуму. Як на мене, то офіційно задекларована готовність до дипвідносин цілком може трактуватися як визнання незалежності. Принаймні у 1991 році ми це розуміли саме так.

Що ж то були за держави?

21 листопада 1991 року у Вільнюсі було офіційно підписано Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Литвою. І хоч протокол набув чинності після процедури обміну нотами, все-одно підписання документу такого змісту - було визнанням незалежності України. В тих обставинах із боку Литви то був крок відчайдушної сміливості.

Адже в Литві чудово знали про м’яко кажучи стриману позицію США. Знали вони і про міжнародну мовчанку. Знали й про безнастанні спроби Москви затягнути Україну в “обновленный союз”. Тому цілком могли відмовчатися, як це робила переважна більшість країн. Але ж ні. Литовцям хоробрості та політичної далекоглядності ніколи не бракувало й вони, не озираючись ні на Москву, ні на Вашингтон, вчинили так, як роблять справжні друзі. Нам варто про це пам’ятати.

І все ж таки Литва була другою.

Бо найпершою Україну визнала Грузія.

Щоправда, в офіційному списку Грузія чомусь знаходиться лише на 15 місці, бо нібито визнала Україну аж 12 грудня 1991 року. Можливо це наслідок методологічної плутанини і 12 грудня - то просто дата офіційного встановлення дипломатичних відносин. Але готовність встановити дипломатичні відносини Грузія висловила значно раніше. А саме - 27 серпня 1991 року. Тобто майже одразу після прийняття Верховною Радою Акту проголошення незалежності. І дуже задовго до Референдуму. Ну й звісно, що без консультацій із Москвою чи Вашингтоном.

Зараз мало хто пам’ятає якою гарячою була ситуація у ті серпневі дні в самій Грузії. Президент Звіад Гамсахурдіа піддавався нищівній критиці за нерішучість перед московськими путчистами, уряд Тенгіза Сігуа було відправлено у відставку, але навіть у тій колотнечі наші грузинські друзі уважно стежили за подіями в Києві. Й не забули заявити про свою підтримку української незалежності. А так чинять справжні друзі. Теж будемо про це пам’ятати.

Тому з особливою насолодою публікую копію переданої із Тбілісі телеграми. На якій стоїть дата - 27 серпня 1991 року.

Отже до 1 грудня 1991 року Україна могла похвалитися визнанням з боку двох держав: Грузії і Литви. Приємно, але чесно кажучи негусто. Побачимо, чи зміниться і як зміниться ситуація після Референдуму. І хто ж зрештою переможе - Кремль чи українське село Будераж? Інтрига... :)

Далі буде.